Відгук на матеріал Маші Томак «Намордник» для телебачення» («День», №130, 25. 07. 2008)
25 липня мені зателефонував один із моїх друзів: «У сьогоднішньому випуску газети «День» прочитай, якщо зможеш, публікацію Маші Томак «Намордник» для телебачення». Цей матеріал не залишить тебе байдужим. Він — про те, як протистояти недоброму інтересу, спрямованому на нас із телеекрана». Знаєте, а давній мій приятель по суті не помилився. Та й журналістка Томак є точною у своїх спостереженнях, стверджуючи: «За споживача інформації сьогодні воюють під «жовтими» знаменами». Ось чому варто ще раз привернути увагу читача до дуже серйозної суспільної проблеми, про яку зовсім нещодавно йшлося в газеті.
Перше. Ми повинні усвідомити і визнати тривожний висновок експерта «Дня» Володимира Лєсного із Сімферополя стосовно роботи вітчизняних телекомпаній: «Є зараз така тенденція: людей зробити трошки дурнішими... Тому сьогодні нам необхідна організація активності суспільства з конкретними виявами невдоволення...». Неважко уявити собі, з яким почуттям зустріли ці слова наші виробники телепродукції. І все ж приймемо як факт об’єктивну реальність: більшість українських телекомпаній упродовж останніх сімнадцяти років цілеспрямовано діють за програмами, що приносять величезні вигоди їхнім власникам і величезний збиток нам, телеглядачам.
Те, що вони з нами роблять, називається нудним терміном: маніпуляція суспільною свідомістю. Насамперед це відбувається через те, що рівень нашої захищеності надто низький. Повсякденні спостереження кожному дають достатньо фактів відвертих маніпуляцій на телеекрані. За своїми масштабами, тривалістю і результатами практика маніпулювання і суспільною, і особистою свідомістю заслуговує на пильну увагу з боку органів державної влади. Ми та наш досвід у цій справі стали страховищем для іноземців. Та чи справедливо вчиняють наші правителі, дозволяючи й надалі робити з великої держави полігон для маніпуляційних експериментів?!
Звичайно, можна сперечатися, наскільки все це ефективно. Але ніхто, мабуть, не скаже, що маніпуляція свідомістю приносить людям якусь користь. Навпаки, соціальне завдання всіх «жовтих» мас-медіа, про що в статті «Намордник» для телебачення» напряму мовиться, сприяти «отупінню людини, розвитку в ній тваринних інстинктів...». Можна було б навести цілий ряд переконливих прикладів, які демонструють, що телебачення в Україні вийшло за рамки безкарності, лоскотання нервів і звичайної непристойності, посягнувши на свята святих наших моральних почуттів. Гадається, тут зовсім не буде зайвим навести слова одного з релігійних філософів: у державі, в якій втрачено поняття гріха та сорому, порядок може підтримуватися тільки поліцейським режимом й насильством.
Найжахливішим є те, що «пожовтіння» цілого ряду програм телебачення катастрофічно позначається на стані суспільства. Ні, ні, я зовсім не хочу згущати фарби, але все ж, все ж... Усе ж факт залишається фактом: на телепередачах, що «пожовтіли», вже виросло ціле покоління, яке навчили сміятися над тим, що було істинно святим і серйозним. Не соромитись, не боятися навчили, а сміятися. Невже правда за Френсісом Беконом, який проголосив, що «нам ближче дурість, ніж мудрість»?
Твердження працівників телебачення: «Нашій аудиторії подобається те, що ми робимо» — є нічим іншим, як ще однією поганою відмовкою. Іноді їм дозволено зачепити декого, щоб справити враження на багатьох. Але ніколи не дозволено зачіпати дуже багатьох, щоб приголомшити декого. У зв’язку з цим повчально згадати, з чого розпочав у 1996 році свою виборчу кампанію Білл Клінтон — адже перший крок має точно відповідати побажанням переважної більшості виборців. Він розпочав із того, що він — прихильник цензури телебачення. І що важливо — те ж саме заявив його суперник на виборах Доул. Ось перша теза Клінтона: «Я хочу, щоб керівники ТБ показували такі фільми та програми, які вони могли б порадити дивитися своїм власним дітям і онукам». І це правильно, що тут заперечиш! Клінтон добився від Конгресу швидкого прийняття закону, який зобов’язує ввиробників телевізорів вставляти в них «чіп» (мікросхему), що дозволяє батькам накладати цензуру — блокувати програми, які містять надмірно сексу та насильства (Див.: С. Г. Кара-Мурза. — Манипуляция сознанием. К.: Оріяни, 2000. — С. 171—176).
Ні, автор зовсім не закликає запровадити на нашому українському телебаченні цензуру. Думаю, працівники телекомпаній мене правильно зрозуміють. Там багато освічених і розумних людей і із поваги до їхньої професії я не стану далі говорити очевидне.
Друге. Із підготовленого Машею Томак матеріалу мені також запам’яталися рядки про важливу роль громадськості, яку вона вже не один рік відіграє в Німеччині й Франції, активно протидіючи «пожовтінню» телебачення. Газета торкнулася дуже серйозного практичного питання: а що можемо ми самі, поки будуть «розколихуватися» наші державні структури та органи, зробити для посильного зміцнення власної, істинно особистої безпеки від сучасних телеманіпуляторів? Та й хіба тільки у Франції та Німеччині можна знайти такий досвід, який заслуговує на нашу увагу!
Подивіться, як багато повчального є у Великій Британії. Акт 1990 року про радіо- і телемовлення гарантує дотримання відповідного балансу і широкого діапазону тем, неупередженості у справах суперечливого характеру, точності у викладі новин і гарного смаку. А втім, у цьому немає нічого дивного. За свідченням авторитетного журналу «Англія», там «радіо- і телемовлення вважається службою, призначеною для громадськості і підзвітною громадськості через парламент, а отже міністр внутрішніх справ повинен відповідати перед парламентом за загальну політику в цій сфері... Комісія скарг на мовлення розглядає скарги на несправедливе трактування або вторгнення у сфери приватного життя. А така організація, як комісія стандартів мовлення стоїть на варті інтересів громадськості в тому, що стосується показу прикладів насильства, сексуальних тем, питань дотримання пристойності і гарного смаку в мовленні».
Відповідно до чинного законодавства професійні кодекси ВВС та інших організацій радіо- і телемовлення повинні відображати положення кодексу, складеного цією комісією. Працівники мовлення зобов’язані також публікувати або надавати місце в ефірі для повідомлення результатів роботи комісії або для повідомлень про скарги на їхні програми. Ви можете собі таке уявити у нас в Україні?! Комісія також стежить за зарубіжними передачами, які транслюються через супутник, і уряд має право заборонити ті передачі, які він вважатиме неприйнятними.
Нам, погодьтеся, є сенс задуматися над цією цінною зарубіжною практикою. Задумавшись же, завжди можна зробити якісь уроки і корисні висновки. Тут кожне слово звучить для нас актуально, наповнене повчальним досвідом, турботою і відповідальністю. Уявімо й запитаємо себе: які думки та устремління можуть швидше і краще надати нам місце в колі цивілізованих націй?..
Третє. А чи не пора вже нам за досвідом англійців створити свою комісію або раду стандартів телемовлення! Мабуть, це й мала на увазі головний редактор «Дня» Лариса Івшина, чиї слова Маша Томак наводить у своїй газетній публікації: «Національна рада з питань телебачення і радіомовлення або інший уповноважений орган повинен виробити певні норми і підписати з власниками каналів угоди, які б регулювали діяльність телебачення...». Неможливо ухилитися від вирішення цього питання. І створити такий орган треба якнайшвидше.
Не потаю, я із здивуванням дізнався в газеті з вуст першого керівника Нацради Віталія Шевченка, що «Національна рада з питань телебачення і радіомовлення в контент новин і будь-яких інших передач не втручається». Та і взагалі — на зміст телепередач, за його переконанням, «ніхто впливати права не має», — так прямо він і заявив. Дозволю собі рішуче не погодитися з такою позицією. Чому? Будь-яка держава створюється для того, щоб захищати громадян, формалізувати їхні взаємовідносини і забезпечити всім їм безпеку фізичну, інформаційну і психологічну. Поки що наші телевізійники цілком успішно демонструють, що сучасна Українська держава неспроможна це зробити.
Отже, прийняття всеукраїнських стандартів мовлення набуває статусу державної проблеми, стає питанням забезпечення національної безпеки в галузі інформації. Крім того, світ повинен побачити та зрозуміти, що ми — люди з правилами. Стандарти телемовлення всі зобов’язані визнавати, цінувати, поважати. Але вони ні в якому разі не повинні перешкоджати розвитку телебачення.
Я глибоко переконаний, що саме держава в тісному співробітництві з керівництвом телекомпаній повинна бути ініціатором поліпшення якості нашого телебачення. Стою також на тому, що в масовому мовленні треба заборонити експлуатацію негідних відчуттів та інстинктів. І така заборона ніде в економічно розвинутих, демократичних країнах не вважається цензурою. Свобода демонстрації сцен еротики, насильства та жорстокості, які руйнують суспільну мораль, не безневинна. Її обмеження є одним із найважливіших напрямів правового регулювання передач телебачення у всьому світі.
І, нарешті, останнє. Настав такий час, коли всім нам, окрім зацікавленого обговорення питань смаку в телепередачах, час вже згадати й про пристойність. У зв’язку з цим хотів би процитувати екс-голову британської комісії із стандартів мовлення Коліна Шоу, який виступав із доповіддю на тему «Регулювання питань смаку та пристойності: порівняння норм і підходів Великої Британії та США» на влаштованій факультетом журналістики МДУ Міжнародній конференції із проблем правового регулювання змісту повідомлень ЗМІ та телекоммунікацій. Безперечно, правий К,Шоу, коли говорить: «Пристойність є набагато важливішою за смак. Пристойність — це те, що виходить із визнання нашої людської гідності та поваги однієї людини до іншої. Відчуття пристойності дає нам відчуття моральної улаштованості, дає нам правила, за якими більшість із нас намагається жити в суспільстві (хоча іноді цих правил ми зобов’язані дотримуватися за законом).
Смак — це, швидше, тенденція моди, це те, що змінюється набагато швидше. Поганий смак, порушення, зневажання устоїв може бути забавним лише в тому випадку, якщо ми знаємо, якими є ці умовності, що знехтувані, і що ми можемо благополучно повернутися до цих умовностей. Порушення смаку можна назвати неглибокою раною. Що ж стосується порушення пристойностей, то вони можуть завдати значно більшої шкоди» (Див.: Правовое регулирование содержания сообщений СМИ и телекоммуникаций // Журналистика и право. М., 1999. Вып. 23. — С. 8—11). Золоті слова, чи не так?
Пристойність! Ось найкраще, ось найдосконаліше із придуманого людьми для свого і загального блага. Якими будуть щодо цього наші практичні кроки — покаже майбутнє.
