Написати цю статтю автора підштовхнула одна натхненна промова вітчизняної акули телебачення. На досить серйозних зборах акула стверджувала, що «на українському телебаченні велика проблема з талантами, оскільки здібних людей просто ніде взяти». Iз першою частиною виступу цілком можна погодитись, але друга здається спірною. В Україні не так багато робочих місць на телебаченні, щоб один iз найчисленніших європейських народів не міг рекрутувати туди достатньо талантів. Щоправда, якщо тлумачити фразу трохи інакше, а саме: якщо ти прийшов на ТБ зі своїм талантом, то в тебе обов’язково з’являться проблеми, тоді, звичайно, можна знайти і ключ до пояснення.
Талант виявляється у найвищій точці кипіння. А ця точка буває або коли людині дуже добре, або коли дуже погано. Зі створенням першого в Україні традиційно не склалося, а ось зі створенням другого — просто ідеальні умови. Якщо ми візьмемо біографії талановитих людей минулого, то біля більшості з них знайдеться чимала кількість самодурів, котрі примушують їх страждати. Наша земля на самодурів не збідніла, а тому ні-ні та й порадує нас талантом. Можна сказати, що самодури — це національне багатство України, оскільки через їхнi тісні ряди можуть пройти тільки справжні таланти.
Щоправда, ставити пам’ятники самодурам нарівні з їхнiми жертвами все ж не варто. По-перше, з економії цінних будматеріалів, а по-друге, самодури непогано нагороджують себе самі за життя. До речі, покарання невинних і нагородження непричетних — улюблене заняття самодурів.
Таланту від їхнiх дій, може, й боляче, а тому виживе тільки Паганіні, який грає на одній струні, або Лівша, що підковує блоху без «дрібноскопа». Цей «дрібноскоп» самодур або вкрав, або поламав, або віддав іншому самодуру для забивання цвяхів. Тому вітчизняні таланти захоплюють своєю віртуозністю й невимогливістю. І якщо нація ще живе духовним життям, то тільки завдяки надлюдським стражданням її талантів, щедру лепту до яких вносять вітчизняні самодури.
І все б добре, але, якщо пригадати Лівшу, прийнято тиранити таланти до смерті, а потім оголошувати їх геніями. Це дуже зручно для живопису й літератури, науки та архітектури, кіно та політики. Але це дуже незручно для телебачення. Якщо, наприклад, мертвий літератор — просто скарбниця для збагачення, то мертвий телевізійник — уже не товар. Літератор не встане з труни і не скаже: «Майте, панове, совість! Раніше ви робили бізнес на тому, щоб мене «не пущать», а тепер видаєте мене великими тиражами і знов небезкорисливо». Отже, його можна видавати, не соромлячись. А що з мертвого телевізійника взяти? Адже він популярний, поки в ефірі. А якщо він без ефіру, то байдуже, живий він чи мертвий. Нові покоління житимуть з Іваном Франком і Булгаковим, але без Лістьєва і Ворошилова.
На біду талантам, суспільству зовсім однаково, яке телебачення воно дивиться, — погане чи хороше. Це для держави та національної культури не все одно. А суспільству й погане телебачення приносить користь, оскільки показує нікчемність влади та еліти. В епоху Сталіна образ вождя тим і був сильний, що вождь показувався, як примара, небагатьом, а побачити його можна було лише у Москві й у великі свята. Тобто існував реальний голод на образ вождя. Тому нічого дивного немає у тому, що на похоронах Сталіна почалася трагічна тиснява. Людьми керувала не любов до вождя, а жага видовищ. Зате на початку 80-х похорони вождів завдяки ТБ перетворилися на нудний конвеєр, що, безсумнівно, сприяло демократичним процесам.
Коли Леонід Ілліч почав приходити у кожний дім не як Сталін, у вигляді портрета, з якого він дивився таким собi богом, а у вигляді тремтячого старого, бездарно одягненого, зачесаного і сфотографованого, то віра у вождя підірвалася. Чим частіше Брежнєв з’являвся на екрані, тим більшу огиду викликав.
Сучасні йому самодури цього не помічали. Їм особисто образ подобався, а до народу справи не було. До речі, про те, що, незважаючи на перебіг часу і різкий розвиток телебачення, самодурство не перевелося, красномовно говорить той факт, що й на українських виборах-2002 спостерігається голод на якісні образи. Тому сміливо можна стверджувати, що майже біля кожного політика є неабияка кількість самодурів, здатних його переконати, що він і так казково привабливий для народу. У хід іде все — рейтинги, сльозливі визнання політичної підсадки з представників народу, всілякі прожекти, пов’язані з мріями про президентську корону. Однак факт залишається фактом. Образи багатьох політиків незавершенi, не мають чітких контурів і жодного інтересу для народу не становлять.
Тут би політикам труснути калиткою і забрати до себе людей талановитих. Але де там! На дзвін монет збіжиться стільки самодурів, що крізь їхнi щільні ряди неможливо буде пролетіти навіть комару. Оскільки талановитих людей цікавить насамперед робота, а самодурів — винагорода, то талановиту людину можуть і найняти, але обов’язково поставлять над нею самодура, який вирішуватиме фінансові питання. Як ми вже говорили вище, така схема для телебачення просто неприйнятна. Телебачення — це колективна творчість, і один самодур (особливо на чолі) може звести нанівець зусилля десятків талановитих людей.
Автор добре знайомий з телевізійною кухнею. Справедливості заради потрібно сказати, що самодурства там не більше, ніж в усіх інших видах діяльності. Але у тому-то й біда, що це самодурство видно всім. У цьому телевізійники схожі на політиків. Об’єктивно середній політик набагато розумніший за середнього громадянина, але за допомогою ТБ кожний його прорахунок тиражується у мільйон разів. Звичайно, і достоїнства також тиражуються, але тут уже точно треба знати, коли і як себе подавати.
Проте не тільки для вищого, але й для дуже середнього середовища телебачення ефір — це наркотик, від якого не можна відмовитися. Самодур значно гостріше переживає проблеми ефіру. Хоч уся роль самодура зводиться до загального імені, тобто коли один тележурналіст говорить другому: «Ну, ти прямо, як …анов!», — самодур, один раз спробувавши ефір, вилізти з нього не може. Більше того, у його свідомості, хоч би що відбувалося у світі, хоч би хто прийшов до студії, — це тільки декорації для його персони. Адже принцип телебачення — це багатоликість, а не монотонність. Для самодура ТБ — це інструмент придушення, а не розвитку. Придушити талант простіше, ніж створити умови для його розвитку. Та й навіщо таланту йти туди, де не тільки муки (цього в надлишку скрізь), але й немає реалізації.
Телебачення не терпить не тільки незграбної техніки, але й незграбних людей. Не можна сказати, що українське ТБ не має тонких людей. Має, звичайно (список з етичних міркувань не додається). Але якщо таланти не йдуть туди гуртом, значить, їхня маса не критична. Талант — це стан душі, а у бездушному суспільстві завжди будуть проблеми з талантами.
