Чи мають щось спільне українська та британська преса? Це одна з тем розмови, яка відбулася під час нещодавньої зустрічі з британським журналістом, редактором міжнародного відділу The Times Майклом БІНІОНОМ у книгарні «Є» з ініціативи журналу «Український тиждень» та Британської Ради в Україні. Відповідь на це запитання, попри очевидну різницю, про яку вже неодноразово йшлося в «Дні», виявилася ствердною. На думку Майкла Бініона, преса України та Британії об’єднує однакова стійкість та живучість, а також виклики, перед якими вони постають сьогодні: поява нових медіа, зміни на ринку реклами, нестача коштів. Відповідають на ці виклики вони по-різному. Тема розмови — «Наскільки вільною є британська преса?» — могла б стати дещо неочікуваною для більшості українських журналістів (якби вони взяли у ній участь), що звикли орієнтуватися на західну пресу як флагман свободи та об’єктивності. Як стало зрозуміло з розповіді Майкла Бініона, вільна британська преса працює, керуючись жорсткими правилами й у не менш жорстких умовах...
ОБМЕЖЕННЯ
У Британії хороша преса — означає, перш за все, якісні та швидкі новини про події як у країні, так і за кордоном. «Якщо ви хочете бути хорошим журналістом, ви не можете, сидячи в офісі, слухати радіо чи читати новини в інтернеті, ви повинні розмовляти з людьми», — говорить Майкл Бініон. Тому хороша журналістика в Британії — надзвичайно дорога річ. У The Times працює 80 іноземних кореспондентів у найбільших містах планети. Але далеко не кожне видання може собі таке дозволити. Відповідно, дедалі більша кількість британських газет орієнтується на «домашні» новини, а це звужує погляд на світ, змушує писати про зірок і призводить до втрати аудиторії. Разом з тим, незважаючи на нестачу коштів, у Британії фактично немає такого явища, як державна преса. І не лише тому, що це обмежує свободу. «Ніхто при здоровому глузді в Британії не читатиме державну пресу, адже це не газета, а перелік офіційних оголошень», — говорить Майкл Бініон. Журналіст у Британії завжди мусить бути впевненим, що він подає інформацію, правдивість якої може довести в суді. Інакше він обов’язково програє судовий процес. Недаремно Лондон вважають світовою столицею «наклепницького туризму» — тут найбільше позовів за наклеп і виграних справ. При чому позови стосуються не лише британських газет, адже подати позов до британського суду можна на будь-яке видання світу, якщо тільки його можна прочитати на території Британії. Жертвою «наклепницького туризму», як розповів Майкл Бініон, стала й The Times, програвши судовий процес російському мафіозі, якому на загальних підставах був заборонений в’їзд на територію Великої Британії.
КОНКУРЕНЦІЯ
Конкуренція в журналістиці Британії, на відміну від країн пострадянського простору, працює як засіб стримування від «джинси». Якщо якийсь журналіст таємно отримає гроші за просування компанії чи політичної сили, його негайно дискредитують. Адже всі журналісти працюють в умовах конкуренції, і контролюють один одного. Британські газети є одним зі світових символів вільної преси. Але свобода слова в Британії нерозривно пов’язана з конкуренцією і якістю. «Ми маємо дуже конкурентоспроможну пресу. Ми постійно боремося за читачів, а це означає, що ми не можемо публікувати одноманітні новини, — зазначає журналіст The Times. — Якщо одна газета підтримує лейбористів, то дві чи три підтримуватимуть іншу партію або взагалі не підтримуватимуть нікого. Тільки так ми можемо бути вільними.»
ЗАКОНИ
«Що потрібно для здорової журналістики й вільної преси? Хороші, зрозумілі закони, які не змінюються раптово. Вони строгі, але ми знаємо, що вони є», — говорить Майкл Бініон. Натомість у суперечливих ситуаціях роль закону часто відіграє традиція, адже багатьом газетам ВБ вже близько або більше ста років. Наприклад, The Times — 220 років. Таким чином, використовуючи власні судження, що базуються на багаторічних традиціях гуманізму, журналісти в Британії знають, коли краще промовчати, навіть якщо вам щось відомо, а коли — написати, навіть всупереч бажанням влади.
Акт, що забезпечує вільний доступ до інформації, був прийнятий у Великій Британії нещодавно — після приходу до влади лейбористської партії в 1997 році. Століттями «еталон вільної преси» розвивався в суспільстві, де не було поділу на таємні й загальнодоступні офіційні документи, а на публікацію будь-яких державних актів потрібен був дозвіл влади.
Утім, у Британії досі немає офіційного органу, який би регулював діяльність преси. Є лише угода між виданнями та урядом, а також неофіційна, волонтерська організація Рада преси, яка виступає своєрідним регуляторним органом, але рішення якої не є обов’язковими для виконання. Але вони виконуються, адже ніхто з журналістів не хоче, щоб колись Рада склала свої повноваження, а пресу під свій контроль узяв уряд.
ДИСКУСІЇ
Одна з останніх тенденцій у британській пресі пов’язана з нестачею коштів у зв’язку з поширенням нових медіа. Чимало видань, що мають власні інтернет-сайти, вважають за потрібне зробити платним доступ до онлайн новин, адже ніхто не зобов’язаний публікувати якісні міжнародні новини, які вимагають від видання значних ресурсів, безкоштовно навіть у електронному варіанті. Суспільство — проти. Яке остаточне рішення прийме британська преса — поки не відомо. Але прецедент уже створено. П’ять місяців тому Руперт Мердок, який володіє в Британії чотирма виданням, зробив платним доступ до їхньої онлайн версії. І цей крок виявився доволі успішним.
Частиною законодавства ВБ є доктрина Європейського Суду з прав людини, яка містить дві статті, що суперечать одна одній. Одна з них гарантує свободу слова, інша — право на приватність. Що важливіше — приватність чи вільна преса, — інше дискусійне питання, на яке шукає відповідь британська громадськість. Хоча для українських слухачів, напевно, найважливішим мало б стати не те, що дискусійні процеси в британському суспільстві є, а те, на якому рівні вони відбуваються.
Чи зникне журналістика як така в зв’язку з появою Твітера та Фейсбука? Це питання на часі швидше не в Британії, а в Україні чи Росії. На думку Бініона, роль блогів та соціальних мереж абсолютно не переплітається з роллю медіа. Якщо блог написав експерт і висловлені там думки — цінні, преса може опублікувати їх із дозволу блогера. Утім, більшість журналістів не проводять свій робочий час у соцмережах — це для них втрата часу, упродовж якого можна поспілкуватися з очевидцями подій. А роль журналістики, як вважає Майкл Бініон, залишається незмінною. Це роль інтелектуального коментатора, якщо хочете, модератора комунікаційного процесу, що допомагає зрозуміти, де інформація, що варта уваги, а де — ні, і зорієнтуватися в системі цінностей та навколишньому світі.
