Український розділ всесвітньої вільної інтернет-енциклопедії під назвою Вікіпедія або ж українська Вікіпедія — річ серйозна і поважна. Перша її стаття була написана на початку 2004 року. За десять із гаком років число статей в українській Вікіпедії перевищило півмільйона і наразі становить понад 520 тисяч. За відвідуваністю цей сегмент всесвітньої інтернет-енциклопедії стабільно входить до двадцятки лідерів. У травні 2014 року українська Вікіпедія перебувала на 16 місці у світі за кількістю статей, а за обсягом інформації український розділ енциклопедії посідав 12 місце, вміщуючи в собі 2,8 гігабайта тексту. І, нарешті, 10 серпня засновник Вікіпедії Джиммі Вейлз оголосив активного дописувача Вікіпедії Ігоря Костенка, який загинув на Майдані 20 лютого, вікіпедистом року.
Робота і справді зроблена титанічна. Її обсяги та суспільна значущість ростуть справді як на дріжджах. Але...
Відкриваємо біографію Президента України Петра Порошенка і читаємо: «У 1998 році Порошенко став членом об’єднаної Соціал-демократичної партії України. Партію якраз тоді очолив Віктор Медведчук. На виборах 1998 був 11-й у партійному списку СДПУ(о). Однак мандат здобув у мажоритарному окрузі № 12. Входив у парламентську фракцію об’єднаних соціал-демократів, був обраний членом Політбюро СДПУ(о)». При цьому є посилання на статтю Сергія Ружинського «Що варто знати про президента Петра Порошенка» в iPress.ua. Там, зокрема, сказано: «У політику капіталіст Порошенко прийшов у 1998 році — як соціал-демократ. Точніше — як член СДПУ(о). Партію якраз тоді очолив Віктор Медведчук, і саме він почав кооптувати до складу не надто відомої та популярної партії політичних важковаговиків на кшталт Леоніда Кравчука та Євгена Марчука. А також грошових мішків на кшталт Петра Порошенка... У тому ж таки 1998 році Петро Порошенко став членом керівного органу партії — політбюро».
І от тут починається те саме «але».
• По-перше, прийшов Петро Порошенко у політику — навіть за формальними ознаками — 1997 року: саме тоді формувалися виборчі списки партій і блоків та висувалися кандидати в депутати у мажоритарних округах. По-друге, головою СДПУ(о) тоді був Василь Онопенко, а не Віктор Медведчук. Останній очолив партію після її розколу восени 1998 року; Василь Онопенко і його команда створили тоді нову партію — УСДП. Тоді ж правління партії було перейменоване на радянський лад — на політбюро. По-третє, Євген Марчук ніколи не був членом СДПУ(о), хоча і входив на березневих виборах 1998 року до її списку. По-четверте, сам Петро Порошенко заперечує, що писав заяву про вступ до СДПУ(о), хоча його справді обрали членом політбюро медведчуківської партії (від якої навесні 1999 року відколеться ще одна група політиків); це твердження цілком може бути правдивим, бо ж, скажімо, за два роки до того на з’їзді членом правління було заочно обрано Ларису Хоролець, яка заяву на вступ до партії не писала...
Отож автори статті про Петра Порошенка і редактори Вікіпедії скористалися неточними даними з вочевидь необ’єктивної статті про Президента України і тим самим дезорієнтували читачів. Як на мене, потрібно значно ретельніше перевіряти тексти важливих статей і джерела, які в них наводяться. Бо ж трапляються не просто випадкові помилки чи неохайні тексти, а значно гірші ситуації, пов’язані з тією війною в Інтернеті, яку проти України не перший рік уже ведуть спецслужби відомої «братньої» держави.
...У квітні 2010 року, якраз коли з’явилася 200-тисячна стаття української Вікіпедії, мені знадобилося перевірити одну дату в біографії Романа Шухевича. Відкрив я відповідну статтю — і ледве не впав зі стільця:
«Роман-Тарас Йосипович Шухевич (30 червня 1907 р., Львів[1] — †5 березня 1950 р., с. Білогорща під Львовом) — член галицького крайового проводу ОУН(б), потім (із 1941 р.) — першого з іноземних легіонів Вермахту «Нахтігаль» (Battalion Ukrainische Gruppe Nachtigall), з 1941 мав німецький військовий чин гауптман (капітан)[2], в 1942—1943 — гауптштурмфюрер[3]. Пізніше — генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА, голова Секретаріату УГВР. Знищений в ході спецоперації правоохоронними органами Української РСР. Посмертно Герой України.[4]».
Ось так виглядав тоді початок статті про Шухевича. Джерело ж, на основі якого стверджувалося, що Роман Шухевич начебто був гауптштурмфюрером, позначалося так: «I.К. Патриляк. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940—1942 роках. — Київ, 2004. с. 344».
• Як на те, у мене збереглися виписки, зроблені свого часу з цієї книжки, — з тих місць, де Іван Патриляк, знаний український історик, описував радянську та неорадянську міфології, створені навколо українських націоналістів та їхніх лідерів: «Цікавим є той факт, що цитована книжка («Дорога в безодню». — Львів, 1978. — С.Г.) це доповнений і розширений варіант іншої праці Масловського (одного із дипломованих борців із буржуазним націоналізмом у цивільному. — С.Г.) — «Жовто-блакитна мафія», виданої три роки перед тим. Так от, у першому виданні розділу про «Нахтігаль» немає. Можна припустити, що в «компетентних» установах Масловському вказали на його «упущення» і «запропонували» доповнити працю відповідним матеріалом, хоча й перша книжка дослідника наповнена фантастичними «фактами». Мабуть, буде цікаво дізнатися, що за «особистим наказом Гіммлера «головнокомандуючим» УПА було призначено командира батальйону «Нахтігаль», гауптштурмфюрера (капітана) військ СС Р. Шухевича (Чупринку)» тощо». Ось так. Та сама сторінка 344, тільки зміст — з точністю до навпаки. Очевидно, статтю «редагували» персонажі з тих установ, про які вів мову Іван Патриляк, і якийсь час це «редагування» ніхто не помічав.
• Тоді я одразу відкрив статтю про Степана Бандеру і... У загалом компетентній і зваженій статті вміщений дуже й дуже цікавий рядочок: «На початку 1940-х років Степан Бандера був завербований агентом абверу, а ОУН-Б тісно співпрацювало із німцями». Цей «факт» спирався на посилання на російську публікацію «Новые документы о связях ОУН с нацистскими спецслужбами». Що ж це були за «нові документи»? Насправді вони виявилися дуже старими. Перший із них — особисті свідчення фельдфебеля Альфонса Паулюса. Ясна річ, взяті «компетентними органами»:
«Сам БАНДЕРА находился в Берлине при главном штабе вооруженных сил. Я его однажды видел в Кракове, на совещании, а затем сопровождал его при переводе в Берлин, где я его передал полковнику абвера Восток II в августе 1941 года. Подполковник Эрнст цу ЭЙКЕРН сообщил мне позже, что БАНДЕРА был арестован «СД», но потом был освобожден и направлен в ОКВ для дальнейшей совместной работы. Одновременно с БАНДЕРОЙ в Берлин мною был доставлен и его заместитель СТЕЦКО... БАНДЕРЕ около 30 лет, рост 175 см, белокурый, мощного телосложения, нос немного с горбинкой».
• Припустімо, що у німецькій армії були такі демократичні порядки, що підполковник довірливо інформував фельдфебеля про речі, які взагалі-то мали вважатися військовою таємницею. Але кожна людина, яка хоч б раз побачила Степана Бандеру (ба навіть на груповому фото), ніколи б не забула про його зріст. Є різні дані щодо нього — від 164 до 152 сантиметрів. Конкуренти-мельниківці між собою непоштиво звали Бандеру «карликом з червоними очима». Тож сказати «175 сантиметрів» могла тільки людина, яка не мала зеленого уявлення про реального Бандеру.
Інші свідчення у книжці — абверівського полковника Ервіна Штольце. У них полковник Євген Коновалець зветься «білоемігрантом» (тобто російським білогвардійцем), а члену проводу ОУН Ріко Ярому надане неіснуюче звання «петлюрівського ротмістра». Ясна річ, це було написано безграмотним чекістом, а підпис Штольце поставив під страхом розстрілу. Про Бандеру ж у цих «свідченнях» сказано: «Хто його вербував, я не пам’ятаю». Невже ж таким був уславлений Ordnung німецького війська?
• Зрозуміло, що відповідні статті Вікіпедії після виявлених «редагувань» були приведені до правдивого вигляду. Та московська «контора» продовжує діяти, прагнучи дезінформувати українців. І не слід їй мимоволі допомагати навіть нечіткими формулюваннями чи посиланнями на сумнівні джерела.
