Одразу після терористичного акту в московському метро більшість ЗМІ одну з перших версій трагедії намагалися пов’язати з президентською кампанією в Росії. Таким чином ми стали свідками ще однієї спроби звести складну міжнаціональну проблему до рівня навіть не політики, а політиків. Це не перший приклад, коли у своїх аргументах журналістика нав’язливо тікає у спрощені формули світосприйняття. Однак терор не можна виправдовувати. Як правило, у нього — несамодостатній характер, він має причини, які треба з’ясовувати чесно. Без цього детальний інструктаж на шпальтах газет чи в телеефірі про правильне використання протигазів у випадку терористичної атаки радше вказуватиме не на соціальну відповідальність ЗМІ, а на фатальність їхніх зусиль. Альтернативою до таких медіаспрощень є аргументаційна повнота, яка спроможна розширити інформаційну палітру не так у ширину, як у глибину — вийти за межі факту, побачити за ним певне явище, тенденцію... Врешті, повернутися до отого геродотівського «мандрівного репортерства», що в давнині простежувало джерела стану, намірів втягнутих у війни чи конфлікти народів.
ТЕРОР «ЛЕГАЛЬНИЙ» І «НЕЛЕГАЛЬНИЙ»?
Пошук відповіді на найрадикальніші виклики часу не можна виводити з питання «ти за чи проти?» Саме в такому підході помітні симптоми нового ідеологічного диктату, який не без допомоги ЗМІ ділить світ і його шанси за вигідними контрастними схемами та відносними цінностями. Вимога дати беззастережну відповідь на поставлене руба питання фактично налаштовує не на взаємопізнання, комунікацію, зрештою, співпрацю між тими, хто відповідає позитивно, і тими, хто вагається, а на контроль та осуд. Як наслідок, глядач потрапляє в пастку готових спрощених аргументаційних схем, у межах яких намагається зрозуміти те, що відбувається на екрані телевізора. Такий маніхейський підхід тотально спрощує світ до двох протилежностей, представники яких, мов за часів «холодної війни», усі свої зусилля спрямовують за логікою «хто кого?».
Щоб посилити власну ефективність, сучасна пропаганда запускає вигідні їй ціннісно-аргументаційні псевдоальтернативи. Як наслідок, основними визначниками сучасного світу стають світ терору (асоціюється з мусульманським простором) та антитерору (скажімо, антиіракська коаліція). Це промовистий зразок спрощеного, ефектного уявлення світу. Дарма, що єдиний консервативний «ісламський світ» так само проблематичний, як і монолітне «західне суспільство». І в одному, і в другому випадку ступінь розмаїтості високий: потяг до національних традицій та інтересів переважає над бажанням утверджувати надідентичності.
Крім того, терор тут має сумнівну ідентифікацію, тому що буває насамперед злочинним. А ще терор не може бути легальним і нелегальним, тобто об’єктом вибіркових означень з боку мас-медіа, бо несправедливість спричиненого терором страждання не узалежнюється від національності жертви. Саме тому межі, які розділяють риторику терору та антитерору, в деяких площинах є нечіткі, власне, псевдоальтернативні. Проте такий «легальний терор» потужні медіакорпорації до уваги, як правило, не беруть. Їхню аргументаційну базу зміщено: світ детермінується згідно зі ставленням до так званого «нелегального» тероризму, який просто констатують, відокремлюють від його ж першопричин. Таке маніпулятивне конструювання образу світу легко спрацьовує у посткомуністичній світоглядній ситуації. Однією з ідеологем, що успішно працювала під час іракської війни в польському суспільстві, був нав’язаний ЗМІ стратегічний вибір між США з одного боку та пасивними Німеччиною з Росією з іншого. За таких обставин на поверхню одразу виходили історичні асоціації, які на тлі нинішніх польсько-американських відносин виглядають не так привабливо.
ТОЧКИ ВІДЛІКУ
11 вересня 2001 року справді відбувся перший акт масового насилля у США з часу війни 60-х років ХIХ століття. Вперше за останні 150 років американці стали жертвою зовнішньої атаки у своїй країні. У свідомості американців відбулася переоцінка вартостей, пріоритетів: прагнення безпеки переважило над бажанням свободи. Однак усе це стосується насамперед сприйняття терору американцями і не дає великих підстав говорити про нову специфіку самого тероризму. Як і сто років тому він, за деякими винятками, має характер реакції. Проте це не завадило більшості світових ЗМІ уже на другий день після терактів у Нью-Йорку та Вашингтоні буквально на уламках двох веж ВТЦ проголосити початок нової епохи. Таким чином було створено малообгрунтовану аргументаційну точку відліку для пояснення світових подій і тенденцій упродовж наступних років, зокрема антитерористичних дій і таких їхніх наслідкових понятійних утворень як, наприклад, «нова Європа». Озброєна «креативною деструкцією» новизна стала для ЗМІ основною цінністю. Як наслідок, в аргументах антитерористичної пропаганди обривається першопричина терору, усувається історичний контекст. Сьогодні згадана риторика набуває чітких рис хронологічної війни.
Свого часу відомий теоретик з Оксфорда Ісая Берлін порівняв криваві національно- визвольні рухи з притиснутою до землі гілкою. Настає час, гілка різко випростовується, може до крові шмагнути. Звісно, реальні страждання невинних людей не варто затінювати надмірною образністю, але в сучасному світі поняття жертви не можна узурповувати. Це — невдячна справа. Позбутися жахіть терору можна через нейтралізацію ґрунту, в який проросло його коріння.
ІМЕНЕМ СВОБОДИ
З історії пропаганди знаємо, що карати може революція, рівність, а тепер, як і в часи Французької революції, — Свобода і Добро. Абстрактним поняттям знову надають суб’єктивні повноваження. Від імені та в ім’я цих понять ведуть війну. Візьмімо поняття «демократія» (речники коаліційних військ неодноразово заявляли про намір запровадити в Іраку таку ж демократію, яка існує в їхніх країнах). Ще кількасот років тому реалізація демократичної процедури була чітко виписана. Однак саме пропаганда надає їй абстрактності. З демократії зробили своєрідний жупел. Її відірвали від змісту, національної основи, адже до сьогодні оптимальним місцем для народовладдя є національна держава. Що значить «демократизувати» Ірак? Насамперед велику ймовірність того, що влада перейде до рук шиїтської більшості, яка наближена до іранських ісламських кіл. Ця влада може бути більше антиамериканською, ніж режим Саддама Хусейна. Відтак бачимо спробу звільнити знак від змісту. Це — прямий шлях до маніпуляції.
Ми є свідками зрощення пропаганди та ЗМІ. Те, що існувало завжди і не завжди визнавалося в наукових дослідженнях західних науковців, які часто розмежовували ці поняття, стало очевидним. Американські мас-медіа переважно безкритично повторюють тези уряду. У повідомленнях із-за кордону, як і в інформуванні про події всередині країни, мало плюралізму. Розмаїття різних поглядів в інформаційних програмах полягає у показі поверхово відмінних варіантів основних категорій програм. А вибір без різноманітності позбавлений сенсу.
Окрім того, війна поставила проблему компетентності журналістики. Сервілізм у журналістиці є наслідком не тільки залежності журналіста від влади, а й браку фаху, що спричиняє безкритичне сприй няття статус-кво. До речі, критично аналізуючи пропаганду американських чи британських ЗМІ, важливо не потрапляти в пастки категоричних стереотипів, непрофесіоналізму і плутати її, наприклад, з позицією американського народу. Абсолютного права критикувати весь народ, чіпляти на нього ярлики не дано нікому. Пропаганда часто є медіасамодостатньою і не завжди виступає органічним продовження ментальності тих же американців.
Нинішньому комунікаційному процесові, який мав би з’ясовувати складні міжнаціональні проблеми, бракує безпосередності. Це зумовлено насамперед монополістичним характером інформаційної індустрії й однаково стосується не лише нашого сприйняття міжнародних подій, а й способу поширення образів власної історії, культури, яка б імпульсами своєї енергії збагатила культурний універсум. Для цього необхідно сповна використовувати ресурс і потенціал своєї пропаганди (з лат. propagare — плекати саджанці). В українському контексті таку пропаганду ще необхідно реабілітувати, адже безпідставно лише на засадах постколоніального синдрому заперечувати цілеспрямоване поширення благородних ідей, поглядів без огляду на їхній зміст.
