Телевізійна популярність, як в принципі і будь-яка інша,
має свої позитивні й негативні сторони. Коли тебе впізнають на вулиці,
то, мабуть, на перших порах це приємно. Та й на других — теж. Проте...
бувають у житті моменти, коли «пізнавання» завдає клопоту.
Ось і ведуча програм «Інтерновини» та «Час. Подробиці» Світлана Леонтьєва
через силу відвідує речовий ринок на «Троєщині». Впізнаючи її, продавці
вигукують: «Невже ви в нас одягаєтеся!», недовірливо розглядаючи явно ексклюзивне
вбрання. Не пояснювати ж усім, що одягається Світлана в Центрі розвитку
моди на вулиці Артема, а на ринку підбирає одяг для 15-літнього сина, на
якому внаслідок віку все просто «горить».
Без сумніву, особлива ознака популярності — глядацькі листи та дзвінки.
Важко сказати, чого тут більше — справжнього захоплення своїм кумиром чи
бажання долучитися до таємничого світу телебачення, пустої цікавості або
самотності, котра вимотує. Що рухає кожним, хто береться за ручку, щоб
написати далекій і зрештою абсолютно незнайомій людині? Телеімідж такий
оманливий! Один із листів, адресованих Світлані Леонтьєвій, починається
так: «Раніше я не міг дочекатися, коли закінчиться випуск «Новин», тому
що слідом за ним починався якийсь гарний фільм. Тепер же я з жалем розлучаюся
з «Новинами», бо в них з’являєтеся Ви, Світлана».
За освідченнями в коханні йдуть питання та прохання. Хтось просить зустрітися
і в неформальній обстановці випити кави. А хтось — фотографію з автографом.
Леонтьєва кореспондентам намагається відповідати й дуже переживає, коли
не вдається зробити це вчасно.
Анатолію Бондаренку листи носять пачками, і відповісти всім, прагнучим
спілкування, — утопія. Багато в чому автори листів схожі: живуть від програми
до програми й життя без Анатолія Бондаренка не уявляють, оскільки закохалися,
ледь побачивши. І помічають, треба сказати, все: і нову зачіску («тобі
це пасує, май на увазі!»), і його грамотну українську («у тебе така гарна
мова! Люди, які розмовляють природно, без напруження, трапляються дуже
рідко, а на українське телебачення ніби спеціально добирають людей, що
розмовляють із таким виразом, ніби бите скло ковтають»).
Є у Бондаренка й постійні кореспонденти, як, наприклад, дівчина з Черкас,
котра не лише пише довгі і, з його слів, цікаві листи, але й надсилає свої
малюнки.
Ведучим програми «Прокинься і співай!», всенародно улюбленим «Кроликам»
— Володимиру Данильцю та Володимиру Моїсеєнку, а також їхньому директору
Євгену Перебийносу пишуть і телефонують в основному дівчатка 14—16 років.
Цікавлять їх як творчі питання (наприклад, «як можна створити стільки образів
на екрані»), так і подробиці особистого життя артистів. Частіше за все
цікавляться, чи є у «Кроликів» дружини та сім’ї. Одна з тих, котрі дзвонили,
настільки довго мучила Євгена Вікторовича різними запитаннями, що він,
не втримавшись, запитав: «Може, ви хочете за когось із нас заміж вийти?».
«Все може бути», — не полізла за словом до кишені шанувальниця. «А ви вважаєте,
що у вас є шанси?» — не вгамовувався директор «Кроликів». Відповідь його
вразила: «Шанси у жінки завжди є!». Треба сказати, що телефон Євген Вікторович
все ж таки записав. Про всяк випадок.
