Питання недоцільності російських телесеріалів та фільмів на українському телебаченні, зокрема тих, де прославляють силові структури країни-агресора, сьогодні очевидне для всіх. Інша справа — що поставити натомість? «Прополовши» інформаційне сміття у телепросторі, чим засіємо ефір? Чи вистачає українського телевізійного контенту? Що сьогодні знімають наші кінематографісти, і чи достатньо цього? І взагалі — якою повинна бути тилова кінопідтримка українських військових? Про це та інше — в інтерв’ю з режисером Василем Вітром та продюсером і редактором Галиною Криворчук. До речі, Василь Вітер — президент студії «ВІАТЕЛ», директор Інституту екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, член Національної спілки кінематографістів України. Вже протягом 10 років студія «ВІАТЕЛ» працює у жанрі документалістики, зафільмувавши у сучасному стилі стрічки про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Василя Стефаника та інших класиків літератури, а також визначних історичних особистостей — княгиню Ольгу, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького та ін. Лише один серіал «Гра долі» налічує понад 80 серій!
— Зараз популярності набирає жанр документальних есе, коли журналісти фільмують усе, що бачать у зоні АТО. Натомість немає повнометражних професійних фільмів про війну на сході країни. Чому?
Василь ВІТЕР: — Будь-який твір, якщо він професійний, якщо він претендує на якісь певні узагальнення на розгорнуту метафору, певні рефлексії на ті чи інші події, — є кращим, ніж звичайна телепередача. Фільм фіксує той час, в якому відбуваються події, а з іншого боку — він фіксує мистецький образ мислення. Тому що мистецтво і просто інформація — це різні речі. Протягом 2013 — 2014 років було очевидно, що документалістика, яка нібито завжди була попереду ігрового кіно і тим більше телебачення, не встигала за подіями, що розгорталися в країні. Відбувалося те, що звичайні телевізійні репортажі (під час Майдану й нині на сході), які журналісти вели з онлайн-включенням, — були значно цікавішими. Відразу з’явилися і документальні фільми, які, між іншим, знімали мої колеги й студенти. Сьогодні ТБ значно випередило документалістику. Потрібно знімати документальне кіно, щоб згодом осмислити все, що відбувалося в контексті не тільки України, а й людяності загалом. А художні фільми тим паче потребують більше часу. Згадайте хоча б «Баладу про солдата» Григорія Чухрая, він нібито і про війну, а насправді — про солдатську долю. Зараз нам немає сенсу робити фільми батального формату, бо це все буде не так образно, як, наприклад, свого часу зробив Сергій Бондарчук у «Війні і мирі». Й не матиме того ефекту.
Галина КРИВОРЧУК: — У фільмах, знятих нашвидкуруч, завжди буде відчуття «склепаності». Українці зараз дуже гостро переживають ці події, майже у кожного на фронті або брат, або друг, або коханий. Неякісне штучне кіно ні на кого не вплине. Можливо, навпаки — стане лише подразником. Так, потрібно робити фільми про війну, але не відверто пропагандистського характеру, вони мають бути філософського осмислення. Можуть бути і про Першу світову, і про Другу світову. Адже українці в усіх війнах воювали і страждали. Так само фільми про війну Росії проти України зараз на сході обов’язково мають з’являтися. Але заради оперативності не можна нехтувати якістю.
В.В.: — Безумовно, ігрові фільми на підтримку української армії повинні бути. Їх зйомки мають запланувати у Держкіно. Як з’являються шедеври? Це події, які відбуваються, і митець торкається їх разом із режисерами, акторами та іншими. Але, як на мене, нині пріоритетну роль потрібно віддати телебаченню. Ігрові фільми обов’язково згодом з’являться.
— Нині телеменеджери пояснюють присутність російських фільмів на ТБ тим, що їх нічим замінити. Якою ви бачите альтернативу? Що, наприклад, заважає українському телебаченню показати ваші фільми із циклу «Гра долі»?
В.В.: — Комерційне телебачення заточене на заробляння грошей. Всі наші медіа-власники наситили телеканали російськими топ-менеджерами, і ця традиція продовжує існувати. Російські спеціалісти, власне, і вивели «русский мир» на масову аудиторії, по суті, вони виконували завдання російської пропаганди. А український глядач змушений ще й платити за ці російські «подєлки» свої гроші.
Що робити? Єдиний наш серіал цього питання, звісно, не вирішить. Тут потрібні великі зусилля багатьох митців. Спочатку цим має зацікавитися держава, упорядкувати закони. Навіть взяти самий термін «український продукт» — він такий розпливчастий, що, зрештою, зроблений японцем чи китайцем на території України і зареєстрований в цій же країні фільм, — це вже український продукт. А про що він, який він — неважливо.
Що робити для того, щоб демонстрували українські фільми? Шукати сюжети та знімати. Зрештою, навіть сюжети з «Гри долі» — це джерело для телевізійного контенту, для українських ігрових телесеріалів. Крім того, телевізійні медійники, які воюють між собою, мені здається, мають давно «скласти зброю» й створити спільний незалежний фонд для допомоги у виробництві українського екранного продукту. Тому що від держави допомоги не дочекаєшся, адже чиновники традиційно не зацікавлені у вкладенні грошей у культуру.
Г.К.: — Не секрет, що багато російських серіалів знімалося в Україні. У зйомках брали участь українські актори, і режисери, і середня ланка. Тобто фахівці є. Зокрема й молоді кінематографісти. Відсутність належної підтримки кіновиробництва, особливо в умовах війни, — це рівень розуміння нашими елітами, що таке кінематограф для країни взагалі. Для себе я давно визначила, що наші фільми — це та сама зброя — «кіноБТРи». Ними треба опікуватися і вкладати кошти. Якісне кіно не може бути дешевим. Але витратившись на нього, ми отримаємо результат — державницькі смисли в головах глядачів.
В.В.: — Те, що відбувається у нас зараз на сході, — результат того, що у сферу екранних мистецтв не було достатньо вкладено коштів. Держава має подумати про самозбереження. І якщо вона не зрозуміє, що вкладення в культуру є пріоритетним, ми й надалі будемо збирати гроші на бронежилети. Треба поміняти мислення всіх, хто займається культурою. У нас, у середовищі кінематографістів, є певна частина, яка пам’ятає ще радянські часи, коли держава все фінансувала. І ця звичка збереглася — що хтось має вкладати гроші, а ми просто виконувати. А значно молодші люди, які розуміють, що на державу вже сподіватися марно, а фільми потрібно знімати, — вони їх просто знімають. Я можу вам сказати, щороку тільки Інститут екранних мистецтв випускає приблизно 50 — 60 режисерів із бакалаврською освітою, і з них близько 25 — 30 мають освіту спеціалістів чи магістрів. Це молодь, яка вже може робити професійне, цікаве й необхідне для країни кіно. Статистика свідчить, що ці молоді спеціалісти, які недавно закінчили університет, — вони і взяли найбільш помітні премії на міжнародних фестивалях. Далі вони мають працювати в галузі кіно й телебачення. Проте галузі кіно у нас майже немає, а галузь телебачення існує в силу того, що була досить активною приватна ініціатива, але українського там мало.
— «Галузь кінематографії належить до найважливіших напрямів державної політики України», — це перше речення «Національної стратегії розвитку кіноіндустрії України на 2015-2020 роки», розробленої Державним агентством України з питань кіно. Але статистика свідчать про інше. Видатки на кіновиробництво цього року суттєво зменшаться. Як розвивати кіно?
В.В.: — Відверто кажучи, якщо говорити в цілому про державну стратегію, я розумію, що задовольнити всі ті проекти, які задумуються, навіть лише нашою майстернею, з моїми випускниками, — неможливо. А як же все-таки розвиватися далі? Ці люди, які протягом п’яти років навчаються в тій чи тій майстерні, розуміють, що від держави немає чого чекати. Щоб поширювати фільми і щоб вони доходили до глядача, треба працювати більш системно. І тут треба не лише державне фінансування. Потрібні й власні зусилля. Треба згадати старі часи, коли кіно тільки зароджувалося і ніхто не думав, бізнес це чи ні, — так само розвивалося і голлівудське кіно.
Наш досвід такий. Ми створили митецьке об’єднання «ВІЛЬНІ». Ініціатива, звісно, йшла від самих випускників, вони хочуть мати це об’єднання. До речі, я б порадив багатьом випускникам, які мають схожі професійні, естетичні вподобання, творити подібні об’єднання. Бо життя показує, що коли люди починають діяти самостійно, вони можуть просто розчинитися в цьому світі.
Найголовніше завдання, яке молоді кінематографісти виконують, — не втрачати контакту із глядачем. Більше того — вони «вирощують» свого глядача, вони з ним весь час перебувають у певному діалозі (фестивалі, покази, соціальні мережі).
Об’єднання «ВІЛЬНІ» відчувають себе не тільки професіоналами кіно і телебачення. Так склалося, що вони ще й обдаровані актори, і ми зараз відновили виставу за Миколою Кулішем «Мина Мазайло». В березні покажемо її глядачу, буде оновлена прем’єра у Центрі Курбаса. Хочемо показати її далі по Україні. Також із тих фільмів, які вони вже зняли, ми зробили чотири альманахи, оформили прокатні посвідчення і будемо прокатуватися в кінотеатрах України. Зокрема, з 26 лютого по 4 березня «Альманах № 1» покажуть у столичному кінотеатрі «Київ».
— «День» оголосив 2015-й роком Ярослава Мудрого. Рік присвячено пам’яті й 1000-річчю правління, спадщині найзнаменитішого правителя давньої Русі-України. Наскільки важливо, щоб ініціативу газети підхопило кіно й телебачення? Чому країна не використовує історичні знання як зброю в сьогоднішній інформаційній війні?
Г.К.: — Взяти хоча б останню книжку з Бібліотеки «Дня» «Україна Incognita. ТОП-25» — чверть сотні унікальних історій, які треба екранізувати й донести до масового глядача. Ви праві, це наша зброя. Історичні фільми — завжди важливі та цікаві, там є конфлікт, там є герої й є про що говорити. Екранізація ініціатив «Дня» просто необхідна для глядачів. Такі стрічки можуть знімати як приватні студії з власної ініціативи, так і на замовлення держави. Але за 20 років існування нашої кіностудії «ВІАТЕЛ» лише один фільм — «Михайлівський Золотоверхий Монастир. 900 років» — фінансувала держава. Якщо взяти до прикладу наші документальні фільми з серіалу «Гра долі» — це історична тематика. Картини мають попит у глядача. Їх замовляють і показують обласні телеканали, показував «5-й канал», «Культура». До глибокого переосмислення історії, що зараз робить «День» та його читачі, українському кінематографу рано чи пізно обов’язково доведеться повернутися.
