«День» продовжує цікавитися враженнями представників різних куточків України про десятисерійний документальний фільм «НАТО: свій чи чужий». Чи вдалося Вадиму Кастеллі створити якісний телевізійний продукт, який би адекватно був сприйнятий і засвоєний українським глядачем? На нашу думку, режисерові це вдалося. А от враження наших респондентів, звичайно, не настільки однозначні, вони не обмежуються прямолінійними: «сподобалося» або «не сподобалося». І це нормально для проблеми, яка потребує широкої суспільної дискусії.
Валерій КЛИМЕНКО, завідувач організаційно-контрольного відділу Кам’янець-Подільської міської ради:
— Якось запитав у 29-річної знайомої, що вона думає про НАТО. Відповідь геть розчарувала мене. Почув від неї, що це — агресивний блок. Мовляв, нам туди не треба. Ця коротка розмова згадалася, коли дивився на Першому Національному документальну 10-серійну стрічку «НАТО: свій чи чужий?». Журналісти сіли в автобус і поїхали країнами — членами Альянсу, аби показати українському телеглядачеві їхнє життя зсередини.
Я й сам почав дивитися цей серіал зовсім випадково, клацаючи знічев’я пультом перед телевізором. Довго не знаходив нічого путнього, як кажуть, для душі та серця... 22.05 — досить пізня пора, не найкращий час у телеефірі. До того ж, жодного анонсу події особисто мені не довелося ні почути, ні побачити. Тому наважуся зробити висновок, що стрічка охопила вельми невелику телеаудиторію. Принаймні, обговорити із знайомими свої враження від побаченого у таких серіях, як «Шведські лосі й нейтралітет», «Футбол і німці», «Тюльпани Голландії та бомби Бельгії», особисто мені не довелося. Мої скромні спроби «нав’язати» дискусію були марні. Бо співрозмовники тут-таки відповідали: не бачили, не чули...
Отакий, як виявилося, «ефективний» цей агітпроп. Автори говорять про високі стандарти життя, не звертаючи увагу на те, чи є та країна членом Альянсу. Саме такий підхід із боку знімальної групи — правильний. Однак є й сумніви щодо щирості намірів тих, хто веде країну до НАТО. Складається враження, що таким чином відволікається увага пересічних громадян України від гострих внутрішніх проблем. Адже пересічного громадянина передусім турбує внутрішньополітична стабільність, питання консенсусу поміж гілками влади, цін, корупції... Хіба з цими проблемами нас «візьмуть» до Альянсу?! І таке: а де ж обіцяне суспільне телебачення?
Віктор РАДЧУК, політолог, м. Житомир:
— У авторському колективі фільму «НАТО: свій чи чужий?», режисером якого виступив Вадим Кастеллі, представлені журналісти як із центральної, так і зі східної України, менше — із заходу. Що свідчить про демократичність підходів. Основний прийом, використаний при його створенні, — подорож країнами Північноатлантичного альянсу, особливо тими, які нещодавно пройшли досить тривалу процедуру вступу до нього, — вочевидь був і є актуальним для України. Знаю, що у нас на державному обласному телебаченні і в облдержадміністрації є всі його вiсiм серій. (Поки їх не видно в передачах Житомирської ОДТРК, так само як і не чути про демонстрації для жителів області. — В.К.). Думаю, на їх основі треба зробити півторагодинний варіант для проведення інформаційної кампанії і розповсюдити його по всіх місцевих органах влади області та України, зокрема райдержадміністраціях, щоб там могли його показати. Вчительському загалу, певним категоріям службовців, військовим, можливо, працівникам лісового господарства тощо. Але поки що цього немає, хоча перші кроки з боку відповідних органів зроблено. Наприклад, з боку управління по зв’язках із громадськістю Житомирської облдержадміністрації.
Якщо говорити про побажання, то у згаданому фільмі, думаю, можна було б дати більше довідкового матеріалу про саму організацію НАТО від початку створення блоку. Але це компенсовано за рахунок палітри подорожей по країнах, що до нього входять. Цікаво, що фільм показує не лише військову проблематику теми НАТО, а й різні елементи громадянського суспільства, цивільний сектор співпраці. У художній мистецькій формі демонструється система інформаційної роботи щодо Північноатлантичного альянсу в таких країнах, як Латвія, Литва, Словаччина. Особливо вдало показаний досвід Польщі, країн Прибалтики, Словаччини напередодні вступу до НАТО. Показані практичні кроки, які були зроблені цими державами для того, щоб модифікувати свої збройні сили. Мене особливо вразило те, що це було проведено не тільки шляхом технічного переоснащення, а й завдяки організаційним реформам. Сама військова служба була організована по-іншому, згідно зі стандартами громадянського суспільства — люди вдень служили, а ввечері йшли додому. Плюс напрям на професіоналізацію армії — і ця думка є наскрізною у всіх серіях. Коли я дивився цей фільм, у мене губився стереотип «чужого» по відношенню до Альянсу. Власне, у ньому ненав’язливо розповіли про надуманість ставлення до блоку як до ворожого. Також дуже вдалими вважаю інтерв’ю з відомими постатями, які є лідерами громадської думки в країнах НАТО, наприклад, з видатним польським кінорежисером Анджеєм Вайдою. Це надає йому більшої виразності і переконливості. Але, думаю, до цього фільму треба зробити ще один фільм «Міфи і вигадки про НАТО» — із тим же авторським колективом.
Тамара ТРАЦЕВИЧ, голова ради Центру прав людини «Дерево життя», член Координаційної ради «Громадської ліги Україна—НАТО»:
— На жаль, я дивилася не весь фільм, тільки чотири-п’ять серій, ще в червні минулого року. Дуже прикро, що спершу він демонструвався десь о першій годині ночі, тоді його взагалі ніхто не бачив. Вдруге — близько 22-ї години, теж незручний час. Демонструвався фільм і в Харкові, о 21.30 по суботах на Обласній державній телерадіокомпанії й на каналі «Майдан Свободи». Без особливого анонсування, реклами, хоча фільм, на мою думку, легкий і добре сприймається. У «НАТО: свій чи чужий» є надзвичайно цікаві факти, які навіть я, займаючись питаннями НАТО, раніше не зустрічала. Єдиний недолік — забагато «води». До речі, зараз Міжнародний фонд «Відродження», який разом із Міністерством закордонних справ спонсорував роботу Вадима Кастеллі, створив скорочену годинну версію фільму. Я її ще не бачила, але покладаю великі надії на цю версію, тому що її можна переглянути за один-два рази, і не треба «ловити» різні серії у різні дні.
Буквально позавчора я ознайомилася з протоколами Ради Безпеки ООН щодо повітряних дій під час косовського конфлікту 1999 року. Словенія тоді виступала дуже жорстко «за» повітряні дії. Тим, хто подивився цей фільм, і фахівцям зрозуміло, чому. Якби ці протоколи 24 і 26 березня 1999 року були широко оприлюднені, погляд на цю знакову в міфотворчості подію був би зовсім іншим. І її б не використовували політики, намагаючись виявити там небачену, надзвичайну агресію.
У середньому по Україні рівень обізнаності серед населення про Північноатлантичний альянс складає близько 6%, у Криму — 1,5%, на сході України — близько 3%. Цікаво, що переважна більшість противників НАТО — це вчителі.
Ми зараз активно працюємо у невеликих містах, селах, проводячи інформаційні кампанії. Після того, як люди розуміють, що ми не є пропагандистами, виникає велике зацікавлення, бо відповідаємо на всі найболючіші запитання.
Ми проводили опитування з приводу того, якою повинна бути інформаційна кампанія щодо НАТО: зокрема, чи достатньо інформації отримують люди і якими каналами вони цю інформацію хотіли б отримувати. Опитування проводилося серед учасників публічних заходів, які влаштовує наш Центр прав людини «Дерево життя», тобто не серед прихильників НАТО, а людей, які готові й хочуть більше знати про цю організацію. Опитані найбільш дієвими вважають такі засобами поширення інформації: телебачення — лідер, на другому місці — газети, на третьому — радіо. Люди висловили побажання проводити не тільки інформування, а й дати можливість пересічному громадянину подискутувати, з’ясувати певні моменти, а не просто бути реципієнтом інформації, яку він не завжди може сприйняти. Бо під час дискусії, де часто запитання ставляться гостро, вони отримують відповіді на свої сумніви. Я би приділила багато уваги тлумаченню саме югославських подій. Також ніхто чомусь не каже, наприклад, про роль Росії у цих подіях. А я якось випадково потрапила на передачу Дмитра Нагієва, де він прохопився, що брав участь у діяльності загону, який у Югославії знищив село. Це задокументовано. А в нас натомість усе так: НАТО — це бандит, а Росія — миротворець, який, між іншим, заявив, що якщо ми вступимо в цю організацію, то будемо «під прицілом». Треба проводити круглі столи, але виключно за участі фахівців. Декілька днів тому на телеканалі «Трибуна» транслювалася дискусія. Той, хто називає себе ведучим, нічого в плані інформування глядачам не дав: емоції — і все. А проти НАТО взялися виступати люди, які пересмикують факти і не володіють проблемою. Просто зараз це модно — треба поговорити... Але є й хороший продукт, зокрема, на харківському радіо є передача «Євроатлантичний вибір» Віталіни Зіньківської, яка щодва тижні запрошує гостей, які висловлюються з приводу НАТО. Коли програма вперше з’явилася в ефірі, був шквал дзвінків, у тому числі погрози. Потім усе заспокоїлося, зараз слухачів, які телефонують, більше цікавлять деталі діяльності організації.
