Ігор Гулик — відомий львівський журналіст. Свою журналістську діяльність він розпочав у середині 1980-х років, але як творча особистість Ігор Костянтинович відбувся у виданні «За вільну Україну», що почало виходити 1990-го за ініціативи В’ячеслава Чорновола. Згодом очолював кілька видань, серед яких — тижневик для української діаспори в США та Канаді «Міст» та «Львівська пошта». Зараз — головний редактор і директор «Львівської газети». Лауреат журналістських премій «Сучасність» ім. Володимира Здоровеги Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України та «Золоте перо» НСЖУ.
— Як змінилася українська журналістика за 20 років?
— Зрозуміло, що інструментарій журналіста розширився. Колись, 1990-го, я біг у редакцію на пів сьомої ранку, щоб застати у столичних готелях наших депутатів й узяти по телефону інтерв’ю, а відтак подати оригінали, настукані на машинці... Тепер можна поспілкуватися за допомогою скайпу, мобільного телефону чи електронної пошти. Однак тоді була школа, збудована на галицьких традиціях. Чому саме у Львові на початку 1990-х популярними були «щоденки»? Та тому, що у довоєнному Львові, Львові 1930-х років минулого століття, газетярство процвітало, й серед сотень видань грандом було, безсумнівно, щоденне «Діло»... Звісно, культура читання паперових газет починає занепадати. Покоління, що формувало журналістику 1990-х — журналістику демократичну, вільну — відійшло, а сьогодні вже говорять, що на факультеті журналістики ЛНУ варто окремо навчати журналістиці, а окремо — соціальним комунікаціям. До того ж, журналістика стала способом заробітку, і часом не надто шляхетного.
— Які цінності слід було б винести журналістиці з радянського періоду?
— У 1990-х роках я зустрічався з журналістами зі США, Канади... Вони заздрили, що наша журналістика розмаїта жанрово: «Ви мусите зберегти такі речі!» На жаль, не зберегли. Гадаю, що наша журналістика занадто американізувалася. Подія, бекграунд і коментар, який обов’язково має бути відділений від журналістського тексту, — дистилят, та й годі. А ви пробували пошукати у сучасних виданнях нарис чи памфлет? Їх немає! Натомість журналістика стала цинічнішою, брутальнішою, вона втратила адресата — людину. Я завжди вважав і вважаю, що журналіст має розповідати людині про людське і по-людськи.
— Я ще додам, що молоді журналісти просто не хочуть думати, позаяк отримують прес-релізи, які просто переписують, навіть полінувавшись змінити назву...
— Як на мене, це звичайне нехлюйство...
— Але ж воно процвітає!
— Бо журналісти не задумуються, що під матеріалом стоїть їхнє прізвище. А прізвище — це, по-перше, відповідальність, по-друге, свідчення порядності, зрештою, праця на своє ім’я. Але ми живемо в час, коли цінуються зовсім інші речі.
— Упродовж двох останніх років столичні журналісти часто заявляли про утиски свободи слова. Очевидно, для регіональної журналістики вона має інший вимір. Як би ви оцінили стан свободи слова в цьому контексті? І наскільки незалежні медіаорганізації, та ж «Стоп цензурі!», враховують специфіку регіональної журналістики?
— Я особисто не зауважую, що влада когось «нагинає». Можливо, вона й хотіла б це зробити, але у Львові прекрасно знають, «чим дихає» те чи інше видання, як і про те, що варто звернутися до редактора з «непристойною пропозицією», як це одразу стане відомим загалу, наприклад, через соціальні мережі. Інша річ, коли виникає конфлікт між власником і редактором газети — це вже серйозно. Мені довелося пережити таке. І тут не слід плекати ілюзій... Навіть якщо редактор виборе місце праці, то роботи не буде. Єдиний приклад укладення угоди між власником і колективом про редакційну політику, зафіксований мною на теренах області, — у «Львівській газеті». Як виконувалася ця угода за різних власників (їх було три) — це вже інше питання. Але і власник, і редактор завжди порозуміються, якщо вони відповідально ставляться до справи. Щодо розмаїтих організацій... Я з великим скепсисом ставлюся до розмов про корпоративну солідарність журналістів... Я — прихильник того, що мети треба досягати індивідуально.
— Львівщина, коли йдеться про ротацію губернаторів, не є винятком в Україні. Три місяці тому головою ОДА став Михайло Костюк, який ставиться до преси жорсткіше, ніж попередники. Зокрема, розпочався конфлікт між головою ЛОДА і телеканалом ЗІК. Як, на вашу думку, розвиватиметься ситуація?
— Всі останні четверо голів області — абсолютно різні люди (за ментальністю, вихованням, життєвим досвідом, професією тощо). Кміть був «притертий» у місцевих елітах. Горбаль — закритий як особистість, але за нього все робили столичні іміджмейкери. Щодо Цимбалюка, то він демонстрував свою відкритість, ще перебуваючи керівником відомства, яке, в принципі, відкритості не передбачає (обласної міліції. — Т.К.). Про Костюка... Михайло Дмитрович — жорстка, небагатослівна людина. Досвід здобув на залізниці, а там — що в армії. Він заявив, що його ставлення до ЗМІ визначатиметься налаштуванням медіа до нього. Тобто, як кажуть росіяни: «Как аукнется, так и откликнется». ЗІК у ситуації з Костюком узяв за практику «викликати на килим» чиновників. Дискусійно, чи це з інструментарію медіа. Радше — прокуратури... Чи бачили ви, щоб той же ЗІК «викликав на килим» представників Цимбалюкової адміністрації?
— Але ж сам Цимбалюк на програму «Хто там живе?» приходив!
— Дуже лояльна була програма, я б сказав, сервільна.
— Чи можна розглядати медіа лише як один із видів бізнесу?
— Не хотілося б. Я почуваюся певною мірою роздвоєним, бо обіймаю дві посади — директора, який думає, як утримувати видання, й головного редактора, який постійно чинить собі спротив, бо не можна на всьому заробляти. Чи можу викинути з газети дві шпальти культури лише тому, що ці сторінки не надаються під рекламну площу? Чи розділ «Духовність», чи розділ «Людина»?
— Може, це не стосується Львова, але існує така негативна тенденція в регіональній журналістиці, як відплив кращих її представників до столиці через те, що робота у місцевих ЗМІ, мовляв, не дає можливості для розвитку...
— Зрештою, можна на хуторі писати чудові есе, публіцистику та друкуватись у провідних виданнях. Регіональна журналістика має свою нішу і цілком годна впоратись із загальнонаціональними питаннями, подаючи їх із місцевої точки зору. До речі, можу на комп’ютері відкрити вам відвідуваність нашого нового сайта. Понад 50 відсотків наших відвідувачів — із Києва, на другому місці — Львів, за ним — Одеса. Для мене це було відкриттям!
— Тобто за бажання регіональна журналістика здатна адаптуватися до швидкого розвитку технологій...
— Журналістика — це, перш за все, реагування на подію. На папері виходимо як тижневик, он-лайн версію «Львівської газети» запустили у щоденному режимі. Намагаємося давати ексклюзивні новини. Зрозуміло, що це сприятиме професійному зростанню журналістів. Але суть навіть не в мобільній версії. Перетнувши кордон із Польщею та розгорнувши тамтешню газету, ви побачите повідомлення з Росії, Молдови та Білорусі... Про Україну теж пишуть, але на піку події (припустимо, про Тимошенко чи Луценка). Про цікавинки місцевого побуту, регіональні сенсації інформації немає. Такі сайти допоможуть, бо завдяки їм Україна стане ближча світові.
