Невігластво, лінь і байдужість до власної країни багатьох українських ЗМІ просто ввергають у відчай. Те, що Україна стала об’єктом тотальної інформаційно-психологічної агресії, може не помітити лише сліпий представник публіки, яка пише, знімає і розказує. Або дуже заангажований. Не є таємницею, що «військові дії» в інформаційному просторі ми програємо (у більшості випадків). На це є багато причин: відсутність виразної державної політики інформаційної безпеки, сумнівна законодавча база, недостатня консолідація суспільства та дефіцит патріотизму власників ЗМІ. Але величезною мірою наше аутсайдерство пояснюється також вищеназваними мною «чеснотами» вітчизняної журналістики та журналістів. Адже часто-густо наші «акули пера», телекамери і радіомікрофона, впритул не помічають речі дійсно фундаментальні й доленосні, надзвичайно значущі саме для України.
Це інформаційне хуторянство вже послужило і ще послужить нашій країні найпідлішу службу. Про що це я? Так ось, буквально цими днями Парламентська асамблея Організації з безпеки та співпраці в Європі прирівняла сталінізм до нацизму, а менш ніж два місяці тому Європейський парламент заявив про тотожність фашизму та комунізму. Такі ухвали надзвичайно важливі для всього людства, але особливо для нас. Адже ці постанови висвічують найболючіші українські духовно-політичні проблеми: Голодомор, радянську окупацію України, ОУН-УПА!
А окрім того, це дає дуже сильні аргументи українській стороні в контексті оборони від (без усякого перебільшення) осатанілої антиукраїнської пропаганди в нинішній Російській Федерації. Вердикти європейських структур відкривають колосальні можливості в медіа-сфері, але не з нашими ЗМІ, зацикленими на «бурях» у «миргородській калюжі» української політики, коли «геніальні прозріння» пана Чечетова кочують із «5 каналу» на «Інтер», із «Інтера» на ІСТV, із ІСТV на ТРК «Україна» тощо.
І що ж, може, українські телеканали, газети, радіостанції заповзялися жваво обговорювати доленосні рішення найавторитетніших європейських інституцій? Аякже... Та безглуздий випад верховнорадівського Івана Івановича проти іншого такого ж Івана Никифоровича для наших ЗМІ важливіший за долю світу! І тому, окрім рухомого рядка на «5 каналі», не було нічого. Спасибі йому, бо інші канали й цього не зробили (за винятком «1+1», який дав короткий сюжет). Зрозуміло, що досить грунтовно відгукнулася на цю подію газета «День».
Ні тобі ток-шоу, ні виступів експертів, ні дискусій учених, ні думок політиків. Нічого. Глухо, як у танку. Вітчизняні ЗМІ вчергове продемонстрували свою неспроможність і громадянську безвідповідальність. Натомість як навчилися в нас нестямно волати про «грубо ѓвалтовану» свободу слова в Україні. Кого тут ѓвалтувати, коли дуже багато хто й самі згодні. Нашому журналістському станові не завадило б частіше критично придивлятися до себе, працювати над собою, вдосконалювати свій професіоналізм (якщо є що вдосконалювати). А головне — побільше вчитися, в тому числі в конкурентів і опонентів, зокрема, їх умінню провести масовано-цілеспрямовані інформаційні кампанії з досягненням потрібного ефекту. І не потрібно чистоплюйствувати, мовляв, це далеко від стандартів незалежної журналістики. Ми живемо в реальному світі, де журналістика дуже часто є зброєю. А на війні — як на війні. І якщо на тебе нападають — потрібно захищатися. Хоча в нас часто-густо вважають за краще капітулювати... А з тим, що ми маємо в ЗМІ, інформаційні поразки стануть для України сумною повсякденністю. До речі, в контексті європейських ухвал дещо по-іншому постають перед нами й події, що сталися на Бессарабці в Києві, де декілька українських націоналістів спробували на громадських засадах виконати укази двох президентів України про ліквідацію тоталітарної символіки в країні. Якщо фашизм і комунізм — це, за європейським рахунком, одне й те саме (з погляду їх злочинності та нелюдяності), то чому ж Україна, що називає себе демократичною державою, так ретельно зберігає об’єкти монументально-тоталітарної пропаганди? В усій нашій країні стирчать незліченні леніни, дзержинські, кірови, калініни, куйбишеви тощо. Між іншим, у наших побратимів із соціалістичного табору (слово ж яке точне!) нічого схожого вже давно немає. Можливо, Румунія, Болгарія та Албанія не більше, ніж Україна, розвинені суспільства, але явно більш європейські, оскільки не лякають там людей кам’яні тоталітарні боввани. Говорять, що бессарабський Ленін перебуває в реєстрі культурних цінностей Кабінету Міністрів. Ну, культурної цінності там немає (й бути не може), усього лише шматок добре відшліфованого граніту, проте дуже цікавою буде позиція Ю. В. Тимошенко. Чи стане вона на захист комуно-імперської спадщини, тотожної фашизмові, як пояснила нам Європа?
А безсоромним демагогам, які вже почали кричати, що «це наша історія», хочу нагадати, що нога їхнього кумира ніколи не ступала на українську землю. І якщо ці товариші є такими великими поціновувачами української історії, то чому ж вони не виступають за встановлення в Києві пам’ятників Симону Петлюрі та Степанові Бандері, чи, на відміну від Леніна, Петлюра і Бандера — це не наша, не України історія, а історія, наприклад, Республіки Сурінам? Або вони ніякої ролі в українському минулому не зіграли? Волання про «нашу історію» є чистої води лицемірство.
Російський телеканал «РТР-Планета» все ніяк не може заспокоїтися з приводу 300-річчя «полтавської вікторії» П. А. Романова, у зв’язку з чим 2 липня потішив публіку псевдоісторичним і псевдодокументальним виробом на цю тему. Якийсь Олексій Денисов «просвещал» маси на предмет «величі перемоги» і «мерзенних українських її переписувачів». До чого ж вільно російська душа літає з 1945 року до 1709-го й назад! Здається, скоро комісія юриста Д. Медведєва розширить свою компетенцію для боротьби з «фальсифікаторами» і на XVIII і на XIX, і на всі інші століття. А чого бути дріб’язковими, обмежуючи себе лише подіями Другої світової війни? Телегрупа РТР навіть не полінувалася відвідати Україну, місто Батурин, щоб викрити всі «українські неправди». Все, що московити там побачили, їм зело не сподобалося. Хрест у пам’ять убієнних батуринців (це, мовляв, навіщо?), собор УПЦ Київського патріархату не сподобався особливо (навіщо Київського?) та й відбудова Воскресенського собору спровокувала несхвальне московське бурчання. Дуже побивалися гості з півночі за тим, що Україна так багато грошей витрачає на Батурин (а чого не убиваються, скільки Україна вимушена витрачає грошей на російський газ і скільки їх втрачає на грабіжницьких російських цінах на його транзит українською трубою?), що дирекція Батуринського музею не продемонструвала їм останки жертв петровських звірств (а, може, і немає ніяких останків, єхидно припустили московські люди). Методика «зведення до мізерії» батуринської трагедії дуже нагадувала методику більш ніж 50-річного заперечення катинської трагедії. Цікаво, що нині в ЗМІ Росії почався новий етап заперечення злочинів СРСР в Катині, і це, незважаючи на оприлюднення наказу про масові розстріли польських офіцерів, підписаного Сталіним, Молотовим, Ворошиловим і Мікояном (у відповідь на пропозицію Л. П. Берія)...
Спецкоманда РТР активно напустилася на українського історика Сергія Павленка, який в своїх публікаціях, розказуючи про жорстокість петровських катів, як ілюстрації історичних свідчень про масове застосування проти українців колесування, четвертування, підвішування на дибу, саджання на кіл, катування вогнем навів німецькі середньовічні гравюри, щоб дати читачу уявлення про те, яких мук зазнавали його предки. Москвичі забажали чи то російських гравюр, чи то взагалі оригінальних фотознімків подій... що відбувалися тоді. Проте, якби на початку ХVІІ ст. існувала фотографія, боюся, що канал РТР став би пристрасно спростовувати і фотодокументи тієї доби. Як висловився про людей такого розумового типу пророк Мухаммед, хай збереже Аллах його ім’я у віках: «І навіть якщо небесне склепіння впаде на їхні голови, вони скажуть, що це хмари, які просто згустилися» .
Московська телекомісія оголосила свій вердикт: батуринці самі в усьому винні, оскільки їм тричі пропонували здатися, а вони не здалися і тим самим заслужили свою страшну долю. Не кажучи вже про те, як могли окремо і сепаратно здатися жінки, діти і старі, цікаво, чи не поширять свій вердикт московські «ревнители едино им данной истины» і на мешканців обложеного Ленінграда, які «самі в усьому винні», оскільки не здалися Гітлеру? Та й шведи, як спробували довести москвичі, були «ще гірше». Це нагадує аргументацію спійманого злодія, який вимагає звільнення на тій підставі, що «всі крадуть». Московські «вчителі» довго й докладно пояснювали, як українцям потрібно розуміти і викладати свою історію.
РТР надав слово доктору історії Тетяні Таїровій-Яковлевій, яку у нас поквапилися оголосити «об’єктивною дослідницею історії України» і мало чи не «великим другом» України. Російська пані порадила нам «не педалювати тему Батурина», оскільки це не єдина різанина того часу. О, ця особлива російська логіка!
Подумаєш, Голодомор, всі голодували. Подумаєш, Голокост, нацисти всіх убивали, а не тільки євреїв. Подумаєш, Катинь. Подумаєш, Батурин. А треба подумати, бо логіка страшненька і така, що обіцяє жахи.
Нацисти, за всієї їхньої злочинності, хоча б усвідомлювали, що вони коять. А тут якась підліткова безвідповідальність і несамовитість. Люди, які ніколи ні в чому не винні (незалежно від того, що вчиняється), ніколи ні за що не можуть і не хочуть відповідати, при цьому геніально обдаровані в щодо звинувачень і претензій до інших... тут є над чим глибоко замислитися (і поквапитися до НАТО, поки нас ще не занапастили і не сказали, що ми самі в усьому винні)...
Як завжди, не обійшлося без брехні й підтасовувань. Ось, наприклад, було представлено цілковито бездоказову легенду про те, що ніби Мазепа хотів схопити і видати Петру І Карла ХІІ в обмін на особисте прощення... Докази? А навіщо? Тим більше, якщо таких немає... Як свідчить історія, коли потрібно дискредитувати опонента, немає такої підлоти, перед якою зупинилися б російські політикани від «науки»...
Більше того, запущено «нову» версію. Виявляється, у поразці Карла ХІІ винен... Мазепа. Телеглядачам також пояснили, що українські козаки відзначалися поганим військовим вишколом, а запорожці у військовій справі взагалі були профанами (а ось Чернишевський і Герцен, не говорячи вже про Суворова і Потьомкіна, були найвищої думки про український козачий військовий геній, проте в Росії зараз зовсім інші часи...). Не обійшлося і без звичайних щодо України дрімучих коментарів: такий собі колишній офіцер, що став батюшкою Московського патріархату, відкрив «страшну таємницю», мовляв, українці дуже залякані своєю владою, якби не це, то вся Україна кинулася б святкувати 300-річчя Полтавської битви.
Найстрашніше, що багато хто з росіян щиро в цьому впевнений. Не думаю, що натовпи українців кинулися б бити поклони царю Петру, якби не специфічна активність мера Полтави від БЮТ пана Матковського. Хоча й за його активності те, що відбувалося, мало досить скромний, якщо не сказати жалюгідний, вигляд. Але хоч би як там було, опоненти зробили свій телепроект. Чому немає нашого, який презентує український погляд на Полтавську битву і на гетьмана Мазепу? Невже не було зрозуміло, як це 300-річчя буде використане проти України? Час уже прокидатися і вилізати з «миргородської калюжі».
