Становлення української національної ідеї має ряд особливостей, відмінних від генези національних ідей країн Заходу. По- перше. Тобто, країна спочатку здобула незалежність, а потім спробувала сформувати національну ідею. Звичайно цей процес відбувається до, а не після отримання незалежності. І коли факт незалежності здійснюється, більшість населення чітко уявляє, як жити далі. В Україні навіть вища еліта досі не має чіткого уявлення про подальший шлях країни. Термін «багатовекторність» є найбільш ємнісним для визначення ситуації, але не лише не визначає напрямків розвитку національної ідеї, а навіть руйнує всі можливі спроби її подальшого розвитку.
По-друге, національна ідея повинна підкріплятися економічно. Тобто повинна стверджувати спосіб господарювання, який був би більш раціональним, аніж старі методи. Однак у нас гігантська за своїми масштабами економічна депресія почалася також після отримання незалежності, і говорити про повний перелам в економіці можна тільки в політичних цілях.
По-третє, становлення національної ідеї звичайно супроводжується культурним піднесенням — з’являються письменники, філософи, митці світового рівня. Саме від них світ дізнається про існування нової нації й нової держави. Сьогодні в Україні жоден представник мистецтва і науки не може претендувати на всенародну любов. Навіть розкручена у себе ж на Батьківщині попса поступається імпортним аналогам.
По-четверте, об’єднання нації йде за духовним, а не за етнічним принципом. Зараз спостерігається турбота про мовну, але не душевну чистоту українців. Тільки за однією мовною ознакою зі списків українців негласно викреслено мінімум чверть (!) населення.
Все це говорить про те, що на шляху формування української національної ідеї є безліч перешкод, які вимагають найретельнішого аналізу.
Якщо взяти за основу економічні, демографічні та соціальні показники розвитку України, то може здатися, що розвиток країни йшов ірраціональним способом. Дійсно — капітали покидали країну, люди виїжджали і вимирали або просто біднішали. Однак для всього цього повинні існувати соціально-психологічні механізми — «своя правда». І така правда була і є. Грунтується вона на прищепленому радянським ладом чорно-білому мисленні. Якщо оголосити українців (раніше це був радянський лад) джерелом усього хорошого, а навколишній світ — джерелом усього поганого, то всі вищезгадані «неув’язочки» (а їх може бути набагато більше) зводяться нанівець. З цього погляду українці використали своє законне право на самовизначення, а злі сили їм заважають. Влада ж перебуває в постійній боротьбі з цими силами, за що обсипає себе милостями та регаліями. На жаль, подібна ситуація не є чимось ексклюзивно-українським, а звичайною московською технологією, обкатаною товаришем Сталіним ще 1937 року. Серйозних змін зазнав лише механізм репресій. Якщо раніше основним знаряддям придушення були силовики, то тепер — фіскальні органи. За сучасним українцем ніхто вночі не прийде й не запроторить його в табір чи психушку. Але це не означає, що він розлучився зі страхом. Він боїться втратити бiзнес, роботу, боїться бути приреченим на жебрацьке існування. Світ, де кожен стежить за кожним, змінився світом, де кожному начхати на інших. У такій ситуації бунтарі та інакодумці стикаються насамперед з байдужістю. А раз немає бунтарів і баламутів, то розпорядження згори сприймаються як істина в останній інстанції. Відсутність здорового скепсису щодо влади завжди грала проти інтересів країни. Насамперед тому, що її розпорядження канонізуються, але не виконуються. Прірва між владою й народом зростає — в кожного своє життя. У такій ситуації канали, якими йшов би обмін інформації від влади до народу і навпаки, залишаються перекритими. У влади свої правила гри, у народу — свої. У кожного своя національна ідея. Одні хочуть європейської інтеграції просто через те, що їм подобається їздити в Європу, інші — слов’янського союзу через те, що Європа їм недоступна.
Проте останні два роки все виразніше видно контури ідеї, яку нинішня влада вже взяла на озброєння — ідею створення заможної держави. Воно б добре, але ідея економічного відродження, яка об’єднала не одну націю, в Україні також має свої особливості. Почнімо з того, що саме ця ідея лежала в основі руйнування Радянського Союзу. У радянських цінах Україна більше давала братнім республікам, аніж отримувала. Тому здавалося, що коли відокремитися, то товари залишаться в республіці, а громадяни, отримавши можливість їх купувати, негайно збагатяться. Українців підвело саме радянське мислення. Адже потім виявилося, що в світових (а не радянських) цінах Україна більше отримувала, аніж давала. Так що з цього погляду Росія просто скинула збиткову провінцію. Але якщо взяти за основу цю логіку, то наші націоналісти виглядатимуть досить жалюгідно: вони працювали на Москву, проти економічних інтересів своєї країни. Така постановка питання може здатися досить образливою для національного руху. Отже, економічний прагматизм навряд чи зацікавить національні рухи.
Але, може, економічний прагматизм зацікавить політичну еліту, з нацiональним рухом не пов’язану? Ліве крило української політики можна відкинути відразу. Їх основний капітал — в старій ідеології, і прийняття нових ідей для них означає самогубство. Що ж до сильно удобрених олігархами центристів, то тут ситуація також неоднозначна. Нові українці мало схожі на Генрі Форда або Альфреда Нобеля. Основні капітали здобуті ними не так відродженням виробництва й просуванням вітчизняних товарів на світовий ринок, як (як би попристойніше висловитися?) синтезом між бюджетом, державною власністю та гілками влади. Тобто їх збагачення ніяк не пов’язане з прагматизмом та економічним відродженням країни. Олігархи, мабуть, більше за інші політичні сили зацікавлені в гальмуванні реформ і в закріпленні існуючого становища.
Таким чином, політична еліта в своїй більшості не готова сприйняти ідею економічного відродження країни. Тому немає нічого дивного, що народ відповідає політичному бомонду нехай пасивною, але цілком відчутною ненавистю. Результати останнього референдуму цілком красномовно ілюструють цю тезу. Політична система України перебуває в тій же найжорстокішій кризі, що і її економіка. А діагноз один — ні перша, ні друга не працює на народ.
Політична та економічна кризи не можуть тривати вічно. Рано чи пізно національна ідея повинна набути хоч яких-небудь контурів. До речі, повторити російський досвід навряд чи вдасться. Україна не може в найближчі п’ять років народити доморослого Путіна, оскільки з початку своєї незалежності ніколи не воювала. А ось жовто-блакитний Піночет, чимсь схожий на Лукашенка, цілком може з’явитися. Основа для появи отакого лицаря без страху і докору досить вагома — українці не подолали в собі страх перед владою. Вони поняття не мають, чого від неї можна чекати. І якщо завтра почнуться репресії, що підігріваються ЗМІ, що контролюються, то більшість населення сприйме їх як належне і з натхненням. Поки що від Піночета Україну захищає її злиденність і неорганізованість. Адже за хунтою повинна стояти добре налагоджена фінансова машина. Піночет, у якого крадуть гроші (а саме це наші олігархи більше за все вміють), жалюгідний і смішний. Але невелике промислове зростання, котре нещодавно почалося, у цьому сенсi починає насторожувати...
Україна дійсно може зупинитися на моделі фінансово-поліцейської хунти. Головна небезпека розвитку такого сценарію полягає не в пасивності народу — він і в інших країнах досить пасивний. І не в бажанні влади за будь-яких умов залишатися згори — вона скрізь хоче бути зверху. І не в жадібності олігархів — вони ніде особливою добродійністю не відзначаються. Головна небезпека полягає в нав’язуванні народові ідеології третьосортної країни, в якій інакше, як кийком, порядок не наведеш, в дефіциті національного духу, що цілком зрозуміло за умов відсутності національної ідеї.
Ніде так не проявляється убозтво національного духу, як на українському телебаченні. Поки що вітчизняне ТБ підтримує не ідею і навіть не конкретну людину, а крісло, яке конкретна людина займає. Воно заздалегідь любить владу, що б ця влада не робила і ким би репрезентована не була. З одного боку, це на 100% виграшна позиція: завжди перебувати біля годівниці. З іншого — нічого, крім годівниці, вітчизняне ТБ не цікавить. Влада на таке ТБ спертися ніколи не може. Телебачення далеке від проблем влади, вони його просто не цікавлять. Сказали: «Треба провести компанію» — прошу, а тепер заплатіть, відійдіть і не заважайте кайфувати. Ще менше влада може спиратися на олігархічне телебачення як таке. Кінцева мета кланового телебачення — це витіснення існуючої влади з насиджених місць. Сама собою боротьба за владу певного клану нічого спільного з національною ідеєю не має. Адже тут боротьба йде не за спосіб життя і шляхи розвитку, а за посади та сфери впливу. Інша річ — боротьба кланів між собою. Тут необхідно звертатися до народу, доводити правильність своєї лінії. Найуспішніше це зробить той, хто ближче підійде до народних прагнень, і не виключено, що в лайці олігархів найбільш здібні телекілери почнуть розвивати позитивні основи української мрії. Навіть псевдодемократія за доренківськими лекалами допоможе пересічному громадянинові позбутися страху. Ось і перший крок у розвиткові. Після передач Доренка простий смертний не порозумнішає, але боятися олігархів перестане. А значить, тримати його в постійному напруженні буде неможливо. Саме iнформаційна війна між олігархами служить гарантією стабільності влади. Якщо який-небудь клан отримує перевагу, то він починає хрестовий похід на владу, і чим вдаліше, тим вище мітить. Тому владі набагато простіше й дешевше виступати арбітром між олігархами, ніж відображати інформаційний тиск, постійно організовуваний фінансовими групами в своїх інтересах. Виступати арбітром можна, тільки виходячи з правил, зрозумілих всім і кожному, а це й є національна ідея.
Iдея, в появі й розвиткові якої зацікавлена насамперед влада. Створення ж фінансово- політичної хунти може задовольнити прагнення влади й олігархів лише на короткий час (правда, саме цими тимчасовими категоріями вони й звикли мислити). Під час диктатури ніхто не може почувати себе впевнено, навіть сам диктатор.
Від редакції. Друкуючи цей матеріал постійного «телевізійного» автора «Дня» Дениса Жарких, ми не сумніваємося у тому, що з приводу багатьох аргументів автора існують і не менш вагомі контраргументы. Скажімо, щодо неможливості метаморфози спрямувань нинішніх олігархів у бік економічного державного прагматизму. Чи щодо прямолінійного зв’язку промислового росту — і небезпеки розвитку країни у бік фінансово-поліцейської хунти. Втім, сама по собі думка автора про те, що гарантом стабільності влади є еволюціонування не до диктатури, а до ролі врівноважуючого чинника, суб’єкта, котрий встановлює «правила гри» в конкуренції фінансово-промислових груп — як нам здається — цікава для подальшого обговорення. Як і думка автора про значення ТБ у подібному процесі. Тож чекаємо відгуків як професіоналів, так і всіх читачів «Дня».
