Зрозуміло, що вітчизняні телеканали не могли не відреагувати на маніфестації малого бізнесу на Майдані. Реакція була неоднозначною. З одного боку, у студії Савіка Шустера пані Лукаш, перший заступник глави Адміністрації Президента, каялася на предмет горезвісного Податкового кодексу, ледь не посипаючи голову попелом, визнаючи, що в документі фактично було запроваджено презумпцію винуватості підприємця. Кодекс, на її думку, був грубим порушенням прав громадян. Ну, гаразд. Якщо все це так, то чому влада намагалася проштовхнути саме такий антинародний документ? І як це характеризує саму владу? Водночас пані Лукаш спробувала намалювати гарну картину зняття Президентом і парламентом усіх протиріч у Податковому кодексі. Мовляв, ми все виправили, все улагодили, і тепер суцільна благодать... Особисто в мене виникло враження, що малий бізнес у черговий раз «кинули», прибравши лише найбільш дикі й одіозні формулювання документа, але не змінивши суті, коли в центрі національної економіки та суспільства стоїть не самостійний вільний громадянин, а «його величність» податковий чиновник. І знову ганятимуться за «дрібною рибкою», створюючи режим найбільшого сприяння для величезних олігархічних «акул»... Владі вдалося обдурити малий бізнес, звівши його виступ (цього разу) до струсу повітря. Що ж, ілюзії, що можна захистити свої громадянські права суто економічними вимогами, розвіялися. За нинішнього устрою України будь-яке приватне питання неминуче набуває політичного звучання тому, що прогнила вся система, яка обслуговує не український народ, а купку «скоробагатьків», або, як висловлюються на Заході, нуворишів. Для малого бізнесу київський Майдан став першим уроком боротьби за своє місце у країні. Поки що говорити про те, що його вивчили на «відмінно», дуже рано. Надто багато наївності й невиправданих сподівань на «доброго царя», надто мало узгодженості в діях, організаційної зрілості, єдності в керівництві. Утім, «Солідарність» польських робітників та інтелектуалів теж сформувалася не за один день...
Отже, представники Адміністрації явно старалися перед новим Майданом нужду видати за доброчесність, за нібито добровільну відмову влади від більшовицько-фіскальних намірів, від податкового екстремізму. У той же час, вони вочевидь прагнули діяти за древнім принципом: divide et impera — розділяй і володарюй, натякаючи, що дрібний бізнес не хоче ділитися з бюджетниками. А великий? Тут один олігарх якось у пориві відвертості сказав, що взагалі не знає, як в Україні платяться податки...
Якщо нинішня влада є кров від крові і плоть від плоті великого олігархічного капіталу й поставлена на те, щоб саме йому служити, то всім, хто до цього капіталу та його обслуги не належить, домовитися з нею буде вкрай важко.
Політолог В. Карасьов поставив питання руба: так, ми знаємо, що потрібні болісні реформи, але хто за них заплатить, бідні чи багаті? Дуже хотілося б повірити в солодку обіцянку пані Лукаш, що «бідні не платитимуть». Сумніваюсь я, оскільки всі останні роки лише вони за все й платили...
Щоб угамувати невдоволених соціально-економічною політикою влади, пані Акімова нагадала про величезний зовнішній борг України.
Так, понад 100 мільярдів доларів США — це величезна сума. Але як вона виникла? Скільки було з усіх цих позик розкрадено грошей, скільки бездарно проїли? До того ж, борг держави становить близько 30% цієї суми, решта — так звані корпоративні борги, коли гроші бере окремий підприємець, а повертати їх чомусь повинна держава, тобто все населення України. Не завадило б ухвалити закон, що забороняє перетворювати корпоративні борги на державні (адже це ще один безкарний спосіб розкрадання країни!). Хто взяв — той нехай і віддає. Не може — нехай сідає до в’язниці й позбавляється всього свого майна (вілл, літаків, яхт, машин класу «люкс» тощо), а не вішає особисті позики на шию українського народу. З такою ганебною практикою слід покінчити раз і назавжди.
А особи, причетні до її організації й легітимації, мають бути покарані з усією суворістю. Але хто питатиме згідно із законом, суди, які служать не закону, а владі, які приймають не правові, а політичні рішення? До речі, владна верхівка сама показує, чого варті в її очах усі ці судові постанови, адже В. Янукович і М. Азаров пили чай з учасниками заборонених судом протестних акцій на Майдані.
Але справжні пристрасті завирували в студії Савіка Шустера, коли ведучий почав зачитувати скандальні повідомлення, опубліковані на тепер уже знаменитому інтернет-сайті «Вікілікс». Чого там лише не було: і участь італійського прем’єра Сільвіо Берлусконі разом із Володимиром Путіним у розподілі власності компанії Михайла Ходорковського «Юкос», і різка активізація діяльності російських спецслужб проти США після «кольорових революцій» у Грузії та Україні, й підготовка Російською Федерацією війни: проти Грузії й провокація цієї війни (на сайті: «Лише коли Південна Осетія відкрила вогонь по грузинських селах, Грузія почала наступ на Цхінвалі»), і констатація зрощення в Росії влади та мафії, й російський шантаж Азербайджану з метою недопущення визнання ним українського Голодомору геноцидом, і бесіда міністра закордонних справ РФ з ізраїльським колегою Ліберманом на все ту ж таки тему невизнання геноциду в Україні (невже пан Ліберман розраховує, що таке невизнання зупинить продаж російської зброї до Сирії?), і заява екс-президента України Л. Кучми послові США, що якщо Україна сплачує РФ світову ціну за газ, то РФ повинна за свою базу в Севастополі також платити Україні світову ціну й так далі
Шустер зауважив, що в Росії де-факто накладено табу на обговорення публікацій на сайті «Вікілікс». Щоправда, Савік висловив здивування, чому немає такої ж гострої реакції в Москві на заяви «Євроньюс». Шустер їх процитував: «Росія є мафіозною державою. У цій країні важко відрізнити уряд від мафії. На вершині цієї мафіозної піраміди стоїть Путін». І тут не витримали нерви в російського сатирика Михайла Задорнова. Навіщо його запросили до студії, не можу зрозуміти. Чи то тепер у нас в Україні без московських «наглядачів» і чхнути не можна... Задорнов вісті «Вікілікс» коментував обережно, його зазвичай гостра мова помітно притупилася. Сатирик почувався впевненіше, коли розвивав улюблену тему майже всіх московських гостей в Україні: мовляв, треба б знову об’єднатися під владою Кремля. Але щойно Задорнов почув американські та європейські оцінки його рідної партії й уряду, негайно, демонструючи громадянський страх, ретирувався зі студії, пояснивши, що як громадянин Росії він такого слухати не може.
Ну, сподіватимемося, що в Москві йому поставлять залік. Ось так. На кожного російського сатирика достатньо свободи слова. Чесно кажучи, я ніколи не бачив пана Задорнова таким переляканим і, чого гріха таїти, жалюгідним. Він нагадав актора кріпосного театру, який труситься перед гнівом (лише можливим, а не реальним!) пана. Авжеж, це йому не Латвію з Україною висміювати, не з американців глузувати.
Мабуть, згадав долю Вєрки Сердючки, яка постраждала за підозрою в «русофобії». Цікаво, її вже пускають до РФ?
Той самий набір сюжетів був і у Євгена Кисельова: маніфестації на Майдані, знесення наметового містечка, одкровення на «Вікілікс».
Левову частку часу зайняв виступ прем’єр-міністра Азарова. Від нього я дізнався, як чудово, незважаючи на капості окремих політичних сил, йдуть справи в Україні під чуйним керівництвом Партії регіонів і пана Президента. Але журналістів, які зібралися в студії, цікавила політична «полуничка»: чи будуть відставки в уряді у зв’язку із ветуванням Податкового кодексу і які з цього погляду перспективи самого Миколи Яновича. Прем’єр дуже впевненим тоном відповів: відставок не буде. Єхидні журналісти тут-таки нагадали панові Азарову про відставку заступника міністра фінансів Тетяни Єфименко. Ну, це Микола Янович пояснив формальними обставинами, мовляв, вік для держслужбовця у неї граничний. У СРСР у таких випадках згадували про «стан здоров’я», наприклад, коли відправляли у відставку найвищих керівників (поняття «граничного віку» в геронтократичному Політбюро ЦК КПРС не існувало). Мабуть, іще потримають деякий час і Тігіпка, й Бродського, постаравшись загрузити їх якомога більшою кількістю гріхів, та й відправлять, як горезвісного цапа-відбувайла, до Аравійської пустелі...
Азаров пояснив знесення наметового містечка тим, що малий бізнес після візиту найясніших осіб на Майдан і подальшого вето з прийняттям потім поправок, не має жодних підстав протестувати. От воно що: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». А мені здається, що для малого бізнесу та середнього класу цей Майдан був тренувальним, навчальним. Марно влада заколисує себе надіями, зокрема на те, що це був окремий, поодинокий інцидент, за яким нічого не буде.
Були, звісно, й питання більш ніж наївні, такі, що свідчать про рівень деяких наших журналістів. Наприклад, таке: а навіщо ви берете позики в МВФ, а не в Китаю? Здається, журналіст уявляє собі Китай якоюсь добродійною організацією, в якої можна брати, не віддаючи, такою собі «тумбочкою» з анекдоту, з якої постійно витягують гроші, а вони все не закінчуються. Певна річ, не можна вимагати від середнього працівника пера, щоб він знав усі хитросплетіння історії, ментальності й культури специфічної китайської цивілізації, що існує вже близько п’яти тисяч років (що є світовим феноменом). Але уявляти собі китайців придуркуватими філантропами, за рахунок яких можна легко поживитися, це занадто навіть для наших журналістів.
До речі, пан Азаров приблизно те саме (але у незрівнянно дипломатичнішій формі) й повідав представникам вітчизняної преси. Коли він явно робив винятки для журналістів. Адже деякі діячі журналістики в нас справляють враження далеко не найосвіченішої частини українського суспільства.
Прем’єр, мабуть, під враженням російських колег, спробував надихнути присутніх блискучим прожектом створення українського центру високих технологій за зразком американської Силіконової долини або російського Сколкові...
На цей прожект Євген Кисельов відгукнувся єхидною фразою: «І де ж ви збираєтеся будувати такий центр, у Кончі-Заспі?» Дійсно, створити оазис прогресу серед корупції й крадежів, бюрократизму й фаворитизму дуже важко. Якраз це мали на увазі новоспечені Нобелівські лауреати, які, незважаючи на своє російське походження, не прийняли запрошення влади РФ приїхати на роботу в це Сколково. Силіконові, кремнієві й інші високотехнологічні «долини» в державах з авторитарними корупційними режимами чомусь функціонувати не можуть...
Не виходить. Адже вченим необхідно постійно спілкуватися з колегами в усьому світі, а в РФ за роки правління В. Путіна було декілька десятків «шпигунських» процесів над російськими вченими (найгучніші у справах Сутягіна й Данилова), яких звинувачували в переданні іноземцям таємних матеріалів. Мали місце неодноразові спроби змусити вчених писати звіти до спецслужб про кожний контакт з іноземними громадянами.
Ось чому Нобелівські лауреати-росіяни ні за які «пряники» не бажають повертатися на батьківщину. Бо навіть величезні гроші не можуть компенсувати відсутності свободи. Ці люди, котрі народилися й жили в СРСР, ще не забули, як у колишній вітчизні вміють «пасти»...
Дуже цікаво, як у нас в Україні в атмосфері «відкатів», «рейдерства», патологічного хабарництва чиновників раптом виникне весь із себе передовий технополіс? Як мудро висловлюється сантехнік з анекдоту: «Тут усю систему треба міняти». Тактика «оаз» не підходить.
Років десь 30 тому в Республіці Кот-д’Івуар (де зараз відбуваються масові хвилювання й куди наша влада вирішила відправити українських миротворців) президент Віктор Уфуе-Буаньї вирішив звести в африканських лісах суперсучасне європейське місто, яке виблискувало б неоновими вогнями посеред примітивних сіл, позбавлених електрики, зв’язку, водогону та каналізації. Ця оаза цивілізації посеред відсталості довго не проіснувала й жодним помітним чином на загальний стан справ у країні не вплинула. Адже починати було треба з каналізації й водогону, а не зі зведення хмарочосів. Щось влада починає спокушати нас міражами: то зимова Олімпіада в Карпатах, то Силіконова долина (у Кончі-Заспі?)... А не завадило б припинити розкрадання країни, поставити в законні рамки олігархів, надати чинності антикорупційному законодавству, навести лад у національній аграрній сфері, в медицині, в екології, в інфраструктурі, а тоді вже за образом і подобою Остапа Бендера мріяти про Ріо-де-Жанейро, білі штани й розкішних мулаток. Хоча досить уже з нас «кремлівських мрійників», нам би приземлених прагматиків, які вміють діяти за схемою «краще менше, та краще».
А що стосується «Вікіліксу», то, з одного боку, приємно, що завдано колосального удару по таємній дипломатії, коли «вузьке коло обмежених людей», які представляють 5-6 держав, вирішує долі багатьох країн і народів у нас за спиною, будучи переконаним, що таємне ніколи не стане явним.
Проте тепер такої впевненості поменшає. З другого — навряд чи можлива реальна й ефективна міжнародна політика без непублічної складової. Уявімо собі на хвилину, що ми, звичайні люди, раптом здобули дар читати думки один одного. А думки ж можуть бути дуже різні, зокрема й брудні. Чи не стало б після цього людське спілкування та співіснування неможливим? У студії «Інтера» нардеп В. Олейник від Партії регіонів, дізнавшись з «Вікілікс», що екс-шеф МВС Ю. Луценко спілкувався з послом США і давав свої оцінки ситуації в Україні, прочитав цілу лекцію про український патріотизм, що у виконанні регіонала й після Харківських угод звучало вельми пікантно.
Варто б дочекатися, коли «Вікілікс» опублікує відповідні повідомлення про те, що говорили українські політики від ПР у посольстві Російської Федерації і як там їх «український патріотизм»...
А на російському телеканалі «РТР-планета» мав місце момент істини. У студії обговорювали ситуацію в країні. Експерти визнали, що те, що сталося в кубанській станиці Кущевська є явищем уже звичайним і загальноросійським. Заступник голови комітету Держдуми заявив, що в Росії відбувається повне зрощення злочинного світу з правоохоронними органами. «Де влада, де ФСБ?» — риторично запитував депутат Держдуми. Усі зійшлися на тому, що в країні панує цілковита суспільна аморальність. Ось так. А чимало ЗМІ України дезорієнтують українців, не розповідаючи їм правди про те, що коїться в сусідній країні, замінюючи чесну інформацію казками про «град Кітеж» і «країну Білозерію», де течуть молочні річки в киселевих берегах, навіюючи, що РФ має бути для нас вічним зразком.
Логічно припустити, що те, що показують, про що говорять на офіційному кремлівському телеканалі, точно вже не є перебільшенням. До речі, експерти висловили побоювання, що скоро росіяни почнуть самі себе захищати зі зброєю в руках, оскільки російська держава не функціонує. Тобто вони визнали, що не Україна, а саме їхня країна є державою, що не відбулася.
Журналісти повідомили, що російські фермери та підприємці починають активно озброюватися. З цього всього слід зробити висновок і нашій владі, і нашим олігархам. За пожадливість, зашореність і безвідповідальність доводиться відповідати за трагічним рахунком.
