Судячи з того, що ми бачимо по телевізору, у нашій країні — катарсис, тобто час очищення «за допомогою страху та співчуття». Реакції усіх дійових осіб процесів, що ми спостерігаємо стають абсолютно зрозумілими, якщо точно визначити, що саме керує тими чи іншими силами — страх за себе чи співчуття до країни. Але те, що історичний період, який ми переживаємо може і має стати початком масштабного суспільного і державного очищення, зрозуміло всім.
Протягом минулого телетижня ми як і раніше чекали телевізійних новин, дивилися прямі трансляції і прямі включення, нескінченні телемарафони з оцінками та прогнозами розвитку подій. «Зіркою» вітчизняного телеефіру несподівано став Тарас Чорновіл, який очолив виборчий штаб Віктора Януковича. Новий глава штабу з’явився практично на всіх телеканалах, але телеведучі, зокрема, і Андрій Шевченко, і Андрій Ткаченко вважали за краще не коментувати те, що говорив новий стратег про новий імідж свого кандидата і про близькість до старої влади не свого. Якщо телеведучі вважають, що телеглядачі «і так розумні», тому усе зрозуміють самі, то це марно — зрозуміють не все, і не скрізь.
А взагалі, створюється враження, що вітчизняне ТБ дещо «гальмує». Телеглядачам уже замало прямих включень з Майдану, констатації того, що відбувається, мало «голих» захоплень з приводу народження в Україні громадянського суспільства і об’єднання нації. Хочеться більш глибокого проникнення у суть подій, грамотного аналізу, «вичленовування» механізмів еволюційного суспільного стрибка, що відбувся. Хочеться знати, що буде, коли держава не зможе «підстрибнути» так високо, щоб відповідати суспільним потребам і спрямуванням, що виникли.
Ці глядацькі очікування вгадав «1+1». І «Я так думаю», і «Документ», і, у певній мірі, «Подвійний доказ» було цього телетижня присвячено не відстороненим, а найбільш насущним темам.
У студії Ганни Безулик аналізували суспільно-політичну кризу і обіцянки близькості та неминучості кризи економічної, що прозвучали з вуст високопоставлених українських чиновників, які і є ледве чи не єдиним чинником вищезгаданого. Події визначили як революцію свідомості та масовий психоаналітичний сеанс. Що стосується кризи, то більшість опитаних зійшлися на тому, що «це криза старої влади, яку відкидає нове суспільство». Якщо ж говорити про революційну ситуацію, то вона полягає у тому, що «влада не може виграти чесно, а чесно програти не хоче». Говорили і про безвідповідальність і непередбачливість політичної, економічної та регіональних еліт, що сприяло такому яскравому сплеску суспільного протесту.
Про «оксамитові» революції, про те, як вони з’являються, що між ними спільного і чого від них чекають, обмінювалися думками у рамках «Документа» запрошені Юрієм Макаровим політоглядач «ДТ» Сергій Рахманін, голова грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе і головний редактор «Московських новостей» Євген Кисельов. «Затравкою» для розмови стало інтерв’ю з батьком празької революції Вацлавом Гавелом. Як особливість українських революційних подій визначили свідому миролюбність українського суспільства, що також сталося не одразу, а внаслідок усвідомлення минулих помилок. Наші спокійна рішучість й «незрозуміле» терпіння для багатьох дійсно стали великою несподіванкою. А «спонтанна» масова активність здивувала не тільки представників влади, але й опозицію, яка також усього цього не чекала. Що стосується влади, тут усе більш-менш ясно: презирство до народу, неврахування його інтересів рано чи пізно мали викликати подібну реакцію. Просто ніхто не чекав, що ця реакція буде такою стрімкою і такою цивілізованою.
Мудрий Гавел визначив наш мирний бунт як протест проти імітації демократії, коли «демократичні структури начебто існують, начебто функціонують, але разом iз тим тісно пов’язані з олігархічними кланами». Зрозуміло, що подібне «потьомкінське село» не могло втриматися довго. Однак усі учасники обговорення застерігали українців від ейфорії і від перебільшення власного завоювання, оскільки вся наша радість і певні тривоги — не кінець усьому мерзотному і набридлому, а тільки початок складного та довгого шляху.
Не віддавати перемогу політичним мародерам закликав і Євген Кисельов, посилаючись при цьому на гіркий російський досвід. Він же радив нам бути готовими до неминучого «відкату, розчарування». Після суспільного стресу певна депресія практично неминуча, але відчай — пряма дорога до розбазарювання досягнутого, до можливості повернення до авторитарних жорстких форм влади.
Про Росію також багато що було сказано протягом минулого тижня. До нас нав’язливо зачастили російські політики. Причому не у гості, а з непрошеною допомогою. У нас сьогодні багато сперечаються з приводу того, що їм тут потрібно. Думаю, прозоріше за усіх висловився з цього приводу депутат російської Держдуми Віктор Алксніс, який брав участь у програмі «Подвійний доказ», присвяченій пакту Молотова — Ріббентропа, за яким, зокрема, частина польських, але етнічно литовських земель відійшла Литві, а Західна Україна стала частиною єдиної України. Так ось, цей російський політик заявив про свою депутатську ініціативу визнати пакт недійсним (що могло б спровокувати територіальні претензії Польщі до Литви і до України). Він і не приховує, що російський політичний інтерес полягає в створенні нестабільності на кордонах України та Євросоюзу, про що і заявив публічно. І знаєте, чим він це усе мотивує? А «щоб росіяни і українці більше любили один одного»... Якщо комусь ще не зрозуміло, навіщо Росії наші вибори, — послухайте Алксніса.
