Прихильники радикального реформування вищої школи в рамках Болонського процесу вважають, що пріоритетним орієнтиром сучасної академічної освіти мали би бути не світоглядні засади та неокреслені можливості студента, а його здатність адаптуватися до вимог ринку праці. Тому, стверджують вони, основне питання — це не світоспоглядання, а світобудова і самобудова. Декларовані креативні можливості дипломованої особи є спокусливими, в чомусь — закономірними, однак, вони можуть виявитися не такими вже й конструктивними чи безпечними.
Там, де нівелюється або обривається органічне формування світоглядів (академічне середовище є важливою ланкою цього процесу), з'являється сприятливий ґрунт для всіляких експериментів не лише над людиною, а й над народами. Ми не раз були свідками, коли базове для будь-якої світоглядної системи поняття правди відривали від його витоків, і певне маніпулятивне середовище узурповувало його. Правду розривали на фрагменти, позбавляли метафізичного, цілісного визначення, перетворювали на погано ідентифіковану історичну цінність, а то й зовсім вилучали з ідентифікаційного контексту, який традиційно визначає ту чи іншу мотивацію дій. Саме цим скористалися тоталітаризми XX століття, кожен з яких пропонував і реалізовував будівництво «раю» на землі з інформаційного, світоглядного нуля, тобто на частковому чи повному вихолощенні історичної свідомості.
Творення світу у світоглядному вакуумі може спричинити, в кращому випадку, лише тотальне маніпулювання масами. Зрештою, світоглядний вакуум — поняття ситуативне та абстрактне. Ми живемо у світі, де щільність ідеологем та протилежних за змістом цінностей посилюється. Будь-яка деідеологізація свідомості людини, покоління чи суспільства призводить до нової, часто псевдоальтернативної за своїми наслідками для суспільства, ідеологізації, пропаганда якої часто використовує техніку смислового хаосу. Її мета — спричинити безлад у сфері понять та ієрархії вартостей. Проблема маніпуляції загострюється, оскільки сучасна пропаганда створює безпрецендентну видимість правдоподібності. Як наслідок, її ефективність зростає.
Така постановка проблеми загострюється, якщо перенести її в контекст функціонування системи ЗМІ, в якій багато що починається з підготовки журналістів у вищій школі. Уже впродовж кількох років в Україні спостерігаємо спроби винести за межі університетів світоглядні засади навчання майбутніх фахівців ЗМІ, а всі академічні зусилля спрямувати на виховання передусім функціональних навичок медіа-працівників — селекціонерів інформації, які досконало володіють прийомами PR, менеджменту ЗМІ і на яких нібито є найбільший попит в редакціях. Частково ці вимоги небезпідставні, однак пріоритетність згаданих орієнтирів є алогічною: у нашому медіа-світі багато видань належать до преси думок, а отже — мають безпосередню причетність до формування світогляду. Навіть більше: про маніпулятивний характер таких спроб свідчить і той факт, що більшість газет, журналів, теле- і радіоканалів не є ідеологічно нейтральними. Наприклад, у Польщі усі впливові щоденні газети (Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita) та більшість тижневиків (Polityka, Wprost, Tygоdnik Powszechny) сповідують ліберальні погляди. Світоглядного нейтралітету не дотримуються і бульварні видання, на зразок Nie. Польські медіа вже давно не брешуть так, як це робила «Правда», а маніпулюють на зразок New-York Times: витончено, привабливо... Як наслідок, певні політичні та світоглядні медіа-групи мають непропорційно більші впливи, в порівнянні з реальними поділами в польському суспільстві. Така асиметричність блокує автентичний комунікаційний процес суспільства, створює ситуацію, в якій, з одного боку, простежуємо терор модних думок, а з іншого, за словами німецької вченої Елізабет Нойел-Нойманн, — «спіраль мовчання». Як наслідок, поняття «громадська думка» стає маніпулятивним засобом. Різноманітність помітна в типах преси, оформленні, однак вона не має нічого спільного зі світоглядним плюралізмом.
Не є таємницею, що свою світоглядну концепцію має і флагман ліберальної преси — New-York Times. Головний мотив світогляду газети (людина є вільною і повинна сама себе творити (self made man), оскільки вартості є наслідком лише виховання і не є абсолютні) важко узгодити з християнським світобаченням, а відстоювання газетою поступового обмеження суверенності національних держав явно не узгоджується з цінностями національними. Хоча різноманітність можуть допускати в показовому форматі. Кілька років тому у США спалахнув скандал з приводу виставки картини «Діви Марії» у Бруклінському Музеї Мистецтв. «Картину» було намальовано екскрементами слона... Тодішній мер Рудольф Джуліані назвав цю акцію профанацією і пригрозив скоротити розміри фінансування музею. З цього приводу у газеті з'явилося 70 публікацій. У 37-ми з них автори захищали виставку, 9 публікацій відстоювали християнську гідність і 24 були нейтральними за змістом. Але більшість редакційних коментарів засуджували мера Джуліані. У цьому контексті важить не калькуляція тих чи тих публікацій, а розуміння того, що сьогодні замало боротися лише проти фактів зла, оскільки першопричини його замасковані значно глибше — у світоглядних лабіринтах. У журналістиці вирішити цю проблему лише за допомогою професійних навичок неможливо. Згортання світоглядних предметів на користь вирішення процедурних проблем майстерного репортерського текстотворення може спричинити хіба що надумані дискусії про неузгодженість моралі та професіоналізму, втечу у спрощені формули світосприйняття, дати журналістові та його читачам ілюзію компетентності, бажання пристосовувати події й тенденції світу до часткових знань, уявлень про нього. Потурати цьому університет не має права, адже саме він для людини, яка вийшла з родинного кола і перебуває на завершальних етапах ідентифікації, є чи не останнім сховищем ідентифікаційного значення. В умовах поляризації ідеологем, деісторизації свідомості і, водночас, битв за історію журналістові та його потенційним читачам (глядачам, слухачам) важливо дивитися на світ крізь свій культурний, ментальний код. Саме він, а не формальні приписи чи вибіркова толерантність, є головним гарантом справжнього (!) плюралізму.
В українських медіа-реаліях ця проблема сягнула рівня національної безпеки, особливо з огляду на події 2004 року та участь у них ЗМІ. Двадцять років до того в листі до газети Los Angeles Herald-Examiner один iз читачів зазначив: «Журналісти настільки втратили зв'язок з фундаментальними вартостями суспільства — такими, як честь, почуття обов'язку і державна служба, що стали чужинцями для того суспільства, якому мають служити». Логічним адресатом цієї констатації сьогодні може бути чимала кількість ЗМІ в Україні. Фактично ми стали свідками прояву ментальної тріщини між українським народом та власниками деяких впливових в Україні телекомпаній, газет, які однаково маніпулювали усіма українцями. Суть проблеми — у відвертій неповазі великої частини мас-медіа до гідності мільйонів людей, їх національного світосприйняття. Тому ми повинні дуже обережно ставитися до того, що режисери інформаційних кампаній називають суспільним інтересом. Просто інформація теж може бути засобом маніпуляції, тим паче в умовах монополізації глобального комунікаційного процесу. Гасло лондонської газети Time стверджує, що найкраща пропаганда — тенденційний підбір об'єктивних фактів...
Справжня журналістика — превентивна, зміцнює національний і громадянський імунітет, сприяє мисленню категоріями незалежної держави і таким чином нейтралізує загрози загальнодержавного масштабу. У ній стиль тотального і такого актуального сьогодні тотального розвінчування та «героїзму» поступається стилю подвижництва, яке значно ближче стоїть до світогляду, аніж до такого прозорого поняття, як професіоналізм.
Кожна тенденція породжує опір. Уже сьогодні концептуальність, макротекст переживають нове відродження у сфері медіа. Наприклад, у Німеччині є спеціалізовані канали, що цілодобово передають класичну музику, а в Японії один з каналів стільки ж транслює лише вид на священну гору Фудзiяму. Щоразу гострішою є потреба у ґрунтовних, чесних роз'ясненнях і солідній журналістиці, яка подавала би глибинну інформацію. Судячи з усього, прихильники тотального інформування і розважання за допомогою ЗМІ дещо принизливо потрактували світоглядні потреби глядача і слухача, який щоразу більше страждає від постійного миготіння образів, синхронного відчуття реальності як багатих на деталі зображень, а не як ліній крізь час, причиново-наслідкових зв'язків. Отож, базовий рівень вирішення проблем сучасної журналістської освіти та ЗМІ — не технологічний чи комерційний, а світоглядний.
