Уже сьомий рік іде війна, котру Росія веде проти України, вже сьомий рік Крим і частина Донбасу перебувають під російською окупацією. Чи змінилося за цей час принципово ставлення українського суспільства до ворога? Бо будь-яка країна, що зробила з іншою країною те, що РФ вчинила проти України в 2014 році об’єктивно є ворогом своєї жертви.
Може через те, що попередній верховний головнокомандувач намагався воювати проти агресора частково «місцями» (сьогодні воюємо, завтра домовляємося, позавтра маємо перемир’я), перетворюючи у свідомості мас війну за незалежність України від колишньої метрополії на вузькорегіональний місцевий конфлікт (Донецька і Луганська області), суспільство не було поставлено перед жорстким вибором: як ставитися до Росії? Є ще один момент. Нещирість влади з народом. Стосовно цього кандидат у президенти Зеленський під час виборчої кампанії познущався над чинним тоді (і я мушу визнати, що справедливо) президентом Порошенком: «Публічно Порошенко кричить: «Путін! Я тобі покажу!», а непублічно передає йому «прівєтіки» через Медведчука». Які можуть бути «прівєтіки» ворогу?! Це не залишилося великою таємницею в Україні. Люди деяких регіонів вирішили, що якщо бойові дії йдуть на сході, то нехай східняки самі дають собі раду. Інші вирішили, що війна якась дивна і незрозуміла і можна її залишити владі, мовляв, то не наша війна.
Влада не продемонструвала народові, що агресор воює проти цілої України за можливість знову підкорити її собі і як раніше на власний розсуд вирішувати її долю. Більшість населення України досі не відчула, що держава перебуває в стані війни. Цей факт лишається десь там, на периферії свідомості. Цьому сприяла відмова від запровадження воєнного стану хоча б у кількох областях. А також цілковита відмова тодішнього глави держави від боротьби проти внутрішнього ворога. Результат був закономірним. Об’єднані сили олігархів, «п’ятої колони» і спецслужб Кремля у всеозброєнні афільованих з ними ЗМІ на виборах 2019 року порвали наївного президента Порошенка (який намагався демонструвати мистецтво Леоніда Кравчука ходити між крапельками) на шмаття. До речі, це мистецтво не врятувало й Кравчука, який втратив владу в 1994 році, не добувши навіть першої президентської каденції. Керівництво держави, як минуле, так і попереднє, не поспішає розвіювати народні ілюзії, нерідко будучи їх носієм і поширювачем. Тому справжньої військово-патріотичної пропаганди як не було, так і немає. У Києві важко відчути, що це столиця воюючої держави. Українським громадянам не повідомляють, хто є ворогом, хто вбиває українців, хто окуповує українські землі. Про це боялися вголос заявити за Порошенка, ще більше бояться за Зеленського.
Взагалі, відсутня з боку держави морально-психологічна мобілізація всього суспільства на виконання патріотичного обов’язку. Це роблять волонтери на власний страх і ризик. Водночас, торгівля України з РФ зменшилася, але не припинилася. Мільйони українців працюють в Росії на агресора і українська влада їх за це не засуджує.
Недоукраїнська політика попередньої влади і нерідко прояви антиукраїнської з боку нинішньої влади позбавляють суспільство правильних орієнтирів у момент великої національної небезпеки, що відбивається на настроях пересічних громадян.
І. ЗА ЩО УКРАЇНЦЯМ ЛЮБИТИ РОСІЮ?
Відносно нещодавно Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) і Левада-центр (Росія) провели дослідження на тему, як українці і росіяни ставляться одне до одного.
Виявилося, що українці ставляться до росіян значно краще ніж ті до них. 54% українців симпатизують країні — агресорці, а погано до Росії ставляться лише 39% українців, значно менше половини населення країни. І тільки 44% росіян кажуть, що добре сприймають Україну (проти 47% російських громадян, котрі заявляють про ворожість до України). Таке співвідношення настроїв у державі — агресорці та в державі, що є жертвою агресії, не може не дивувати. Адже війна іде не на території Росії, вона іде на території України. Саме тут російські війська вбивають українців. Українських військ на жодному квадратному кілометрі російської землі немає. Саме росіяни захопили українські території, а не українці-російські. Отже, українці мають значно більше підстав не любити росіян, ніж навпаки. Що це, спогади молодості про життя в СРСР, з яким ототожнюють нинішню Росію, чи національний мазохізм, звичка до рабського сприйняття «пана», до плазування перед ним як способу виживання і самозахисту? Може, це схильність наївно вважати, що вся біда в Путіні, а російський народ (де більшість підтримує і захоплення Криму і війну на Донбасі) добрий і симпатичний? Щоб зрозуміти, наскільки ці українці помиляються, досить спитати пересічного росіянина: «Чий Крим?» Не Путін сформував російський народ таким, який той є, це російський народ виплекав Путіна, довго його шукав і нарешті знайшов. Російський імперський шовінізм придумав не Путін, це російський народ «коронував» Путіна як ідеальне втілення настроїв шовіністичних мас.
За президента Зеленського проросійські настрої в Україні помітно зросли. Ілюзія легкого, швидкого і простого досягнення миру, замість розуміння того, що Росія погодиться на мир тільки і виключно на своїх умовах з метою встановлення цілковитого контролю над Україною, сприяла перемозі на виборах 2019 року промоутера таких ілюзій пана Зеленського. Подумаймо, навіщо Росії було все починати в 2014 році, щоб сьогодні укладати мир вигідний Україні? Маси про це не думають, а влада поспішає розповідати про свої мотиви, тому ці ілюзії досі працюють і дають Банковій (не Україні!) потрібний результат.
ІІ. БІЛОРУСИ СЬОГОДНІ ЯК УКРАЇНЦІ ВЧОРА
Але виявляється, що українці пройшли дуже великий шлях подолання проросійських ілюзій, якщо порівняти українську ситуацію з сусідньою Білорусією. Те, що відбувається там сьогодні, дуже нагадує українські події 80-х початку 90-х років ХХ ст., часів «революції на граніті». Тоді українці також вірили, що вони спокійно житимуть у своїй новій державі, а росіяни не стануть цьому заважати, навпаки з ними будуть дружити, співпрацювати ,торгувати, а вони радісно плескатимуть в долоні з приводу чергового українського успіху... Безмежна українська наївність, про роль котрої в національних невдачах України писав ще Лев Троцький... До чого призведе безмежна білоруська наївність? Нобелевська лауреатка Світлана Алєксієвіч запропонувала просити Путіна стати посередником в діалозі Лукашенка з білоруським народом. Вона ж звернулась до російської інтелігенції із закликом: «Чого ви мовчите, коли бачите, як розтоптують маленький гордий народ? Чому ви мовчите? Ми чуємо тільки рідкі голоси на підтримку. Ми все ще ваші брати...» А коли кореспонденти телеканалу «Настоящєє время» брали в Мінську інтерв’ю у мітингувальника, він прорік: «Ми з вами — один народ». Улюблена геополітична теза пана Путіна... Від ілюзій треба вчасно одужувати. Інакше від них звільнить саме життя з притаманною йому жорстокістю...
