У нас, принаймні в телевізійному просторі України, все без змін. Антиукраїнські телеканали продовжують свою підривну антидержавну діяльність, під різними приводами закликаючи до капітуляції перед Кремлем і придушуючи волю українського народу до опору. Що ж, типова поведінка російських агентів впливу. При нинішній владі вони можуть нічого не боятися. На щастя, є й патріотичні телеканали, що продовжують захищати нашу країну.
Позаминулого тижня сталася подія, яка в черговий раз підтвердила мудрість геополітичного гасла Миколи Хвильового: «Геть від Москви!» «Газпром» за старою пам’ятю вирішив знову розпочати газову війну проти України, нахабно й демонстративно наплювавши на рішення Стокгольмського арбітражу. Позиція більш ніж чітка: ми братимемо участь у судах, але виконувати їхні рішення будемо лише в тому разі, якщо вони нам сподобаються.
Уся історія українсько-російських відносин показує, що будь-яка співпраця з Росією небезпечна для України. Вона не принесе нам добра, а вилізе сльозами й кров’ю. РФ не є цивілізованою державою, що живе за нормами міжнародного права. Усі, хто намагається грати з нею в «шахи», рано чи пізно отримають удар шахівницею по голові й ферзя в зуби.
Скільки ще керівництво України вдаватиметься до проросійських ілюзій? Росія ніколи не ставиться серйозно до своїх зобов’язань за договорами. Зате дуже жорстко вимагає виконання чужих зобов’язань. Від Росії не можна залежати ні в чому. Краще платити дорожче, але не РФ. Оскільки ця країна у будь-який момент може використати таку залежність проти тих, хто має нещастя залежати від Росії. Але наша влада з її гібридною психологією примудрилася під час війни отримувати стратегічний ресурс від ворога. Яценюк і Ко гордо заявляли, що ми вже не купуємо газ у Росії. Так, ми купуємо російський газ у західних сусідів. А якщо завтра Кремль і їм перекриє? Адже не даремно є «Північний потік-1» і готується будівництво «Північного потоку-2». Що робить влада для видобутку нафти й газу в самій Україні? У нас розвелося дуже багато приватних власників родовищ і свердловин, які там майже нічого не роблять. А тим часом Конституція стверджує, що всі надра України є надбанням українського народу.
На каналі «Еспресо-TV» у студії Мирослави Барчук журналістка Лариса Волошина дискутувала з політологом Михайлом Басарабом. Зокрема, говорили про допомогу Заходу Україні. Басараб зазначив, що цьому заважає позиція західних ліберальних фундаменталістів, які піддали прокляттю патріотизм, консерватизм і захист національних інтересів. Результатом стала масова міграція з країн Азії й Африки, що накрила Європу, тотальна пропаганда сумнівних звичаїв і руйнування традиційних основ західної цивілізації. Усе це дало свій результат, у Європі почався великий правий поворот, європейці дедалі більше симпатизують правим ідеям. Більше того, почалися процеси руйнування Європейського Союзу, наочним проявом яких став вихід Великобританії зі складу цієї організації.
Водночас ліберальні фундаменталісти надзвичайно толерантно ставляться до російського тоталітарного режиму й виступають проти будь-яких спроб закликати до порядку знахабнілу кремлівську агентуру.
Лариса Волошина внесла поправку, на її думку, йдеться не про лібералів як таких, а про особливий прошарок, який слід називати ліволібералами, під личиною яких незрідка ховаються ліваки, колишні комуністи, анархісти й інша подібна публіка, що натхненно знищує демократію за допомогою демократичних механізмів. До речі, у що це все виливається на практиці, показує багато історичних подій, наприклад, антипатріотична, антинаціональна пропаганда у Франції в 1939—1940 роках зробила цю країну необороноздатною, і Франція лягла під ударами гітлерівського вермахту.
Лариса Волошина зауважила, що сьогодні ми маємо справу з феноменом підміни ідеологій, коли, наприклад, під виглядом антифашистів виступають ті, хто сам є носієм тоталітарних ідей, тільки дещо іншого забарвлення. Дуже часто ці «антифашисти» є сталіністами й іншими лівими радикалами. Як написав російський історик (що нині проживає на Заході) Дмитро Хмельницький: «Антифашизм визначається не просто позицією у бійці, це спосіб мислення, неприйняття державних режимів фашистського штибу. Тобто антифашизм — це боротьба за демократію, а не навпаки. Червона армія була сталіністською, й тому антифашистською за визначенням бути не могла. Політичні цілі у радянського уряду, а отже у Червоної армії були злочинними незалежно від того, нападала вона, оборонялася чи мирно вичікувала зручного моменту. Мета була: встановити комуністичний режим насильницьким шляхом там, куди вдасться дотягнутися».
Михайло Басараб стверджував, що РФ не здатна на широкомасштабну агресію проти України, оскільки, мовляв, у неї не вистачить ресурсів. Лариса Волошина з ним не погоджувалася, і я схильний її підтримати. Ось так само нам роками розповідали аналітики, чому Росія не може захопити Крим. Вони помилилися тому, що застосовують до РФ критерії цивілізованих країн, а Росія такою не є. Питання про російські ресурси — це особливе питання. Відомо, що у момент війни й найбільшого напруження сил держава не може призвати до армії більш як 10% населення, щоб не поставити себе на межу економічної й соціальної катастрофи. А Сталін призвав набагато більше. І поставив СРСР над прірвою, але війну виграв (щоправда, з істотною допомогою союзників). Хоча в Росії з’явилася безліч «жіночих сіл», де чоловіків уже не залишалося, окрім людей похилого віку й малих хлопчиків.
Нескінченне терпіння російського народу, здатного довго жити у скотинячих умовах, — це головний ресурс усіх московських деспотичних режимів. Але головне — це право російських диктаторів гробити будь-яку кількість своїх солдатів, ні перед ким за це не звітуючи й не відповідаючи. Ціна людського життя в Росії завжди була нікчемною. Це позначилося й на національній свідомості, пригадаймо російську приказку: «Помер Максим і хрін з ним», а російські генерали говорили: «Солдатів не жаліти, баби нових понароджують». Це ми в Україні оплакуємо кожного загиблого на фронті. Тут виникає проблема. Коли ми говоримо, що необхідно завдавати російському агресорові неприйнятних для нього втрат, то якби ще знати, які втрати для нього неприйнятні.
У росіян у цьому сенсі нічого не змінюється. Ось нещодавно у Сирії за кілька годин з незвичайною легкістю американська авіація й артилерія знищили кілька сотень російських військових професіоналів, що числяться у приватній військовій компанії Уткіна — Вагнера. У будь-якій цивілізованій країні стався б парламентський скандал і можлива відставка кабінету. А в РФ — нічого. Уже все й забули.
Біда наших політологів у тому, що вони дивляться на Росію через «західні окуляри» й тому погано її розуміють. Перед Другою світовою війною Сталін викликав до себе авіаконструктора Яковлєва й доручив йому за два місяці зробити новий винищувач. Яковлєв ввічливо поінформував, що в Америці винищувач роблять за два роки. Сталін здивовано запитав його: «А хіба ви американець?» І незабаром Яковлєв відрапортував: обійшли американців, зробили за 8 місяців! Він дуже добре знав, що з ним буде, якщо не зробить. Щоправда, для того, щоб цей винищувач (згодом названий Як-1) став схожим на бойову машину, знадобився ще рік і життя кількох льотчиків-випробувачів. Але — «ми за ціною не постоїмо»! А ви говорите про ресурси. Та Росія останні штани з себе зніме, останню косоворотку продасть, аби лише задавити Україну. Навіть якщо вони самі після цього помруть.
На тому самому Еспресо-TV промайнуло тривожне повідомлення: у Івано-Фрафківській області великі проблеми із призовом до лав Збройних сил України. За даними військкомату, з кожним роком збільшується ухилення від призову. Ухильників уже десять тисяч на порівняно невелику область. Що ж там сталося? Куди подівся дух патріотизму? У минулі часи Станіславовська (нині Івано-Франківська область) була в авангарді борців за Україну. Серед 12 членів Проводу ОУН(р) більшість представляла Івано-Франківщину. А бути членом цього органу було не лише почесно, а й надзвичайно відповідально й украй небезпечно. Невипадково Степан Бандера, обраний повторно в еміграції лідером ОУН, відреагував на обрання так: «Вирок смерті приймаю!» А що ж тепер?
Моя версія така. Вона пов’язана з тим питанням, яке на президентській прес-конференції кілька років тому поставила колега Алла Дубровик-Рохова: «То ми воюємо чи торгуємо?» І поки влада не визначитися з цим, авторитет її в українському суспільстві нестримно падатиме, а під її прапори мало хто схоче ставати. Дійсно, чи дуже привабливо для патріота замість бойових дій сидіти в окопі пасивною мішенню для російської артилерії, чекати, коли снаряд прилетить саме на твою голову, не маючи можливості дати відсіч ворогові? Що це за «російська рулетка»? Під час війни армія має воювати, має бити ворога й бачити результати, інакше вона неминуче розкладатиметься й деградуватиме, перетворюючись на структуру з непередбачуваною поведінкою.
А тут ще й фактично «сепарські» суди й подібні до них військові прокуратури, що не сприяють боєздатності армії. Кілька таких кримінальних справ, як проти солдата Колмогорова, у багато разів зменшили кількість добровольців на фронт, зате у багато разів збільшили кількість ухильників і дезертирів.
2014 року був колосальний підйом патріотизму, але в результаті політики влади («сидіння на двох стільцях», «вранці воюємо, увечері торгуємо», збільшення товарообігу з ворогом — безпосередньо Росією і «ЛДНР» під виглядом Росії, на 40% 2017 року) процеси пішли у зворотному напрямку. Важко воювати під командою тих, кому не довіряють...
