Напередодні Чемпіонату світу з футболу-2006, що проходитиме в Німеччині та в якому братиме участь наша збірна, український телепростір охопила футбольна лихоманка. Здається, ця тема на телебаченні є мало не найбільш популярною та хвилюючою за виборчі перипетії. Мало не з кожним днем в ефір виходять нові проекти, присвячені футболу. Футбольною тематикою «просочена» й значна частина рекламних роликів. Суцільне задоволення для фанатів футболу, якими є, здебільшого, чоловіки. А як щодо жіночої глядацької аудиторії, що, як відомо, не є настільки ж прихильною до футболу? Звісно, припинити запуск актуальних програм телеканали не наважилися б, проте на «Інтері» спробували знайти альтернативу — залучити жінок до футболу, подавши погляд на чоловічу гру під жіночим кутом зору. Проект під назвою «Футбол. Друга половина», що стартував минулої суботи — це розповіді матерів, дружин, сестер відомих футболістів. Загалом проект складається із шести частин, кожна з яких — це кілька історій з особистого життя футболістів, які представлятимуть нашу країну на Чемпіонаті світу. Історій, розказаних жінками, які за будь-яких обставин — злетів, падінь, різних перипетій — знаходяться поруч із спортсменами, тому всі події відчувають гостріше й переживають по-своєму. «У нелегкий період, у першу чергу, страждають близькі люди, адже саме на домашніх падає тягар усіх проблем і негативних емоцій», — переконана Маргарита Січкар, дружина Владислава Ващука.
Знаково, що більшість із дружин футболістів зізналися, що до зустрічі зі своєю «половиною» не цікавились й не дивились футболу, тому що не розуміли суті гри, яка згодом стала частиною їхнього життя. «Коли я сьогодні бачу жовто-блакитний прапор серед країн-учасниць Чемпіонату — моє серце завмирає, наповнюється гордістю. Це неможливо описати, це потрібно відчути», — стверджує Катерина Вороніна, дружина Андрія Вороніна. Жінки вболівають на стадіонах і вдома, але, як заявила Валентина Гусіна, мати Андрія Гусіна, в будь-якому випадку «без валер’янки дивитись футбол неможливо»... Своєрідне ставлення в них і до гамірливих уболівальників. «Зазвичай «найкращі» футболісти сидять на трибунах, — вважає Марина Старцева, дружина Максима Старцева, — вони дуже «розумні», розповідають, як грати. Іноді важко слухати цю критику. Хочеться встати й сказати: «Як ви можете? Це — мій чоловік! Не говоріть так!» Проте не всі такі емоційні, наприклад, сім’я Гусіних у подібних ситуаціях проявляє олімпійський спокій, стверджують їхні знайомі. А тренери взагалі не рекомендують дружинам приходити на матчі. Куріння, некоректна поведінка й образливі, нецензурні слова — причина, через яку діти футбольних зірок спостерігають за грою батьків по телевізору. Інше ставлення дружин до коректних шанувальників і шанувальниць: більшість із них стверджує, що стояти осторонь, поки чоловік роздає автографи, приємно.
Чимало історій пов’язані з народженням футболістів. Наприклад, пам’ятна записка в рамці під склом висить на стіні в домі Владислава Ващука. «Мама написала олівцем на клаптику якогось сірого паперу записку батькові: «Народився хлопчик. Чорненький, симпатичний (футболіст). Вага — три кілограми, зріст — 55 см», — розповіла Маргарита Січкар, дружина В. Ващука. — Батько на радощах прорвався у роздягальню футболістів. У той час грали Блохін, Веремєєв, Заваров, Решко, Буряк, які залишили свої автографи на цій записці».
Показово (та, зрештою, й закономірно), що всі малюки були надзвичайно енергійними й непосидючими, нерідко спали з м’ячами, розбивали сусідські вікна, мамині вази, фужери. Мало хто з батьків вітав надто серйозне захоплення футболом у дитячі роки, заради якого діти нехтували навчанням. «Були такі випадки, що й двері зачиняли, аби більше вчився, а він через кватирку втікав, тому що дуже любив футбол. Ми, звісно, карали його, сварили, але все було марно», — згадувала Любов Шевченко, мати Андрія Шевченка. А для Олексія Бєліка приоритетним напрямком батьки визначили бальні танці — він пройшов по конкурсу в хореографічне училище, й залишилось провчитись усього рік, коли Олексій вирішив залишити заняття та всерйоз зайнятися футболом. Побороти цей порив батькам не вдалося...
Футбол не тільки для чоловіків, але й для їхніх дружин — це вже не професія, захоплення, прибуток, це — все життя. І постійні виїзди, переїзди — це теж, хоч і не така приємна, та все ж таки частина їхнього життя. «Наш дім — це наша сім’я», — заявила Христина Гусіна, дружина Андрія Гусіна. Звісно, роль дружини не остання. «Дружина для мене — це мій перший помічник, з якою ми разом вирішуємо, чи їхати куди-небудь, — заявив Олег Протасов, головний тренер команди «Дніпро» (Дніпропетровськ), — тому що нам усім потрібно буде перебудовуватися, школу змінювати — це все дуже складно, й якщо дружина тобі в цьому не допоможе, то це ні до чого доброго не приведе». Саме сім’я є тим життєво необхідним тилом для футболістів. Особливо у важкі часи. «Закінчення кар’єри чи перехід в іншу команду — завжди болючі, — наголосив Олексій Михайличенко, головний тренер молодіжної збірної з футболу, — тому вони потребують підтримки. Здавалось би, чоловіки — сильна стать, проте в таких ситуаціях вони бувають беззахисними...»
Було б дивно, якби жінки не говорили про дітей, плани на майбутнє. «Який футболіст не мріє, щоб його син став футболістом?» — риторично запитала Маргарита Січкар, дружина Владислава Ващука. Хоча дехто заперечив, вважаючи це життя надто виснажливим. «Це, звісно, щасливе, але важке життя», — підсумувала Катерина Вороніна, дружина Андрія Вороніна. Попри це, всі матері погодились, що в цих питаннях, перш за все варто прислухатись до думки дитини, бо вона — особистість, і кожна дитина, передусім, повинна знайти себе.
Як і слід було очікувати, документальний фільм «Футбол. Друга половина» вирізнявся певною «домашністю» — рисою, зазвичай не притаманною програмам про спорт. Поміж розповідей дружин, матерів, сестер, бабусь подавали інформацію й про футболістів, проте вона була короткою й наголос робився як на кількості забитих голів, так і на фактах особистого життя, виховання, роді занять матерів, дружин, сестер, їхніх захопленнях. Найбільшим досягненням авторів, режисерів, журналістів проекту можна вважати те, що їм насправді вдалося показати футбол, звісно, через специфічну призму жіночого бачення, зробити його ближчим і зрозумілішим. Про футболістів говорили, перш за все, не як про зірок чи надію України на Чемпіонаті світу з футболу-2006, а як про синів, чоловіків, братів, тому цей фільм повною мірою може претендувати на привернення жіночої уваги до чоловічої гри. Проект «Футбол. Друга половина» є першою спробою в цьому напрямку, й, судячи з усього, досить вдалою.
