Передбачається, що новини — це інформація про те, що так чи інакше зачіпає інтереси телеглядачів. А «месиджі» чиновників (хай навіть найвисокопоставленіших) аж ніяк не завжди підпадають під це визначення. Проте в новинах більшості вітчизняних телеканалів їм, як і раніше, відводять мало не більшу частину часу. «День» звернувся до експертів із таким запитанням:
«ЯК ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЧОМУ, ПОПРИ НЕЩОДАВНІ ДЕКЛАРАЦІЇ НИЗКИ ТЕЛЕКАНАЛІВ ПРО ПРАГНЕННЯ ПРАЦЮВАТИ ЗА НОВИМИ СТАНДАРТАМИ, ГОЛОВНИМИ НЬЮСМЕЙКЕРАМИ ДЛЯ ВІТЧИЗНЯНОГО ТБ, ЯК І РАНІШЕ, ЗАЛИШАЮТЬСЯ ВИСОКОПОСАДОВЦІ?»
Олексій МАЦУКА, директор Донецького інституту інформації:
— По-перше, суспільна свідомість ще не в повній мірі звикла сприймати Ющенка Президентом. Принаймні, така ситуація існує на східній Україні. Очевидно, тому, з огляду на нещодавні викриття міністра МВС Юрія Луценка стосовно Бориса Колесникова й інші резонансні справи, саме Ющенко та люди з його команди сприймаються як «носії сенсації». Подібні кроки влади не можуть бути непоміченими будь-яким поважаючим себе каналом. По-друге, поки в країні не встановиться лад, не будуть вдосконалені інститути влади, соціальні репортажі та матеріали в ЗМІ — це другорядні питання. До того ж, нові підходи в роботі українського ТБ вимагають часу для реалізації.
Кирило ВИШИНСЬКИЙ, заступник головного редактора служби інформації каналу ICTV:
— Насправді в цьому немає суперечності — еліта суспільства (високопоставлені чиновники, політики тощо) саме тому й стає елітою, що в якийсь момент озвучує інтереси суспільства. Піковий момент озвучення — це вибори. І виграє той, хто найточніше «влучає» в цей «суспільний інтерес». Тож я не бачу суперечності за формою — ньюсмейкерами, як і раніше, залишаються ті, кому суспільство повірило. Повірило тому, що вирішило — декларації цих людей збігаються з інтересами суспільства. Проблема в іншому: передвиборна риторика — це одне, а практика нової влади — це вже інше. І отут важливо, щоб суспільство, якщо йому раптом не подобається ця практика, вважає, що практика нової влади починає в чомусь розходитися з його реальними інтересами, могло заявити про своє невдоволення. Як? У всьому світі є тільки один шлях — через опозицію, через її голос. Наскільки цей голос зараз чути на ТБ? Думаю, саме настільки, наскільки нинішня опозиція готова серйозно говорити про інтереси суспільства. Поки що цей голос слабкий — мало людей, які представляють не опереткову, а серйозну опозицію, готову висувати від імені суспільства суттєві претензії новій владі. Думаю, що навіть за той короткий термін, який минув із часу помаранчевої революції, ці претензії вже назбирались. Варто трохи зачекати — з наближенням початку парламентських перегонів таких представників опозиції неминуче має побільшати. Сподіваюсь, що це будуть не лише «заповзяті» політики — ті ж самі депутати ВР, а що з’являться і лідери нових громадських організацій, заговорять профспілки тощо. От тоді й розшириться коло телевізійних ньюсмейкерів. Природно, при цьому важливо, щоб журналісти і самі звертали увагу на таких людей, намагалися з’ясувати — у чому реальні інтереси суспільства та хто їх виражає, а не йшли шляхом найменшого опору — хто зараз при владі, отже, той і виражає.
Михайло КОМАРНИЦЬКИЙ, директор видавництва «Літопис» (Львів):
— Структура теленовин часто відображає реальну структуру політичного, соціокультурного та громадського життя того чи іншого суспільства. І, власне, пропорція в українському інформаційному просторі між тими сегментами суспільного життя засвідчує рівень розвитку громадянського суспільства, рівень його загальної політичної культури. Високопоставлені чиновники в усіх світових телеаґенціях виступають органічною складовою теленовин — і це закономірно.
А те, що суспільство надалі залишається на маргінесах інформаційних новин засвідчує, що насправді на нашому телебаченні не відбулося ні докорінних змін, ні зміни стратегії наших телеканалів. За поодинокими програмами на окремих телеканалах можемо стверджувати, що відбувається болісний процес пошуку нових візій і стратегій. Однак відсутність всебічного висвітлення всього того, чим зараз живе наша культура, освіта, наука, наші книгарні й бібліотеки тощо, дає підстави для висновку, що ні українське телебачення, ні українське суспільство ще не знайшли дороги один до одного. Але пошуки, мабуть, тривають, бо в цьому повинні бути зацікавлені всі.
Олесь ЛІСНИЧУК, політолог:
— Не думаю, що така тенденція є поверненням до стандартів інформаційної політики, характерних для попереднього політичного режиму. У всякому випадку, нинішня ситуація не визначається технологіями темникового регулювання. Високий рівень медіауваги до нинішнього вищого керівництва держави можна інтерпретувати через групу як об’єктивних, так і суб’єктивних пояснень, серед яких найбільш дієвими здаються наступні.
Перш за все, і Президент, і прем’єр, і більшість міністрів сьогодні є більше політичними діячами, ніж бюрократами-апаратниками. Вони прийшли з опозиції, де публічність була однією з головних конкурентних переваг щодо тодішніх опонентів. Вони значно придатніші для публічної діяльності, ніж попередня владна еліта, яка, до речі, нині в тій частині, що визнала себе опозицією, не надто результативно опановує публічно-політичний інструментарій. Щонайменше, абсолютна більшість технологічних ходів нинішньою опозицією нетворчо, а тому послідовно вторинно висмикується з арсеналу їхніх візаві. При цьому, особливих підстав скаржитись на неувагу до себе телевізійників у неоопозиціонерів немає…
Врахуємо, що і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко є на рівень креативнішими і, так би мовити, ньюспродуктивнішими, ніж їхнi недавні попередники. При цьому вони досить вміло використовують привабливі для зацікавлення телеаудиторії елементи політичної мови — живі образи, зрозумілі акценти, яскраві метафори. Ну й, звичайно, оскільки вони безпосередньо впливають на видозміну «правил гри» як в політиці, так і в суспільстві, їхня активність у цьому сенсі є резонансною, такою, що цікавить широкий загал. Це досить природно, що головні плеймейкери одночасно ще й ключові ньюсмейкери.
Однак, проблема тут дійсно є, і вона дуже серйозна — у високопосадовців, які представляють у телепросторі позицію держави, фактично немає контрагентів, які б репрезентували простір громадянської самоорганізації, громадську думку щодо політики держави, окремих рішень, нею санкціонованих. Популярна констатація з Майдану: «В Україні визріло громадянське суспільство» — поки є суттєвим перебільшенням. Вакуум тут відчувається як на рівні функціональному, інституційному, так і на рівні персоналій. Великих сподівань на нинішні політичні партії, ще й в умовах суттєвого переформатування партійної системи та наближення парламентської виборчої компанії, покладати не варто. А коло авторитетних, впливових громадських діячів та інституцій (груп за інтересами), здатних успішно артикулювати і послідовно представляти у спілкуванні з владою та політичним класом інтереси окремих суспільних груп, поки страшно вузьке.
Відтак у влади залишаються серйозні можливості та спокуси для нав’язування, в тому числі і через телебачення, свого бачення вирішення важливих і чутливих для суспільства проблем.
