Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У ЖАНРI ГОЛОВОЛОМКИ

Експерти «Дня» намагаються визначити основну проблему українських ЗМІ
18 жовтня, 2002 - 00:00


Ніхто не заперечує, бажання частини представників журналістського співтовариства вирватися за межі поля, окресленого власником того чи іншого ЗМІ, має під собою певні підстави. Так часом доводиться грати за не тобою встановленими правилами, й спроби відвоювати собі більш високий рівень особистої свободи не завжди є такими результативними, як хотілося б. З другого боку, а чи готові реально ті, хто ратує за гру «за загальноприйнятими правилами» (без урахування не «загальноприйнятої» ситуації), одного чудового дня почути від власників свого ЗМІ: «Добре! Хай буде по-вашому!»? І... почати отримувати за свою роботу гроші, реально зароблені виданням або телеканалом у «вільному плаванні» недорозвиненим ринком мас-медіа? Безумовно, ці аналогії можна застосувати, передусім, до взаємовідносин у системі «власник ЗМІ — журналіст», тоді як обвинувачення в тиску на журналістів лунають, передусім, на адресу влади. Однак для того, щоб у взаємовідносинах влади та засобів масової інформації відбулися серйозні зрушення, необхідні, як справедливо вважають багато і журналістів, і політиків — зокрема Леонід Кравчук — не тільки добрі наміри, а й передумови. Насамперед — незалежність журналістів і ЗМІ загалом. Мабуть, доти, доки вони економічно залежні, поки одним iз наслідків лібералізації економічних відносин не стане перетворення вітчизняних «медіа-холдингів» з політичних проектів на бізнес-проекти, про рівноправну співпрацю не може бути й мови. У той же час і в системі «влада (або якась політична сила) — власник ЗМІ» чи багато знайдеться цих самих власників, готових стати «дорослими» й самостійними вже зараз? Отже...

Наталя КОНДРАТЮК, тележурналістка (ОРТ, Тонiс):


— Основна проблема — проблема постійного браку чогось. Одним не вистачає грошей, іншим свободи, більшості і того, й іншого. Тільки, що таке гроші — всі розуміють однаково, а що таке свобода — по-різному. Адже скільки років ведеться полеміка про те, що хазяйські ЗМІ вільні у рамках інтересів патрона і що змінилося? У кого знайшлися сили заснувати що-небудь автономне? Пам’ятаєте старий анекдот про різні вдачі у різні часи: Зупинився поїзд. Закінчилися рейки. У одні часи — розстріляли начальника станції, в інші розібрали дорогу позаду і проклали далі, вперед, у треті — вийшли з поїзда і стали кричати:«У нас немає рейок!» Ну, кричимо ми років десять «У нас немає свободи!» І що? Хтось добрий повинен її подарувати? Я не впевнена, що ненормативна лексика у статтях — це вияв свободи, швидше характеристика рівня культури. Сумніваюся, що епітети і ярлики мають якесь відношення до демократії. Але подібним чином часто підмінюється відсутність фактів. Дуже просто будь-кого облаяти і дуже складно документальними фактами показати справжнє обличчя кого-небудь. Факти треба розшукувати, запасатися незаперечними доказами, проводити розслідування і на його підставі робити висновки: це — журналістика, а не просто уміння добре писати. Потрібно у системі ЗМІ міняти дуже багато чого. Але поки ЗМІ не стане прибутковим бізнесом, а буде існувати у приживалках, зробити це практично не можливо. Зараз якісно змінити рівень української журналістики може корпоративність власників ЗМІ. В ідеалі, вони могли б домовитися про деякі правила, за якими будуть працювати всі. Але раніше не повинно у власників газет і каналів бути такої залежності від влади. Зараз, мені здається, варто розпочинати діалог. Можна спробувати пояснити, що журналіст може, повинен і буде об’єктивним у своїх матеріалах. Незалежно від особистих уподобань й антипатій. Що об’єктивність менш страшна для влади, ніж страусиний принцип: не бачу, не чую, значить, цього немає. Диктат породжує опір. Що не варто своїми руками робити з преси собі противників. Що працювати всім, включаючи журналістів, потрібно розумніше і тонше. Ідеологія і пропаганда існують у будь-якій державі. Але тільки у нас сніжинку намагаються вирізати сокирою.

Сергій ВАСИЛЬЄВ, керівник головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента України:


— Проблем у українських ЗМІ так багато, що назвати лише якусь одну з них — все одно, що ні про що не сказати. Адже у цій сфері злилися і економічні, і політичні, і соціальні проблеми (під соціальними я маю на увазі ті, які впливають, наприклад, на рівень зарплати і пенсій журналістів, умов їхнього життя і роботи). Можна провести аналогію. Говорять, що армія — відображення обличчя суспільства. Так ось ЗМІ також можна вважати відображенням обличчя суспільства. І тому не можна говорити про проблеми українських ЗМІ у відриві від тих соціально-економічних і політичних проблем, що вирішує зараз наше суспільство. Я думаю, що це була б найбільш об’єктивна оцінка і найбільш коректна прив’язка до реальних критеріїв. Все інше вимагає багатогодинної розмови з чітким виділенням кожного з аспектів проблеми.

Зиновій КУЛИК, шеф-редактор «ПіК», політолог:


— Якщо говорити про проблеми, які існують сьогодні в українських ЗМІ, то я б виділив три з них. Перша — це, безумовно, економічна несамостійність. Без економічної самостійності преса стає заангажованою, підцензурною. І в самих редакційних колективах створюється ситуація, за якої талант не може розкритися. Тому що, скажімо, в державних ЗМІ платять невелику зарплату незалежно від наявності таланту, а в недержавних платять швидше за ім’я, ніж за талант.

Друга проблема, даруйте, — наша особиста. Це, скажімо так, не дуже високий рівень кваліфікації. Починаючи з небажання досліджувати факти, працювати над словом, якщо вже говорити про якісь «охудожнені» жанри. Але не тільки це. Навіть якщо йдеться про найкоротшу інформацію, навіть якщо йдеться про переклад офіційних назв, то це робиться кальковано. Скажімо «Министерство иностранных дел» — обов’язково «Міністерство іноземних справ». Замість «закордонних», як офіційно прийнято в Україні з давніх-давен. Таких прикладів можна було б назвати багато. Або візьмемо, наприклад, з десяток найтиражніших на сьогоднішній день видань: обов’язково інформацію один в один повторюють. Немає якогось узагальнення. Є лише, скажімо так, іронія на побутовому рівні. Якщо говорити про серйозний політичний аналіз, то це лише поодинокі факти.

Ну, і третя проблема, про яку варто говорити, — це проблема відсутності корпоративної солідарності. Я не знаю жодної країни (і не лише на Заході, а навіть із наших найближчих сусідів), де б так жорстко ставилися один до одного всередині свого журналістського цеху. Згадаємо традиції цехових майстрів (скажімо, гончарів), які жили приблизно в одному місці, трималися своїх, утримували певну цінову політику на власні вироби. Це історичний факт. І така от фахова солідарність на рівні створення реального журналістського об’єднання змогла б вирішити масу питань. Тому що на сьогоднішній день ні Національна Спілка журналістів, ні Державний комітет (інформаційної політики. — Ред. ) цієї ролі виконати не можуть. Тому що вони намагаються не втручатися у гострі питання, які сьогодні хвилюють журналістське середовище, і роками розробляють проблему так званого соціального захисту, що врешті-решт ні до чого доладного не приводить. Так от, доти, доки фах журналіста не стане не лише діяльністю за покликанням, а й діяльністю, яка для загальної маси заангажованих в цей саме фах буде приносити реальні достатки для нормального життя, то я думаю, що до цього моменту такої солідарності в нас не буде. І зрозуміло, що це буде достатньо гострою проблемою. Якщо ми вирішимо оці три питання, можна буде говорити про ознаки четвертої влади, чи посередницької сили між владою і суспільством. На сьогоднішній день як перше, так і друге визначення стосовно українських ЗМІ застосувати, як мені здається, передчасно.

Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційної служби ICTV:


— Основна проблема українських ЗМІ у тому, що слово часто використовується як зброя у війні без правил. Що баланс створюється не кож ним засобом ма сової інформації окремо, а є складовою величиною, що виникає внаслідок дії часто маргінальних засобів масової інформації. Тобто кожен ніби говорить свою правду, і публіка вимушена складати свій пазл, свою композицію. Ось і все. Засоби масової інформації є, я переконаний, вільними і можуть говорити все, що забажають, але вони не мають внутрішніх кодексів для журналістів. І це приводить до дезорієнтації і журналістів, і публіки. Якби ці внутрішньоредакційні кодекси було введено і опубліковано, то, напевно, журналісти наполягали б на їх виконанні і самі б на них рівнялися. Оскільки нема правил, нема параметрів, нема рамок, то часто заносить кудись на поля. Поля по-англійському — margins, це є коренем слова «маргінальний». Тобто відбувається, мені здається, маргіналізація засобів масової інформації. І забувають про державу. Тобто — мета за будь-яку ціну. А ціну не дуже добре усвідомлюють. Ціною може виявитися держава. А без держави нема демократії.

Микола ТОМЕНКО, голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації:


— Я думаю, вона в політичній, економічній і моральній залежності журналістів — від політичної влади, власників і власного сумління. Існує реальна ситуація, коли політична влада має механізми впливу (прямі чи опосередковані) на будь-які засоби масової інформації в Україні. Журналіст прекрасно розуміє, що якщо він працює у виданні пропрезидентському, то є безпосередній економічний і політичний зв’язок його власника і влади. Якщо він працює в опозиційному ЗМІ, він так само розуміє, що існує безпосередня залежність і зв’язок між ним, власником і владою вже через податкові, фіскальні і судові органи. Тобто в цій країні є варіанти, як впливати на характер, зміст засобів масової інформації і в випадку, коли вони пропрезидентські і в випадку, коли вони опозиційні. І трагедія взагалі української журналістики — в оцій фатальній залежності і в тому, що в нас не вибудована логіка функціонування медіа, які за визначенням є об’єктивними і достовірними і не є пропрезидентськими чи опозиційними.

Залежність від власників видань пов’язана, перш за все, з їхнім постійним намаганням потрапити під генеральну політичну лінію влади, з якою вони працюють, а по-друге, з тим, що вони створили фантастичну економічну залежність журналістів. Оскільки загальновідомо, що вони не працюють у публічному фінансовому середовищі, і більшість власників не легалізує свої відносини з журналістами на рівні угод, договорів тощо. Якщо зараз перевірити навіть «наймодніші» загальнонаціональні телекомпанії, ви побачите, що більшість журналістів працюють там не законно, тобто — або за сумісництвом, або на угодах, тобто — вони не працюють там постійно. І, таким чином, не можуть безпосередньо, скажімо, боротися за свої права. З другого боку, фінансові взаємини теж будуються в такий спосіб, що частина грошей платиться офіційно, а частина — неофіційно. Отже, такий тіньовий характер економічних відносин визначає просто фантастичну залежність для простого журналіста. Бо він стає заручником, скажімо, тіньового функціонування медіа, і його спроби конкурувати або пояснювати щось власнику чи керівнику каналу означають, що він значною мірою визнає, що він сам є учасником цього тіньового характеру функціонування медіа. Що, звичайно, його стримує.

Ну, і третя ступінь залежності — це самозалежність, коли значна кількість журналістів, розуміючи, де вони працюють, розуміючи, хто є їхнім власником, і розуміючи, що на українському медіа-просторі є дуже велика конкуренція і значна кількість безробітних, можуть дозволити собі ніби роздвоєння власної свідомості. Тобто журналіст може говорити на якихось зібраннях про свою принциповість і чесність, а у своєму медіа говорити відповідно до генеральної політичної лінії і лінії власників. Тому, мені здається, ці три залежності — це проблема української журналістики. Кожна з них ліквідовується в різний спосіб, хоча кожна з них взаємозалежна і значною мірою пов’язана одна із одною. Тобто, умовно кажучи, самозалежність журналіста буде автоматично зменшуватися, коли буде зменшуватися залежність від влади і залежність від власників і т.д.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, тележурналістка («1+1»):


— Основна проблема вітчизняних ЗМІ полягає в тому, що вони намагаються говорити про необхідність того, що буває у країні, яка йде шляхом нормального розвитку (скажімо, про свободу), живучи в убогій, бідній країні, в якій це, в принципі, звучить навіть трохи дивно. А убогий — кожен із нас (у даному випадку про ЗМІ йдеться) зі своєї причини. Але це є факт. І я нещодавно, розмовляючи з лікарем-психотерапевтом, почула фразу, яку, мені здається, дуже просто перенести і на цю ситуацію. Він мені сказав: «Знаєте, яка основна біда злидаря, тобто того, хто сидить і просить милостиню на вулиці? Основна біда не в тому, що йому подають і його це мучить. А в тому, що йому самому нема що комусь дати». І це є основний комплекс убогого. Мені здається, що це є і комплексом наших ЗМІ.

Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»
Газета: 
Рубрика: