Наталя ЛІГАЧОВА, «День»
Рівень аргументації наших посадовців від інформполітики може здивувати будь-яку розважливу людину. Скажімо, ось як, приміром, у недільному «Медіа-клубі» (СТБ) представник Держкомінформу Іван Лозовий обгрунтовує інтерес держави щодо змісту приватної електронної пошти: в країні, наприклад, може з’явитися терорист, який користується цією самою електронною поштою... Слід вважати, цензури всіх послань, що надсилаються звичайною поштою громадянам нашої країни – в очікуванні терориста, який може й просто опустити лист у поштову скриньку – вдається уникнути лише завдяки складності або дорожнечі організації такої процедури? Необхідність моніторингу (а не контролю, підкреслює пан чиновник) Держкомітетом інтернетівських видань пояснюється можливістю порушення в них законодавства (поширення, скажімо, закликів до повалення влади — або порнографії...). Ми зобов’язані, каже пан Лозовий, повідомити про це компетентним органам... А ось що цікаво: в Україні не можна навіть припустити, що функції подібного «моніторингу» цілком могли б виконувати самі користувачі Інтернету? Наприклад, яку б відповідь дали користувачі на запитання: що краще — утримувати за свої кошти платників податків держмоніторинговий орган або самим, на випадок чого-небудь, звертатись, куди слід?.. Для нас американці, що пильно стежать за дотриманням законів своїх сусідів, мало не сексоти. А для самих американців, гадаю, це цілком природно і морально, бо держава для них — всього лише інструмент їх загального добробуту, який залежить від загального виконання законів. І якщо хтось, скажімо, з ваших знайомих не сплачує справно податків — то ви знаєте, що через це може бути недобудовано муніципальну школу або громадський басейн, а не черговий, скажімо, мармуровий особняк чергової районної (міської, федеральної) податкової адміністрації... Та ми, звісно ж, і в сферi Інтернету будемо відтворювати той милий серцю лад речей, коли держава не для нас, а над нами — як монопольний власник наших прав і свобод, що видає їх нам, своїм нерозважним пасинкам, на власний розсуд і за власним бажанням, і коли державу та громадян пов’язують усього лише дві речі: взаємна неприязнь і недовіра. Ну, а камуфлювати такий реальний стан справ пишними словами про виняткову держтурботу виключно про благо для всіх... О, цю науку наші чиновники засвоїли ще в радянські часи більш ніж успішно...
Не можна сказати, що діалог непримиренних нині опонентів — президента Національної телекомпанії України Вадима Долганова й народного депутата Михайла Бродського (фракція «Яблуко»), який відбувся цього понеділка на тому ж СТБ («Вікна. Опiвночi») , переплюнув нашумілу свого часу теледуель в «Епіцентрі» («1+1») Григорія Суркіса та Юлії Тимошенко. І особистісний рівень співрозмовників інший, і очевидною була нерівність у володінні ними предметом обговорення (а йшлося, зрозуміло, про наше державне, знову-таки, ТБ — висвітлення ним діяльності парламенту, політичну незаангажованість, міру свободи слова на УТ-1, господарську рентабельність НТКУ та відсутність зловживань тощо). Хоч, незважаючи на те, що місцями пан Бродський і нагадував німого Герасима, який усе розуміє (щось із нашим УТ-1 явно не те), але сказати не може, позаяк із аргументами тугувато у зв’язку з незнанням депутатом правових актів, практики НТКУ, реалій фінансування держТБ тощо, однак пан Долганов фарисействував настiльки явно, що ще невідомо, чия позиція мала для глядача переконливіший вигляд. Суть же цього бурхливого з’ясування стосунків у студії найточніше, як на мене, вловив ведучий Андрій Тичина, який поставив запитання: чи не схожі методи (інформаційного кілерства. — Ред. ) УТ-1 на точнісінько таку ж практику «Киевских Ведомостей», скажімо, того періоду, коли М.Бродський мав найбезпосередніше відношення до газети? Так, це так, політична доцільність — ось що визначає ставлення до ЗМІ всіх наших політиків — як представників влади, так і тих, що нині перебувають в опозиції до неї. Але був у передачі такий нюанс, що М.Бродський визнав: «Так, нам доводилося виконувати функцію зондер-команди». А от пан Долганов не допустив жодної нотки самокритичності, щонайменшого натяку на те, що ну хоч би якісь недоліки, але таки є — навіть у такій ідеально налагодженій та ідеально демократичній інформаційній системі, як керована ним НТКУ. І, на думку президента НТКУ, він зазнає нападів нині виключно через появу в ефірі «7 днів» з ведучим Долгановим і програми «Зона правди», «незручних» для багатьох політиків у зв’язку з безсторонньою, але правдивою безкомпромісністю цих передач... Навряд чи варто, проте, детально обговорювати заяви Вадима Долганова — у зв’язку з тим, що навіть коли погодитися з відсутністю в них будь-яких натяжок, ними все одно неможливо виправдати головне: якість програм УТ-1, яка є очевидною для найменш вибагливого та прискіпливого глядача. Але в мене, наприклад, як у рядового телеглядача, у ході діалогу в студії СТБ виникли два, як мені здається, непусті запитання. По- перше, пан Долганов неодноразово заявляв про втручання у діяльність керованої ним НТКУ Верховної Ради й Кабміну (зазначимо: Верховній Раді Національна телекомпанія, як і Президенту, є підзвітною — стаття 1 «Закону про ТБ і РМ», а Кабмін «забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення» — ст. 4 того ж закону). А от з адміністрацією Президента, за твердженням пана Долганова, у нього просто «постійний контакт», і жодного тиску з боку АП він не відчуває. Звідси запитання: що заважає пану Долганову налагодити «постійний контакт» (за обопільною, так би мовити, згодою — без насильства) і з Верховною Радою? Тим паче, в умовах керування ВР представниками парламентської більшості, причому представниками саме т.зв. «пропрезидентських» фракцій. Зазначу, я, рядовий телеглядач, не є «адвокатом» ані ВР, ані Кабміну, але все ж, будучи законослухняним громадянином, вважаю, що рівноцінного висвітлення діяльності та позицій потребують усі без винятку гілки влади — виходячи аж ніяк не з їхніх інтересів, а моїх, виборчих, позаяк це дозволить мені судити про правомірність їхніх дій, дозволить також і впливати на їхні рішення. Тому в мене викликає неспокій те, що це «щось», яке заважає конструктивному контакту держТБ iз ВР і Кабміном, досі стоїть на шляху конституційних, знову-таки, прав громадян на отримання (в тому числі й через держТБ!) достовірної інформації про діяльність усіх органів влади, на шляху втілення в життя статті 28 того ж таки закону «Про ТБ і РМ», яка передбачає, що «в період між виборами державні телерадіоорганізації для об’єктивного висвітлення процесів та подій, які відбуваються в суспільстві, надають політичним партіям однакові можливості для висловлювання своїх поглядів», а ст. 29 нагадує, що «державні телерадіоорганізації зобов’язані передбачати у своїх програмах відповідні години та форми й забезпечувати можливості для виступів народних депутатів України з питань їхньої депутатської діяльності».
По-друге, Вадим Опанасович повідомив нам в ефірі, що й він, керівник держТБ, представляє виключно свою власну думку, а кореспонденти УТ-1, зокрема інформаційно-аналітичних програм, — свою, кореспондентську, думку. Пам’ятається, колись уже ще один керівник НТКУ — пан Савенко – також стверджував, що він не може вплинути на зміст передач Валерія Лапікури, позаяк останній висловлює виключно свою власну авторську думку... Постає запитання: як відомо, будь-який приватний власник будь-якого приватного каналу сам оплачує право висловлювання його політичних, економічних інтересів найнятими ним працівниками, які зобов’язані дотримуватися загальної редакційної політики. Чому ж право Долганова та його підлеглих висловлювати виключно власну думку повинні оплачувати зі своєї кишені ми, платники податків? Тим паче, що ця думка не має нічого спільного ані з думкою ВР, ані Кабміну (адже ті займаються лише «втручанням» у справи НТКУ), навіть адміністрації Президента (за словами В.Долганова, незважаючи на «постійний контакт», його думка не має відношення й до думки АП)? І на якій тоді підставі Національна телекомпанія, що виражає приватні погляди пана Долганова та його підлеглих, називається державною? А ще виявляється, що, попри всю розвинутість структури держтелекомпаній, у країні немає ТБ, яке виключно як посередник доносило б до нас, до народу, бачення обраною нами владою наших проблем, сподівань, потреб — аби ми могли об’єктивно й неупереджено судити про ефективність і порядність саме цієї влади, про відповідність її своєму прямому призначенню тощо. Чи означає це, у свою чергу, що й наше, народне бачення наших проблем і проблем самої влади не має ніяких масових посередницьких (а не інтерпретаторських) каналів для інформування про них наших керівників? І якщо й те, й інше — правда, то відтак наші грошенята, кошти платників податків ідуть просто в трубу?
Такi — і далеко не поодинокі — казуси у велемудрих заявах пана Долганова чергувалися із зовсім уже дивними для професіонала аргументами: скажімо, посиланнями на соціологічні опитування про те, чи хочуть громадяни України бачити й чути трансляції засідань ВР — як аргумент на користь відсутності на держТБ об’ємного й повноцінного висвітлення діяльності ВР. Як відомо, аж ніяк не рейтингові передачі є турботою держТБ. Найважливішим його завданням має бути сприяння здійсненню найважливішого права суспільства — знати про всі дії влади, в тому числі й представницької. Як відзначав в одному зі своїх рішень суддя Верховного суду США У.О.Дуглас: «Право знати є головним з усіх владних повноважень народу» (справа Бранцбург проти Гейєса, 1977 рік). Або, скажімо, пан Долганов заявив про те, що в жодній країні світу немає трансляцій парламентських слухань. А ось що пише у своїй праці «Законодавство про ЗМІ. Український та зарубіжний досвід» відомий київський учений, професор Інституту журналістики Валерій Іванов: «Згідно з даними за 1990 рік, 58 країн світу транслюють по телебаченню роботу своїх парламентів. У США існує спеціальна кабельно-супутникова парламентська мережа C-Span. Вона існує з 1977 року і повністю присвячена діяльності парламенту. Про її популярність свідчить хоча б той факт, що вже в 1990 році вона була сьома за величиною у США. Свою дільність C-Span побудувала за зразком канадської парламентської мережі, яка з 1977 р. веде прямі трансляції засідань парламенту. Iз 1998 р. висвітленням роботи британського парламенту займається відомий канал Бі Бі Сі». Точнісінько так чомусьпан Долганов вважає, що ніде засновниками громадського ТБ не буває тільки парламент. А проте Бі- Бі-Сі — у Великій Брітанії — є підзвітним саме парламенту, що й забезпечує за їхніми, британськими, мірками гарантію від політичного тиску будь-якої однієї сили — внаслідок того, що в парламенті репрезентовані всі політичні інтереси...
Внаслідок такої «аргументації» високопоставленого державного чиновника в мене, пересічного глядача, не можуть, природно, не зародитися певні сумніви — чи то в щирості представника головного телеканалу країни, чи то в його професійній компетентності. А всі, здавалося б, справи — витримати прямий ефір доку-професіоналу з народним депутатом, явно не збагаченим правовою обізнаністю в інформаційній сфері!..
Певна річ, матимуть рацію ті, хто визнає, що хибність аргументації обумовлена насамперед хибністю позицій і бастіонів, які нині захищають деякі представники офіційних структур. І все ж, водночас, той факт, що після полемік Л.Кравчука ще в радянському 1991-му в прямому ефірі з членами Народного руху з телеекрана вже незалежної України фактично зникли немонтовані дискусії за участю високих посадових осіб, — міркується, є не тільки лакмусом відвертості й демократичності нинішньої влади, але й одним із чинників, які формують її професіоналізм.
Коли державні політики позбавлені необхідності публічного захисту своїх позицій без піддавків — це позначається на їхніх м’язах. (І «Епіцентр» («1+1»), і «Право вибору» («Інтер») і «Табу» («1+1») за всієї моєї поваги до творців усе ж таки були жорстко режисованими проектами iз досить певною роллю в них чи то ведучих, чи то аудиторії, яка в результаті своєї непідготовленості не може скласти гідної конкуренції професіоналам).
Досить, скажімо, було порівняти ефект від участі високопрофесійного політика Романа Безсмертного в «Табу» («1+1») і в полеміці на СТБ з підготовленим опонентом — Сергієм Комісаренком (членом Форуму національного порятунку), аби переконатися, що коли йде діалог (дискусія) на рівних, то представники офіційної влади аж ніяк не є переконливішими за своїх візаві. Загалом, давно відомий закон: усе, що не на користь суспільству — не на користь і владі, і навпаки. Якщо, зрозуміло, говорити з огляду на її історичні амбіції, а не «суто конкретні» інтереси. І залежно від того, хто з представників кого — нинішньої влади чи нинішньої опозиції — зрештою, візьме це собі на озброєння, зокрема щодо ЗМІ, — той і буде тим самим лідером, який приведе таки Україну — не де-юре, а де-факто в цивілізацію ХХI століття, де моральність та відвертість політики стануть уже не надхмарною метою, а просто найефективнішою технологією. Технологією успіху — суспільств, держав, особистостей.
P.S. Програма «Право вибору» («Інтер») не була побудована суворо у формі безпосередньої дискусії опонентів, яка б найяскравіше виявляла рівень їхньої аргументації. Проте цей проект був, безумовно, потрібен нашому ТБ — як один із способів допомогти глядачеві усвідомити процеси, що відбуваються в Україні, дещо глибше й різносторонніше, аніж це пропонується йому в монологічних жанрах. Вельми інформативною була й остання передача, в якій обговорювалася — за участю народних депутатів Дмитра Табачника і Олександра Рябченка — тема виборів до парламенту на пропорційній основі. Хочеться сподіватися, що з відходом нинішньої команди «Права вибору» в інші проекти канал не відмовиться від розвитку самої ідеї політичних дискусій в прямому ефірі.
