Український парламент, так по-справжньому й не народившись, начебто уже ризикує відправитися у царство політичних тіней. Втім, чутки про його смерть дещо перебільшені.
Відносно тривале життя українського парламенту нового скликання гарантоване, зокрема, тим, що розпустити його на законних підставах навряд чи вдасться. До того ж, існують законні побоювання, що «Болівар» українського електорату трьох революційних виборів підряд із переходом до четвертих, — ще революційніших, у перспективі 2009 року, — просто не витримає без порядного тайм-ауту. Політики, налаштовані надалі випробовувати підйомну силу цього Болівара, ризикують й власною політичною долею, й політичною долею України як держави.
Не може не насторожувати той факт, що нині, як в часи пізнього правління Леоніда Кучми, до української столиці дедалі рідше вояжують політики високого рівня. Тим часом у братній Росії «яструби» типу Жириновського, Затуліна й Леонтьєва сплять i бачать (унаочнюючи потім свої «сни» у мас-медіа) загострення політичної ситуації в Україні до меж цивільного громадянського конфлікту із подальшим розпадом України як держави.
На українських телеканалах такі застереження (із протилежними мотиваціями й оціночними знаками, звичайно) провідними акторами «прогресивної» політичної сцени озвучуються вкрай рідко. Можливо, тому, що ці провідні актори із телеекранів практично зникли. Віктор Янукович, наприклад, передоручив спілкування із телеаудиторією Євгену Кушнарьову, а НСНУ останнім часом репрезентують на ТБ далеко не перші номери в її списку, — Микола Катеринчук та Роман Зварич. Щодо почесного голови цієї партії й Президента країни, то він, як завжди, формулює думку у надто метафоричних формах. Слова ж Віктора Андрійовича про «високу політичну культуру», нібито притаманну нашому народові, сказані ним в суботньому радіозверненні 8 липня, явно були видані авансом як попередження «яструбам», не схильним до пошуків компромісів.
Дефіцит телеінформації про провідних політиків та їхні справжні плани, дії й наміри компенсуються тим часом низькопробною конспірологією та плітками, головним генератором яких є, звичайно, iнтернет. Знову підмічена тенденція до пошуку «цапів-вiдбувайлiв» та «агнців», а також до демонізації «донецьких» та «западенців». Про російський спецназ під Києвом та п’яних шахтарів на лівому березі Дніпра ще не пліткують, щоправда, як у 2004 році, але зате циркулюють плітки про гонорари із багатьма нулями, отримані за нелегку працю «реаніматорами» українського парламентаризму на чолі з Олександром Морозом.
До цих пліток-чуток провідні українські телеканали зазвичай не опускаються, але й до неупередженої видовищної політичної інформації, здатної формувати передову політичну культуру нашого народу, вони також не піднімаються. Особливо прикро за кмітливий i винахідливий колись «5 канал», який нині працює на рівні пересічного «рибальського» телебачення. Причина, ймовірно, більш ніж прозаїчна: пора літніх відпусток. Інші телеканали теж, щоправда, не заслуговують на дифірамби. Окрім, НТН, який явно вибивається в лідери за збалансованістю й точністю подачі інформації, хоча все ще справляє враження напівпровінційного й не може всерйоз конкурувати із «Подробицями» на «Інтері».
Не хто інший як журналісти мали би своєчасно нагадати творцям невдалої (як тепер виявилося) коаліції, що не можна зловживати словом «демократія», приватизувавши його для власного «піару» за рахунок демонізації опонентів. Так само серйозним журналістам варто витримувати мораторій на вживання слова «зрада» стосовно політиків, які донедавна були альянтами або коаліціантами інших політиків, а нині такими уже не є.
Низький рівень української політичної тележурналістики, не в останню чергу, можна пояснити масовою перекваліфікацією журналістів на політиків. Запам’яталися, зокрема під враженням останнього телевізійного тижня, пародійні абревіатури, які влучно укладає журналіст-бютівець Андрій Шевченко. На «Свободі» у Савіка Шустера він придумав, зокрема, для нової коаліції ганебну, хоча й алогічну, назву «срям» (перші дві літери є похідними від назв партій, а другі — від прізвищ лідерів). А вже у день сумнозвісної парламентської бійки (11 липня), не встигнувши встановити як слід правильний ритм дихання, він перед телекамерою НТН видав цій «срямній» коаліції» точнішу позначку — КПРС. Ще раніше Андрій придумав абревіатуру «КНУР» для ймовірної коаліції «Нашої України» з регіоналами.
Усе це було би насправді дотепно, якби діялося десь, у благополучнішій країні, а не в нинішній Україні, де всеосяжна криза досягла меж витривалості народу й має тенденцію перейти у стан некерованості економічними, соціальними, комунальними, медичними, освітянськими та іншими процесами в країні. На цьому тлі перша для парламенту нової каденції бійка зовсім не сприймається як цікаве телевидовище, а, радше навпаки, — провокує літературно грамотний електорат на шекспірівські тексти («Чума на обидва Ваші Доми!»), а літературно неграмотний — на використання ненормативної лексики.
У будь-якому разі український телеглядач (а саме на нього й розраховують режисери-постановники подібних дійств) має уже досить сильну алергію на подібні квазівидовища. Так само у нього уривається терпець на сценах ходіння головних політичних гравців на Банкову або куди деінде для ведення закулісних перемовин. Це повною мірою стосувалося й тріумфуючих телевізійних «ликів» Тимошенко, Безсмертного й Мороза, коли їх постійно демонстрували після кожного раунду перемовин впродовж більше як трьох місяців за повної відсутності реальних справ і зрушень, це справляло на електорат враження «з точністю до навпаки». Можливо, тому естет, схильний до написання віршів, політик Олександр Мороз, вловивши антиестетизм ситуації, зрештою поміняв «орієнтацію»? Нині ж, принаймні, настала розрядка як після вдалого шлюбнорозлучного процесу. Коаліціанти продовжують ділити політичну спадщину, але зате у всіх з’явилася «жива» (а головне — звична) справа. Одні будують наметові містечка, інші — нові коаліції, треті — коментують свої дії на найвищому рівні. Відтак, з’являється надія, що нечисельні «васали народу» колись й про існування «суверена», тобто про народ, згадають.
