У книзі «New Cold War» британського журналіста, заступника редактора міжнародного відділу впливового англомовного тижневика The Economist Едварда Лукаса (із 1986 року він спеціалізується на висвітленні подій і тенденцій у Східній Європі) викладена концепція нової холодної війни між Заходом та Росією. В Україні книга Лукаса вийшла 2009 року в перекладі Петра Таращука у видавництві «Темпора» під назвою «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу».
Ми маємо серйозні проблеми з окремими аспектами ісламу. Але це зовсім не нова холодна війна. Чому я вважаю, що Східна Європа — лінія фронту нової холодної війни? Тому що Росія намагається відновити й посилити свій вплив. І це справді серйозна проблема, бо вона демонструє ревізіоністські настрої. Їй не до вподоби домовленості 1991 року, досягнуті після розпаду СРСР...
Я би розрізняв «мову» й цінності російської цивілізації як такої та «мову» її правлячого режиму. Є, скажімо, Росія Ахматової, Мандельштама. І з такою Росією Захід однозначно розмовляє однією мовою. Але ми не можемо розмовляти чужою нам мовою правлячого режиму... Слабкість нашого західного підходу в тому, що ми завжди готові говорити, але часто нам немає що сказати. Україна перейняла від Росії політичну традицію, що спирається на диктатуру закону, а остання — це щось сутнісно відмінне від західного rule of law (верховенство закону). Ми сприймаємо державу як служительку інтересів своїх громадян. У російській традиції держава сприймається як трансцендентна інстанція, керована суверенним правителем. Західна ж держава спирається на модерні громадянські уявлення про її роль і призначення. І що детальніше ми розглядатимемо ці поняття, то ясніше проступатимуть глибинні відмінності між Росією та Заходом.
Взаємозалежність російської авторитарної політичної системи та енергократії була й залишається повністю симбіотичною. Іноді це все виглядає так, ніби «Газпром» — енергодепартамент Кремля. Або навпаки: Кремль видається політичним продовженням «Газпрому». Це різні сторони однієї медалі... Якби російські медіа були б хоч трохи вільнішими, то вони мали б розібратися з цією ситуацією й розповісти росіянам, що насправді відбувається.
Я вважаю, що розглядати Україну поза межами Європи в усіх її вимірах просто смішно й безглуздо... Хочеться вірити, що «Східне партнерство» буде ефективним інструментом, а не демагогічними теревенями...
Політика Євросоюзу конкретно щодо України на нинішньому етапі є доволі невдалою. Думаю, ЄС змарнував колосальні можливості. Якби він почав активніше зближуватися з Україною одразу після помаранчевої революції, то справи сьогодні були б кращими для обох сторін. Передусім ЄС має вибачитися перед Україною за те, що втратив такі шанси. Далі потрібно розвивати мережу співпраці, залучати до України європейських експертів із найрізноманітніших питань, особливо корисно це було б у Криму. Добре було б досягти ліберальнішого візового режиму між ЄС та Україною якнайшвидше, проте навіть якщо це віддалена перспектива, то чинний візовий режим має бути прозорим і чесним, а не корумпованим і неефективним, яким він є насправді... Також потрібно розвивати співпрацю в освіті. Культурна та гуманітарна співпраця має таке ж стратегічне значення, як і політична. Я особисто закликаю західноєвропейських урядовців і посадовців якнайактивніше налагоджувати контакти з Україною. За п’ять років в Україні може вже постати нова генерація політиків, яким Брюссель довірятиме. Україна — це справжній виклик для Європи в позитивному сенсі...
Багато європейських політиків у зовнішньому світі цікавляться насамперед Китаєм, Японією. Україна не потрапляє взагалі у їхній фокус. При цьому дехто з них, вочевидь, не розуміє небезпеки з боку Росії, вважає, що вона рухається в правильному напрямку. Вони не бачать того, що це «політичний Чорнобиль», забруднювач політичного повітря найближчих країн-сусідів. Навряд чи комусь удасться сформулювати суть Російської імперії краще, ніж це зробив Збігнєв Бжезинський: із Україною Росія — імперія, без неї — лише країна. Захід має допомогти Україні написати й реалізувати свій сценарій успіху (success story), що й дасть їй змогу не перетворитися знову на напівколоніальну країну.
Поширення знань про Голодомор і таке усвідомлення — це й досі проблема для Великої Британії. Дуже мало людей хоч щось про це знають. На жаль, збереглося замало візуальних свідчень про цю трагедію, бракує художніх фільмів. Сучасна аудиторія якнайкраще та якнайшвидше засвоює інформацію через візуальну репрезентацію. Ми так багато знаємо про Голокост зокрема й тому, що збереглося чимало найрізноманітнішої інформації. І найважливіше: правду про цю трагедію почали оприлюднювати тоді, коли ще жило багато її свідків. Україна ж одразу після Голодомору пережила п’ять-сім років кривавого тоталітаризму. А реально трагедію почали досліджувати лише після 1991 року. Уявіть собі, чи багато люди знали б про Голокост, якби до 1990 року його замовчували...
Попри поширену антипатію до Віктора Януковича, треба враховувати, що економічні інтереси, які стоять за ним, не зорієнтовані на Росію. Якби Януковича підтримував активно такий російський бізнесмен, як, приміром, Олег Дерипаска, то було би більше приводів для занепокоєння. Але за ним стоять українські бізнес-інтереси... Найгірше те, що Росія, на мій погляд, зовсім не хоче, щоб Україна була успішною. А Віктор Янукович не має репутації послідовного проєвропейського політика. В цьому сенсі він справді вигідний для Росії.
Сьогодні в київській книгарні «Є» у рамках Клубу «Українського тижня» відбудеться зустріч із Едвардом Лукасом. Детально цю подію «День» висвітлюватиме наступного тижня.
