Проминувши стадію індустріального гіпермасштабування, сучасний світ впевнено похитується у бік цифрових технологій, де передусім важать два символи — нуль і один. Їх безконечні комбінації утворюють альтернативну реальність, віртуальний, а, можливо, й паралельний світ. Дуалістичність присутня в усьому: шампунях, жувальних гумках, мікропроцесорах, гігієнічних засобах. Запасний парашут також є породженням подвійності — людина не впевнена у повноцінності одиниці, їй потрібен нуль, щоби разом отримати символічне 10. Потрібен подвійний доказ, як запорука повноцінності аргументації. Навіть якщо вони будуть майже взаємовиключними, подвійні докази швидко піднімуть вуаль таємничості. Такі ж принципи покладені в основу нової передачі, що днями дебютувала на каналі «1+1» . Вона й називається — «Подвійний доказ» .
«1+1» не стомлюється експериментувати і дивувати свого глядача. Цього разу за справу взялися досвідчені телебійці — Анатолій Борсюк та Дмитро Корчинський. Концепт не новий, але виглядає напрочуд свіжо: ведучі, група налаштованих на різні лади експертів, глядацький зал. Судячи з першої передачі, на яку ми спираємось у спробі розгляду, тематика обіцяє бути цікавою: інтригуючі таємниці, нерозкриті справи, призабуті міфи, що можуть враз розворушити напівсонну свідомість «пересічного громадянина». Десь я таке вже бачив, але чи можна додати щось кардинально нове у конструкцію велосипеда? Навряд чи. Тема першої передачі — легендарне золото гетьмана Павла Полуботка, що ось уже кілька століть не дає спокійно спати багатьом українцям; а судячи з «Подвійного доказу» не тільки нам, а й сусідам, що так люблять покерувати південно-західними землями, та острівним англійцям, в банках яких, за переказами, й осіли знамениті бочки з національним скарбом (тоді не було розрізнення між гетьманською та державною казною). Чи стало менше білих плям? Також навряд чи, але якісь крапки над якимись «і» розставили.
Основна інтрига, на яку робиться упор програми, — гра ведучих. Технологія ця за своїм віком дорівнює першим спробам маніпулювання свідомістю: добрий — злий, м’який — агресивний, поміркований — цинік. Зрозуміло, що ролі чітко розписані, ведучі грають, але природніше це виходить, безумовно, у Корчинського. Як не крути, його харизма (якраз тут це слово доречне) бере гору над невпевненою виваженістю Борсюка. Окрім того, відчувається внутрішня готовність до відстоювання власних позицій, підкріплена неабияким знанням предмету, впевненості у власній правоті. Корчинський балансує на межі парадоксів та кордонах дозволеного, однак не перетинає їх. У гаснучих студійних розмовах він несподівано перевертається, як плавець, що відштовхується від стінки затісного басейну, не втрачаючи при цьому швидкості, лише заряджаючись новим імпульсом. Спостерігати за його вивертами — сама насолода.
Оформлення студії також не позбавлене наукових здобутків психології. Передусім це агресивна дія кольорів — домінуючого червоного, чорного та сірого. Поєднання тримає в напрузі, змушує підсвідомо зосередитись, мимоволі карбуючи дійство в пам’яті. Вдалою знахідкою видається стрічка підказки, що періодично вискакує внизу екрана (також червона). Втім, виконуючи енциклопедичну просвітницьку функцію, там можна було б розміщувати більше конкретної інформації щодо предмету розгляду. Насиченість документами (чи речами, що їх заміняють) та часті врізи додаткових сюжетів (автор Є. Глібовицький) дають підстави вважати серйозною думку щодо документальної аргументованості розслідування. Однак тут зринає дисонуюче намагання зробити, власне, телевізійне шоу. Документалістика ж поки що погано в’яжеться з категоріями шоу, хоча спробувати привабити глядача можна й таким різностильовим чином. У цьому ж світлі не зовсім зрозумілою видається роль глядачів у залі. Тобто, зрозуміло, що вони повинні психологічно наблизити глядача по той бік екрана до студійного дійства, але абсолютна пасивність і незатребуваність цієї групи спонукає до питань на кшталт «а що вони там взагалі роблять?». Єдиною свідомою реакцією на те, що відбувається, були аплодисменти на черговий мінімонолог того ж Корчинського. У деяких серіалах та лялькових шоу використовуються позакадрові емоції...
Назвати перший «Подвійний доказ» глевким млинцем язик (чи пальці на клавіатурі) не повертається. Такій передачі потрібна певна розкачка, коли і експерти будуть активнішими, і ведучі вживуться в ролі, і, нарешті, глядачі зрозуміють, що роль мумій не дуже привабливо виглядає поза рамками голлівудських фільмів. Концепція та цікаві моменти першого досвіду переконливо запевняють, що вона матиме успіх. Збирайте докази, панове!
