12 травня 1920 р. «червоні» війська учетверте вступили до Києва, і на 70 довгих і тяжких років більшовизм закріпився в Україні. Українська Народна Республіка впала у нерівній боротьбі. Але сам факт її існування й державотворчої діяльності засвідчив Європі й усьому світу здатність і невід’ємне право українського народу на самостійний розвиток.
Саме ця обставина не дозволила ленінським «визволителям» розглядати «колишню Україну», як сукупність декількох російських губерній, і змусила рахуватися з українською державністю, але тільки під їх орудою. Найпершою умовою досягнення цієї мети було оволодіння всіма засобами масової інформації. У першу чергу — друкованим словом.
Боротьбу за нього більшовики розпочали ще під час першого приходу в Україну з фізичного винищення української інтелігенції, розгрому провідних видавничих осередків та закриття періодичних видань патріотичного спрямування. Але цього, зрозуміло, було недостатньо. Тут, як ніколи, знадобився більшовицький досвід аналогічної «операції» у самій Росії. Адже, ще готуючись до захоплення влади, Ленін радив своїм спільникам «...одразу взяти і Зимовий палац, і Генеральний штаб, і станцію телефонів, і всі великі друкарні». Тому не дивно, що після більшовицького перевороту радянська влада ухвалила серед найперших декретів «Декрет про друк». Адже той, у чиїх руках друковане слово, отримував монопольне право безпосереднього звернення до народу і лишав такої можливості своїх численних опонентів.
Ленінський Декрет «Про друк», прийнятий 27 жовтня 1917 р., не лише забороняв усю контрреволюційну періодику, а й обмежував можливості відносно лояльної до нової влади всієї буржуазної і так званої соціалістичної преси. Більше того, декрет передавав до рук більшовиків найбільші друкарні, які належали власникам закритих газет, що визначило подальший розвиток книговидавничої справи.
Цього не довелося довго чекати. 29 грудня того ж року був прийнятий Декрет «Про державне видавництво», де слідом за вже здійсненою експропріацією матеріально-технічної бази видавничої справи, оголошувалася монополія на твори письменників, перш за все російських класиків, «які перейдуть, відповідно до цього закону, у власність народу [!]».
Точніше й відвертіше про сутність Держвидаву було сказано (3 січня 1918 року) у «Розпорядженні» Літературно-видавничого відділу Комісаріату народної освіти: «Відповідно до... декрету про знищення [!] спадкового права на твори літератури та науки і про перехід їх від дня смерті автора на 5 років у монополію держави, оголошую всім книговидавцям, ...видання творів, що перейшли у розпорядження держави, може бути здійснене приватними видавцями лише з дозволу літературно-видавничого відділу і при дотриманні відповідних умов».
Для незгодних із цим і раніше прийнятими декретами у галузі видавничої справи 28 січня 1918 року був прийнятий Декрет «Про революційний трибунал друку». У його компетенції, зокрема, були злочини проти народу, скоєні шляхом використання друку. Трибунал складався із трьох осіб, його розпорядження здійснювалися «Червоною гвардією, міліцією, військами і виконавчими органами Республіки».
Якщо християнство прийшло до нас, образно кажучи, з книгою в руках, яка стала основним знаряддям успішної пропаганди православної віри, то більшовицька віра в комуністичний рай йшла до людей зі зброєю в руках, яка стала основним «аргументом» комуністів у боротьбі з не віруючими в цей рай та його відвертими опонентами.
На таких «правових» засадах організовувалася радянська видавнича система в Україні. Спочатку функції керівного центру виконувало видавниче бюро Наркомосу УСРР, а 5 травня 1919 р. ВУЦВК прийняв Декрет «Про об’єднання всіх окремих радянських видавництв у Всеукраїнське видавництво (Всевидав)». Так що радянська колективізація розпочалася не з сільського господарства наприкінці 1920-х років, а в перші дні утвердження радянської влади в Україні з колективізації видавничої справи.
Згідно з прийнятим декретом «всі окремі радянські і при різних комісаріатах військового й цивільного відомства видавництва об’єднуються в утворене Всеукраїнське видавництво... Увесь розподіл паперу і друкарського майна знаходиться виключно у віданні видавництва». Тому «всі видавництва при різних спілках, кооперативах, а також і приватні повинні зареєструватися у Всеукраїнському видавництві та отримати від останнього право на папір і друкування».
Зрозуміло, що отримати таке «право» можна було лише «при дотриманні відповідних умов». Тож майже всі українські видавництва та періодичні видання, що зорганізувалися перед чи під час Першої російської революції, або після Лютневої 1917-го року, припинили свою діяльність переважно у 1919—1920 роки. Фактично саме в ці роки з українською за сутністю видавничою справою в Україні було покінчено.
Тодішній стан духовного життя України, зокрема її видавничої справи, переконливо описав визначний науковець і громадсько-політичний діяч Сергій Єфремов у першому підрозділі додаткового XVII розділу своєї фундаментальної «Історії українського письменства».Єфремов, зокрема, зазначав, що початок революції 1917 року відкрив двері для літературної роботи, і за два перші роки нового життя «в ті розчинені двері ринула була літературна продукція, скільки тому не стояла на заваді, з одного боку, розруйнована за військового часу техніка, а з другого — гостра політична боротьба, що весь час точилася без упину... Проте 1918-й рік ніби вже починав був якоїсь норми доходити, або хоч виявив тенденцію, щоб наблизитись до неї саме в письменстві. Листівка, брошура, плакат почали вже були поступатись місцем перед книгою. Новими виходять виданнями давніші твори нашого письменства, з’являються й новинки: чимало добре поставлених видавництв починають налагоджувати справу видання й поширення книги і розходиться вона так, як ще ніколи до того не йшла на Україні...»
Однак, продовжував автор, «у самому вже темпі піднесеного пульсування почувалося щось тривожне, нестале, неперешуміле, якийсь переступний момент, який ще не здобув міцних під себе основ, а тільки-но їх намацував — похапцем, часто наосліп... Річ певна, що за нормальних обставин період похапливого намацування минув би хутко... Серед таких нормальних обставин найперш займає місце вольність друкованого слова — єдина й необхідна умова для розвитку письменства, що з самої природи своєї не терпить утиску, монополізації, меценатства — чи в грубих, чи то в рафінованих формах... А тим часом якраз на ці чадні умови й довелося наскочити нашому письменству...»
Автор справедливо відзначає, що «критичним з цього погляду був рік 1919-й. Диктатура — всяка диктатура — вільного слова не терпить. Отже, вже з початком року разом із побіденною ходою радянської влади зникають на Україні усі незалежні органи політичного слова. Силою інерції ще якийсь час животіють спеціальні видання — чисто літературні, бібліографічні, історичні; працюють і видавництва, чисто книжні, але й ці недобитки на очах нидіють, задихаючись серед нових політичних і технічних умов, в обставинах хатньої війни. 1920 року припинилися й ці видання. Видавництва націоналізовано. Книгарні зачинено. Мистецтво, слово, думку монополізовано». [Нагадаємо, що у 1917 р. зі 106 східноукраїнських періодичних видань лише 4 були комуністичними, а вже 1921 р. з 77 видань українською мовою 75 були комуністичними, а 1922 року всі 43 українські видання друкували комуністи].
У словах С. Єфремова немає жодного перебільшення. Адже «з усіх бо монополій на світі найфатальніше дається взнаки монополія духа — ця кричуща до самих основ людського життя суперечність. І характерно, що знов тільки на Україні ця монополізація на повну виявилася міру й дала приклад зведення ad absurdum [до абсурду] самої ідеї монопольності в літературі... Ні одно видавництво не врятувалось. Ні однісінька книгарня не встояла. Книжка зараз зникла й зробилась неприступною звичайним смертним річчю».
Завершує Єфремов свій аналіз українського книговидання у перші роки «збільшовичення» України констатацією незаперечного факту: «Національного гніту ніби й нема, але наслідки однаковісінькі, як і за панування Юзефовичевого закону 1876 р. Та є щось гірше, навіть до національного гніту рівняючи — це просто безмежна некультурність...»
Невдовзі затяті шовіністи починають потрохи розуміти, що шляхом грубого воєнного насильства можна заволодіти матеріально-технічною базою книговидання, але набагато складніше цим же шляхом привернути на свій бік більшість українського народу. Особливо чисельну армію працівників «духовного виробництва», частину яких вони знищили фізично, частину змусили емігрувати, а ще більшу загнали в підпілля.
Тоді, щоб оволодіти розбурханим морем національно-визвольної боротьби в Україні (як і в інших національних окраїнах колишньої Російської імперії), більшовицьке керівництво бере курс на так звану «коренізацію». Тобто посилення партійного складу за рахунок представників корінного населення, приділивши належну увагу впровадженню його мови в школу, діловодство, пресу, державні та культурні установи. В Україні цей процес мав назву «українізація». Ще у листопаді 1919 р. РКП (б) прийняла постанову про радянську владу в Україні, де було, зокрема, записано: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Однак, поки йшла збройна боротьба, партійні шовіністи мало звертали (чи зовсім не звертали) увагу на цю постанову. Коли ж настав відносно мирний, на початку менш успішний період «більшовизації» України, довелося повернутися до цього питання.
У квітні 1923 р. на XII з’їзді РКП (б) розгляд національного питання набрав форми широкої дискусії і поклав початок політики коренізації. З’їзд сформулював чітке завдання своїм організаціям укоренитися в національних республіках, щоб збільшити свою соціальну підтримку, перш за все серед селян та інтелігенції, й надати національному рухові комуністичного забарвлення.
Зрозуміло, що виконати це масштабне завдання було неможливо без залучення до його реалізації всієї системи видавничої справи, зосередженої в руках Всевидаву. Саме аналіз його книговидавничої діяльності може показати, наскільки партійні й радянські рішення про українізацію втілювалися в життя.
Укладачі покажчика «Українська книга ДВУ» за 1919—1924 роки, виданого 1926-го року, стверджували, що «весь час ДВУ (Держвидав. — Ред.) являється творчим чинником у тому великому процесі культурного відродження країни, що відомо під назвою «українізації».
Творчий доробок ДВУ з українізації за неповних шість років склав 710 видань. Простежується щорічна позитивна динаміка книговидання: 1919 р. — 9 видань, 1920 р. — 120, 1921 р. — 155. Щоправда, далі йде зменшення книговидання, пов’язане з введенням НЕПу, тобто впровадженням госпрозрахунку у видавничу справу.
Щодо читацького призначення та змісту, то, наприклад, для дітей було видано 72 книги, з яких 25 казок та книжок-малюнків і 47 — для юних піонерів. Серед казок три випуски збірника «Українські казки», де вміщені загальновідомі «Лисичка-сестричка», «Бичок-третячок», «Лисичка, котик та півник» та інший, суто український казковий репертуар. А от книжки для юних піонерів складають переважно оповідання та поезії українських та зарубіжних авторів, читанки-декламатори «До перемоги!», «Жовтневі квіти» та «Червоні свята», драматичні твори та книжки «З життя природи». Суто «піонерськими» є книжки «З життя суспільства» (9 видань) серії «Бібліотека молодого ленінця»: «Ленін і діти», «Жовтень», «Перше Травня», «Чому ми святкуємо Червоний Жовтень» тощо.
Серед 186 видрукуваних тоді підручників маємо: 107 — для трудових шкіл Соцвиху і 79 — для шкіл профспілкової і політичної освіти. Серед підручників з української мови і літератури та інших дисциплін переважають напрацювання революційного і навіть дореволюційного часу. Зокрема, «Український буквар» Б. Грінченка, підручна книга для сільської школи «До світла», читанка «Шляхом життя» для старших груп тощо.
Найбільше — 307 видань (43% від загальної кількості) складають книжки для широких кіл читачів. Серед них 79% (243 видання) — суспільно-політична література. Тут лідирує «Ленін та ленінізм» — 62 видання. Переклади його творів нараховують 18 видань, у тому числі двічі виданий (1920, 1924) «знаменитий» «Лист до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним», «Великий почин» тощо.
Ось уривок із рецензії в газеті «Червоний прапор» стосовно цих видань: «Ми вітаємо Державне Видавництво УСРР, яке зрозуміло потреби українського робітництва, приступивши до видання комуністичної літератури і висловлюємо наше побажання, аби воно не обмежувалося виданням тільки брошурок агітаційних, а щоб негайно ж приступило й до видання теоретичної марксівської комуністичної літератури. Твори Маркса, Ф. Енгельса, Леніна, Г. Зінов’єва, Каменєва, Бабеля, Кавтського (крім опортуністичних) мають якнайшвидше появитися у книгозбірні українського робітника». Про українське селянство переважно селянської республіки — ані слова!
Твори «вірнопідданих» тлумачів ленінської спадщини нараховують 25 видань. Наприклад, 9 видань відомого партійного коментатора О. Ярославського на зразок: «Ленін — організатор РКП», «Ленін — вождь пригноблених», «Ленін і розкріпачення жінки»...
У підрозділі «Захист революції» не було новиною побачити агітки типу «Про Петлюру — панську шкуру» чи «Правда про петлюрівські брехні», але певною несподіванкою стали: С. Васильченко «Червона воля вільної України» (1920, 24 с.) або збірник статей В. Винниченка «Проти Петлюри» (1920, 43 с.), який «зредагував і дав передмову В. Блакитний».
«Красне письменство» нараховує 108 видань, тобто лише 15% від усієї друкованої продукції того шестиріччя і в два рази менше, ніж суспільно-політичної літератури. От і не вір крилатому виразу про те, що «коли гримить зброя, музи мовчать». Хоча Ю.Смолич у своїй «Розповіді про неспокій» заперечував: «Ні, невірна ота старосвітська приказка [вислів Цицерона!] про гармати і музи — навпаки: коли гармати гримлять, музи теж беруться підносити до гармат набої. Артилерія, казали, бог війни, тож і музи в роки війни стають богинями».
Не дискутуючи з автором вищенаведеного крилатого виразу, все ж зауважимо, що тих, хто «підносить», називають «обслугою», а не митцями.
Останній розділ систематичного покажчика складають 35 видань науково-дослідної та довідкової літератури, критики й бібліографії. Тут ще можна зустріти збірник «Пам’яті Михайла Драгоманова» (1920), науковий трьохмісячник українознавства «Україна» (1924) під загальною редакцією Михайла Грушевського, який щойно повернувся з еміграції, перший том «Українського ботанічного журналу», виданого Українським Науковим Товариством під редакцією пізніше репресованого О. Янати, «Вісник природознавства» та «Збірник медичної секції» того ж Українського Наукового Товариства у Києві.
Тут же зафіксована «Бібліотечна техніка» Ю. Меженка, яка для рецензента московського часопису «Печать и революция» Л. Хавкіної (колишньої співробітниці Харківської громадської бібліотеки) є першим керівництвом з бібліотечної справи «на языке национальных меншинств», тобто українською мовою.
Поруч вказаний бібліографічний покажчик М. Яшика «Тарас Шевченко», який ліквідував прогалину у шевченківській бібліографії, що з’явилася після покажчика М. Комарова «Т. Шевченко в литературе и искусстве» (Одеса, 1903). Саме це привернуло увагу до цього покажчика відвідувачів Міжнародної книжкової виставки у Празі (1921 р.), де вперше дебютувало ДВУ. І саме це невдовзі стало однією з причин репресій проти автора покажчика.
Навіть побіжний кількісно-якісний аналіз видавничої українізаційної діяльності Держвидаву України за перші шість років його існування показує, що він спирався, з одного боку, на надбання українців у революційні і навіть дореволюційні роки, а з іншого — заполонив Україну переважно російськими книгами й брошурами у перекладах українською мовою. Особливо це стосується соціально-політичної літератури, яка складала більш як 2/3 його видавничого доробку і де панує агітаційно-пропагандистська література, далеко не найпотрібніша тоді українцям. Так що систематичний покажчик точніше було б назвати не «українська», а «україномовна книга ДВУ».
Добре, що українську книгу видавали інші видавництва. Наприклад, «Книгоспілка» у 1924 року видрукувала72 україномовних видання, 1925 р. — 223, 1926 р. — 304. Група відомчих видавництв у ці роки мала відповідно такі показники: 114, 262 і 552 видання, які складали 14, 29 і 64% їх російськомовних видань.
Не слід також забувати, що й у видавничому доробку ДВУ значну частину складали російськомовні видання. Наприклад, 1920 р. вони, як вказував відомий тоді діяч ДВУ А. Приходько, нараховували 60% від загальної кількості.
Усе свідчить про те, що ДВУ насправді не став «творчим чинником у тому великому процесі культурного відродження країни, який відомий під назвою «українізація». Не випадково не з’явилися друком обіцяні систематичні покажчики українських видань за 1925-й рік і за наступні роки.
Та й не могло ДВУ стати творчим чинником українізації, адже це був підступний засіб приборкання (упокорення) українців під більшовицькими гаслами заради єдиної мети — будь-що утримати Україну в лещатах Російської імперії, перейменованої наприкінці 1922-го року в СРСР. Коли ж більшовицькі вожді побачили, що віками гноблені й не раз одурені українці сприйняли її всерйоз й завзято взялися за справу, то швиденько згорнули українізацію з подальшими тяжкими наслідками для її активних діячів (О. Шумський, М. Скрипник) і всього українського народу.
Проте українізація була не єдиною пасткою для українців та їх книжки, придуманої Леніним та його спільниками, неперевершеними циніками й лицемірами, які заради своїх егоїстичних, вузькопартійних цілей могли запевняти не тільки про визнання (на папері!) української незалежності, а й про більшовицький рай «уже сьогодні», або ще й раніше...
