Отже, чекаємо. Подеколи з «бункера», що зветься «командою Зеленського» лунають голоси, чи то його соратників, чи то людей, які проходили повз. Ці голоси терміново намагаються тлумачити легіони наших політологів, роблячи висновки з окремих і часто випадкових заяв, ну точно як західні совєтологи із сумнівних сигналів з Кремля. За Сталіна вони дуже прискіпливо вивчали повідомлення в радянській пресі про те, хто з вождів у якому порядку під час свята стояв на мавзолеї, й робили висновки, хто сьогодні в фаворі, а хто, можливо, буде в опалі.
Ну, там зрозуміло. А тут начебто йдеться про безпрецедентно відкритого президента, який весь час на видноті, який безпосередньо спілкується з масами, радиться з ними, звертається до них по допомогу. Щось не виходить з відвертістю, незважаючи на всі рекламні обіцянки. Зате зростає занепокоєння щодо можливої некерованості й паралічу влади, що є колосальною спокусою для Путіна.
Невже лише тяжка військова поразка може змусити нашу еліту й наш народ, який її привів до влади, поворушити мізками? І тоді чимала частина виборців зрозуміє, що Порошенко з усіма його пороками був не ще найгіршим варіантом? Адже може бути набагато гірше й страшніше. Словом, хотіли як краще, а вийшло як завжди.
Перші ознаки відкочування вже видно. Нещодавно на одному з специфічних «українських» телеканалів побачив товариша Наталю Вітренко, про яку вже багато хто забув. Я особисто її років десять не бачив.
Настав її час? Відомі сили жадають реваншу.
І це теж результат безмежної толерантності Петра Порошенка до цих сил.
Віталій Портников на каналі «Еспресо-TV» розповів, що Порошенко добився, щоб на проросійських телеканалах не чіпали його особисто (хоча й це часто не виконувалося), зате дискредитація України як нації й держави йшла повним ходом. Як наслідок були підірвані ті основи українства, на яких президент намагався вести свою виборчу кампанію: «Армія-Мова-Віра».
Політолог Володимир Горбач сказав, що ми відключили російські телеканали, але РФ створила в Україні формально українські, що працюють за кремлівськими стандартами. Пана Порошенка подібна ситуація цілком влаштовувала принаймні нічого не робилося для зміни цього загрозливого становища. Словом, свято безбережної «демократії», як в УНР, де більшовики й білогвардійці діяли відкрито й безкарно. Ми не забули долю УНР?
А у нас уже полізла комуно-російська символіка в Києві, й ніхто не квапиться виконувати Закон про декомунізацію. Імперія судорожно намагається вичавити з «великої вітчизняної» останні політичні й ідеологічні дивіденди. Марші «безсмертного полку» — огляд ідеологічних союзників Кремля на постімперських теренах. Порошенко намагався усидіти на двох стільцях (не загострюючи відносин з п’ятою колоною), але його «візантійське» сидіння призвело до того, що він опинився між стільців на підлозі. Цілком закономірно й очікувано.
Одна з наших радіостанцій, здається «Громадське радіо», провела цікаву бесіду з ізраїльським блогером. Його запитали, як у Ізраїлі сприймають перемогу на виборах пана Зеленського. Блогер відповів, що з певними побоюваннями. Бо якщо місія Зеленського буде успішною, то все чудово, а якщо зазнає краху, що цілком імовірно, то знову почнуть згадувати про національність, що «завжди в усьому винна». А поки, на думку ізраїльтянина, рівень антисемітизму в Україні один з найнижчих у світі. Блогер виявився веселою людиною й пожартував: «Якщо Зеленський звільнить Гройсмана, то чи не буде це актом антисемітизму?» Він також зазначив, що з відчуттям сорому слухав виступ ізраїльського президента у Верховній Раді України про український визвольний рух, про ОУН-УПА, оскільки вважає сказане «малограмотною нісенітницею».
На запитання українського журналіста, що Україна має робити після указу Путіна про роздачу російських паспортів у «ОРДЛО», блогер відповів: «Всемірно укріплювати українську армію. Економити можна на чому завгодно, але тільки не на армії». Дай Боже, щоб цю істину розуміли не лише розумні ізраїльські блогери, а й усе населення України й пан Зеленський зокрема. Адже з «бункера» лунають інколи дивні й лячні пропозиції. От і нещодавно висловився пан Апаршин (ми його не знаємо, а відомий волонтер і співробітник Міністерства оборони Юрій Бірюков просвітив: цей Апаршин служив у міністерстві за міністра Гриценка й був прибічником максимального скорочення наших Збройних сил). Одна ідея пана Апаршина така: припинити призов до армії (у країні, що воює???!!!), а боєздатність ВСУ підтримувати за рахунок резервістів. Питання: звідки візьмуться виучені резервісти (танкісти, артилеристи, сапери, зенітники, ракетники), якщо не буде призову до армії? Інша «геніальна» ідея: розпродати надлишкове армійське майно. Це ми вже проходили, коли армію позбавили військових містечок, баз, а головне — полігонів. І зустріла вона 2014 рік гола й боса. Після 2014 р. в армії навіть не було територій для випробування нового виду зброї. Полігони довелося довго й важко повертати через судові процеси. Уявляю, який натовп «бариг» накинеться на нібито надлишкове майно Зройних сил.
А тут іще «хрещений батько» новообраного пан Коломойський повідав, що РФ з нами, виявляється, не воює, це, мовляв, «громадянська війна». І в Криму, де Коломойський втратив усі свої активи, теж була «громадянська війна» з Путіним? Деякі телеканали показали заяви Коломойського зразка 2014 року, тоді він казав зовсім інше. Що це, спроба помиритися з Путіним? Наші олігархи — люди в питаннях історії, культури, національної ідентичності напрочуд безграмотні. Треба геть зовсім не розуміти Росію, щоб після 2014 року намагатися миритися з Путіним. Свого часу колишній глава Дніпропетровської області зробив особистий випад проти Путіна, зачепивши його деякі болісні комплекси. А потім Борис Нємцов заявив про психічну неадекватність Путіна, вживши матюк. І де тепер Борис Нємцов? І де тепер Березовський? Тут узагалі дивно: Борис Абрамович, професор математики, аналітичний склад розуму елементарно прорахувався з Путіним. Не зрозумів, що Путін — не просто особа, а квінтесенція, живе особове втілення могутньої корпорації й особливої організаційної ментальності, що веде свій початок навіть не від НК, а від опричнини Івана Грозного. Якщо Коломойський дає сигнали примирення, то ця наївність навіяна особливостями українського олігархічного життя, де сьогодні можна напаскудити комусь у тарілку, а завтра з ним же обніматися й цілуватися. Росія — інша країна й традиції там інші. Пан Коломойський запізнився. Миритися вже запізно. Навіть якщо в Москві щось пообіцяють.
У ЗМІ промайнула цікава інформація, вона особливо цікава на тлі істерик в Україні щодо закону про мову, до речі, досить слабкого й ліберального, якщо не сказати «беззубого». У Казахстані ректора одного місцевого університету зняли з президентських виборів за те, що він не склав іспит з казахської мови. І ніхто в самому Казахстані й навіть у Росії не обурюється. А у нас чомусь таких іспитів не складають і, здається, новий закон їх не передбачає. Але на «кремлівських» телеканалах в Україні він піддається шаленій критиці. Хоча будь-якому індивідові слов’янського походження вивчити українську набагато легше, ніж казахську (або грузинську, або естонську...), але ж вивчають навіть вельми складні мови й опановують. Особливо там, де немає можливості «відкосити» за допомогою політичної демагогії.
Ну а поки чекаємо, чим нас здивує або порадує нова влада. Боже, бережи Україну!
