Минулого понеділка у програмі "Саме той" (УТ-1) Борис Небієрідзе, режисер-постановник телесеріалу "Роксолана", намагався зробити гарнийвираз обличчя. І хоча його витвір завдяки цьому не став привабливішим, сам творець зумів викликати якщо й не симпатію, то співчуття.
Людина, судячи з манер, м'яка, але така, що легко захоплюється, Борис Костянтинович дав волю своїй кривді на войовничо налаштованих критиків. Головним і, по суті, неспростованим аргументом на свою користь гість прямого ефіру вважав факт неослабної глядацької уваги до прем'єрного показу телеепопеї на УТ-1. Трохи по-блюзнірськи з його вуст сприймалися компліменти на адресу залучених у серіалі справді блискучих українських акторів. По-блюзнірськи головним чином тому, що режисерові, можливо, ненавмисне, вдалося завдати їхній професійній репутації шкоди ні з чим незрівняної. І саме невміння скористатися багатющим акторським потенціалом залучених до роботи "зірок" - один із основних докорів критики на його адресу.
Найпікантнішим моментом у розмові було те, що пан режисер і сам не спростовує художньої неповноцінності свого витвору. Але при цьому закликає до патріотичного (!) надання переваги вітчизняній кінопродукції - у тому числі й власної - всякої оної за принципом: "хай погане - проте своє". Зрозуміти таку позицію можна. Поділяти - не хочеться. Дилетантизм як предмет національної гордості - справа провінціалів. Так, режисер має рацію, стверджуючи, що жанр телесеріалу - специфічний. Його не можна оцінювати з позиції великого кінематографа. Однак саме за законами жанру серіал має відповідати якщо не високим художнім критеріям, то технологічним стандартам. На жаль, на прикладі "Роксолани" ми вкотре переконалися, що саме рівнем професіоналізму імпортний ширвжиток різниться від вітчизняної кустарщини. І тут не починається, а закінчується патріотизм. Адже навіть простодушний телеобиватель "мило" вимагає - хоч своє, хоч чуже - але зі знаком якості. А в глядача, який нині має можливисть вибирати, аляпуватий несмак у декораціях і костюмах, "набігаючий несинхрон" та інше неїстівне сміття, що плаває на поверхні "Роксолани" - здатне викликати тільки почуття сорому, незручності та неймовірного співчуття до людей, що витратили безліч праці й часу.
"Роксолану" не стільки дивляться, скільки про неї говорять. Це видовище дивно притягує своїм негативним шармом. Своєрідна магія потворності, коли неможливо ані дивитися, ані відвести погляд.
