Тетяна Мріль та її чоловік Олексій Бутков своїми силами випустили перший номер «Дорог Донбасса». Це видання в багатьох населених пунктах — практично єдине джерело інформації, що несе правду про Україну. Тетяна й Олексій — вимушені переселенці з міста Димитров Донецької області. Нині родина мешкає в селі Дружба, де вдалося купити будинок без жодних вигод. Попри це вони не засмучуються й поступово облаштовуються на новому місці. Ба більше, Тетяна й Олексій вирішили боротися за уми й серця обдурених пропагандою земляків.
Ще зовсім недавно молоде подружжя разом з двома маленькими дітьми мирно мешкало в рідному Донбасі. Працювали вони на місцевій студії телебачення. Місто Димитров Донецької області і нині є українською територією, розташовуючись глибоко в тилу. Проте там, як у багатьох містах Донбасу, розгорнулася боротьба між патріотами України і прибічниками Росії. «Коли сепаратисти почали сіяти смуту в регіоні, ми з чоловіком почали активно протидіяти «промиванню мізків», — згадує Тетяна. — Малювали всюди державні прапори і друкували листівки. Намагалися достукатися до умів своїх земляків, аби розбудити патріотичні почуття. Було це зовсім непросто, оскільки багато місцевих мешканців відкрито симпатизують Росії. «Ми намагалися напоумити людей, нагадували в листівках, що в Російській Федерації збиткові шахти закривають. А Україна, навпаки, дотує вугільну галузь. Зверталися до людей: навіщо вам до Росії? Подумайте, де працюватимете?!»
Одного дня Тетяна зі своїми однодумцями намалювала за допомогою балончиків із фарбою на самісінькій верхівці терикону український прапор. Це потребувало сміливості, оскільки в той же час чоловіка із сусіднього селища, який зірвав прапор «ДНР», побили мало не до смерті. А коли в місті дізналися, що чоловік Тетяни вступив до добровольчого батальйону «Дніпро-1», їй почали надходити прямі погрози. Родина мешкала на першому поверсі, і ночами невідомі стукали у вікна, а також підкидали записки під двері. Врешті-решт Тетяна зателефонувала чоловікові й ухвалила нелегке рішення — разом із дітьми залишити Димитров. Друзі чоловіка допомогли їм виїхати до Дніпропетровська.
«Спочатку під Дніпропетровськом нас прихистила одна родина, але через два місяці нам сказали, що до них приїдуть родичі, і ми почали шукати інше помешкання. За допомогою небайдужих людей і місцевої сільради знайшли будинок у селищі з гарною назвою Дружба. Через те, що стан будинку був не найкращий, його продавали практично за безцінь. До того ж господарі, зваживши на наше становище, сказали: «Платіть у міру надходження грошей, одразу всю суму виплачувати не потрібно». Ось ми й погодилися, тепер мешкаємо тут», — каже Тетяна. Багато що в будинку господарям вже вдалося відремонтувати. Місцеві мешканці теж допомагали. Батько родини — Олексій Бутков брав вимушену відпустку, приїжджав лагодити стіну й дах у новому помешканні. Нині родина живе на його військову зарплату й державну допомогу для вимушених переселенців. «Мені, одвічній мешканці міста, довелося носити воду з колодязя, топити піч і саджати город. Але найголовніше, що в моїх дітей — чотирирічної Євгенії і дворічного Олександра — з’явився дах над головою», — радіє Тетяна. Трохи обжившись на новому місці, вона почала думати, чим може бути корисною своїй країні. Через інтернет зв’язалася з волонтерами і запропонувала свої послуги. «За фахом я журналіст, раніше працювала режисером на телебаченні, — каже вона. — Окрім того, в Димитрові ми випускали дитячу газету «Салют». Працювала в тандемі з чоловіком: готувала публікації, а Олексій верстав шпальти. Загалом, писати й редагувати тексти можу».
Перший випуск газети «Дороги Донбасса» вийшов накладом 30 тис. примірників. Гроші Тетяна збирала де могла, шукала спонсорів і через облдержадміністрацію знайшла підтримку від добродійного фонду. Знайомі волонтери поширювали безплатне видання серед жителів прифронтової зони — Красногорівки, Мар’їнки та інших населених пунктів. Священик отець Дмитро, що доставляв газети до Донбасу, каже, що перший номер місцеві мешканці буквально розмели — за газетою вони вишикувалися в чергу.
«Минулого літа волонтери привезли до Дніпропетровська дітей з окупованих територій, — розповідає вона. — Я запропонувала допомогти доглянути за ними, поки батьки шукають роботу. Але матері боялися відпускати своїх малюків, тому що вірили — на Дніпропетровщині їх можуть продати... на органи. Я жахнулася, наскільки сильною є ворожа пропаганда, і зрозуміла — треба щось робити на противагу. Ось і вирішила випускати своє видання «Дороги Донбасса», яке розповідатиме правду».
Спершу Тетяна кинула клич у соціальній мережі «Фейсбук». Знайшлися журналісти з-поміж переселенців з різних міст України, готові на волонтерських засадах писати до нової газети. Відгукнулися і автори, які продовжують мешкати в зоні АТО. «Ідея створити газету для мешканців зони АТО виникла в мене давно. Було очевидно, що треба боротися з міфами, які створює російська пропаганда. Але тоді я думала, що цю функцію візьме на себе держава... Насамперед я попросила знайомих волонтерів довідатися, що найбільше цікавить мешканців прифронтових міст, куди не доходить українська преса. У першому випуску «Дорог Донбасса» ми розповіли, як влаштувалися переселенці в різних регіонах України, і надрукували інформацію з елементарних питань. Наприклад, оформлення перепусток для перетину лінії розмежування, пільги для переселенців та інше. Але найголовніше — за допомогою цієї газети ми дали людям зрозуміти, що вони не покинуті і не забуті. Україна про них дбає. Нині родина працює над випуском чергового номера газети. На біду, Олексій потрапив в аварію, зламав ключицю, проте тепер перебуває вдома», — розповідає Тетяна.
Як мешканка Донбасу, вона запевняє, що у людей, які перебувають у зоні АТО, справжній інформаційний голод. У буферній зоні і цілій низці прифронтових міст практично немає української преси. Така ж сама ситуація і з телебаченням. І що найбільш дивно — на підконтрольних Україні територіях українські телеканали відключено, а російські — ні. Тетяна вважає, що владі слід було б докласти зусиль, щоб перекрити російські телеканали ще на самому початку збройного конфлікту. У результаті однобічна інформація призводить до того, що мешканці Донбасу починають думати: вони не потрібні Україні. І з надією поглядають у бік Росії. Тетяна вважає, що мешканцям Донбасу потрібно активно роз’яснювати, що таке євроінтеграція і навіщо люди взагалі виходили на Майдан. Вона дивується з того, що зусилля в цьому напрямі не знаходять особливої підтримки з боку держави, хоча сама Тетяна зверталася до багатьох відомств. Журналістка переконана, що для переселенців і населення, яке мешкає в зоні АТО, має існувати спеціальна державна програма у сфері засобів масової комунікації. «Минуло вже півтора роки від початку бойових дій на Донбасі, але справа особливо не просунулася вперед», — каже вона. Видання своєї газети Тетяна вважає краплиною в морі, хоча вона вже отримала безліч позитивних відгуків читачів. Люди запитують, коли буде наступний випуск. Скромних ресурсів поки що вистачає на те, аби випускати газету раз на два місяці. Утім, видання сьогодні можна легко знайти в інтернеті. В інтернеті «Дороги Донбасса» можна швидко викачати і розмножити, нехай навіть на принтері — так друковане слово швидше може дійти до читачів.
Ми публікуємо номер розрахункового рахунку «ПриватБанку», через який кожен може надати допомогу на випуск газети «Дороги Донбасса»: 5168 7423 2286 9243, Мріль Тетяна Олександрівна.
