Наприкінці ХІХ століття, після Валуєвського циркуляра (1863) та Емського указу (1873), української журналістики в Російській імперії майже не було. Як стверджує автор книжки «Історія української журналістики XIX століття» Ігор Михайлин, цей період «позначений практично цілковитою відсутністю української преси в Росії. Винятком стала альманахова журналістика, яка залишилась мало не єдиним способом її існування». Ще один відомий дослідник історії видавничої справи Микола Тимошик називає 1880-ті роки, коли в Росії діяли цензурні заборони, «вимушеним антрактом в історії українського друкованого слова».
Утім, інтелігенція не полишала спроб своїми художніми та публіцистичними творами «пробитися» до масового читача. Упорядковували та видавали белетристичні альманахи, які час від часу цензура дозволяла друкувати. За відсутності української преси, такі збірники стали трибуною для письменників, істориків, краєзнавців та журналістів. У своїй книжці «Історія української преси» відомий дослідник Аркадій Животко про цей період журналістики писав так: «А тим часом життя ставило свої вимоги. Треба було шукати виходу. І його знаходили у виданні альманахів, що мали тенденцію стати періодичними органами. Зміст їх був переважно з красного письменства, подекуди з’являлися тут матеріали бібліографічного характеру, іноді етнографічного і подібних. Перший із таких альманахів був під назвою «Луна», що з’явився 1881 р. у виданні Л. Ільницького. Року 1882 задумано видавати у Києві український місячник під назвою «Рада». М. Старицький не дістав одначе дозволу на видавання. Замість часопису 1883 р. вийшов під тією назвою альманах. 1885 р. в Одесі з’явився український літературний збірник під назвою «Нива». Наступного 1886 р. вийшов херсонський збірник красного письменства під назвою «Степ». Врешті, 1887—1888 pp. український письменник В. Олександрів випускає у Харкові альманах під назвою «Складка».
Власне, згадані дослідником перші українські літературні альманахи на Півдні Росії — «Нива» і «Степ» — стали яскравим прикладом того, як окремі ентузіасти намагалися підтримувати літературний процес у своєму регіоні, даючи при цьому надію на відродження журналістики. Історія виходу цих збірників, зокрема переслідування редакторів та співавторів, чималі цензурні правки, утиски та репресії наочно демонструють міць цензурних лещат у Російській імперії. Зокрема, класиків української літератури за життя називали «закінченими українофілами». Так, письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ на початку 1886 року у своєму листі до гімназиста Михайла ГРУШЕВСЬКОГО, який мріяв опублікувати своє оповідання «Бідна дівчина» в херсонському альманасі «Степ», відверто писав: «Цензура дуже строга до наших книжок! Просто сум бере! Обрізує, замазує, вимазує і псує...».
ПРО ПОДОЛАННЯ ЦЕНЗУРНИХ БАР’ЄРІВ
Видавниче «мовчання» у Херсонській губернії (нині — територія Херсонської, Миколаївської, частин Одеської та Кіровоградської областей) вдалося перервати вище згаданим альманахам «Нива» і «Степ», які в 1885 та 1886 роках видав письменник і юрист Дмитро Маркович. Довкола цих перших збірників редакторові вдалося згуртувати чимало відомих письменників та публіцистів, а також невідомих широкому загалові авторів. Наприклад, «Нива» об’єднала Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Бориса Грінченка та інших. Разом з тим, збірник став місцем вдалого дебюту для Людмили Березіної — письменниці, відомої під псевдонімом Дніпрова Чайка. Видатний критик Іван Франко, хоча й висловив чимало зауважень до видавців, назвав «Ниву» «першою значнішою книжкою українською, виданою в Одесі». Гостро розкритикувавши «Ниву» й «Степ», Іван Якович публічно не раз висловлював надію, що збірники стануть «початком правильного і чистого видавництва», при якому могли б «громадитись нові місцеві сили і розвиватись таланти»; називав їх «помітним літературно-мистецьким явищем своєї доби».
Упорядкування та видання цих україномовних альманахів (згідно з обов’язковою на той час вимогою цензури, українські твори у збірниках надруковано російською абеткою) стало справою честі та принципу для Марковича. Він, як міг, збирав на них кошти, частина з яких була його особистим внеском. Тому, зрозуміло, що на жоден авторський гонорар письменники та публіцисти, які подали твори до друку, не претендували. У той час, як російські збірники та газети заохочували авторів до друку чималою грошовою винагородою, Маркович міг запропонувати письменникам як плату лише один авторський примірник альманаху. У листі до Михайла Грушевського від 7 лютого 1886 року Маркович відверто зізнається: «Кондицій у нас ніяких немає, бо злидні, та й ще із перцем. Грошей на видання збирав, робимо усі і знаємо один гонорар: розвій української мови. Книжку Вам пришлемо».
Особливо показовою є історія виходу альманаху «Степ», який цензура «вивчала» і «рубала» двічі. Після першого разу з рукопису збірника було викинуто чимало вартісних проукраїнських творів. Збірник став надто тонким і непретензійним. Тоді Маркович, щоб задовольнити апетити цензорів, додав до рукопису кілька російськомовних творів. У Санкт-Петербурзі наявність російських статей у другому варіанті «Степу» сприйняли як позитивний сигнал і дозволили друк. Хоча ці статті, відігравши роль своєрідного компромісу, для сучасників становили окрему публіцистичну вартість.
За спогадами Андрія Грабенка-Конощенка, упродовж 1881—1884 рр. місцеві письменники надіслали на розгляд цензурного комітету до Санкт-Петербурга з десяток рукописів як оригінальних, так і перекладних творів, але «всі вони так і загинули в цензурі. Тоді ж таки (1884 р.) наш невеличкий гурток український надумав скласти «альманаха» й почав збирати для його матеріали». Утім, у 1884 році альманаху не судилося побачити світ, адже у зв’язку з розпадом українофільського руху в повітовому Єлисаветграді (тепер м. Кіровоград) його активні учасники були заслані до губернського Херсона. На початку 1885 року майже одночасно в місто переїхали Олександр та Софія Русови, Феофан Василевський, Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко, Борис Грінченко та ін. Частина з них працювали в губернському земстві й, фактично, відразу після переїзду створили неофіційний гурток українофілів під керівництвом Русова, який існував неповних півтора роки. Гуртківці займалися літературно-мистецькою, видавничою діяльністю та здійснювали просвітницьку роботу. Крім цього, організовували в місті курси з вивчення української мови, відкривали бібліотеки, курували аматорські театральні гуртки.
Відомий педагог Софія Русова у своїх спогадах згадувала, чому херсонці взялися за альманах: «Хоч правильного розвитку літератури і не було, але настала мода на збірники, до них і цензура ставилася якось лагідніше, і розходилися вони ліпше, бо в них більше авторів брало участь».
Розуміючи складність подолання цензурних бар’єрів, упорядники певний час шукали авторитетну людину, яка виступила б захисником перед цензурою. Під час однієї з розмов про «Степ» співавтори вирішили звернутися за допомогою до відомого українського письменника й видавця з Санкт-Петербурга Данила Мордовця. Він, як колишній урядовець і цензор, не лише відгукнувся на прохання про допомогу, а й подав до збірника власне оповідання «Будяк».
Крім художньої літератури, зокрема поезій Дніпрової Чайки, Андрія Конощенка, оповідань Данила Мордовця, Івана Левицького, Дмитра Марковича, Михайла Заволоки (псевдонім Михайла Грушевського, який в збірнику дебютував як письменник), історичної драми Івана Карпенка-Карого до «Степу» увійшло кілька цікавих статей. Марія Ганенко подала матеріал «Семейно-имущественные отношения крестьянского населення в Елисаветградском уезде (Материалы по обычному праву)», Олена Маркович — «Свадебные песни в Елисаветградском уезде», Кость Шрама — «Украинская деревня по произведениям г. Старицкого и Кропивницкого», а Олександр Русов— «Областное начало в земской статистике». Загалом, у жанровому та ідейно-тематичному плані публікації в альманасі були досить різнорідними. Ці твори становили не лише літературну, але й журналістську, краєзнавчу, археологічну, фольклорну і навіть правознавчу вартість.
«СЛИШКОМ ПРОЗРАЧНИЙ НАМЕК НА СТЕСНЕНИЕ У НАС СВОБОДЫ МЫСЛИ И СЛОВА»
Більшість творів «Степу» підготували до друку у першій половині 1885 року. Після цього рукопис відправили до Санкт-Петербурга. Царська цензура уважно вивчила зміст альманаху і... чималу частину творів заборонила. Херсонський літературознавець Іван НЕМЧЕНКО опрацював архівні документи Центрального державного історичного архіву Росії в м. Санкт-Петербург. За розвідками вченого, в російських архівах і нині зберігається чимало подробиць про цензурування українських альманахів. Зокрема, як зазначає Немченко, в доповіді цензора Фреймана за жовтень 1885 року наводяться аргументи щодо заборони ряду творів. Наприклад, до збірника мав увійти вірш Дніпрової Чайки «Думка. Перед портретом Тараса Шевченка», але, як зазначив цензор, в душі автора «живет надежда что Украйна еще не совсем умерла, что она может возродиться, и что братья один другому протянут руки и будут дружно действовать в защиту ее», а тому «несомненно, что в этом стихотворении господствует политическая тенденция возбуждающего характєра». У поезії тієї ж авторки «Засуха» висловлено «слишком прозрачний намек на стеснение у нас свободы мысли и слова». Також цензор не рекомендував до друку твір Сестри Н. (псевдонім невідомого автора) «Баба Горпина», статтю Софії Русової «Несколько слов по поводу отношения северно-русской литературы к югу России», деякі вірші Василя Чайченка (псевдонім Бориса Грінченка) та інші праці.
Восени 1886 р. суттєво усічений цензурою «Степ» нарешті побачив світ. Він вийшов обсягом у 391 сторінку і накладом 1200 примірників. Вартість одного збірника склала 1 р. 25 коп.
Хоча цензура й заборонила ряд творів, після виходу альманаху у Херсоні редактора Дмитра Марковича почали переслідувати за «вільнодумність». Його діяльність викликала гостре незадоволення з боку представників адміністрації. Генерал-губернатор Христофор Рооп з цього приводу написав листа до міністра юстиції, де звинуватив редактора у численних провинах, зокрема в українофільстві та зв’язках з «політично-неблагонадійними» людьми. Губернатор вимагав відправити Марковича в заслання.
Після виходу на Півдні Росії перших україномовних альманахів «Ниви» і «Степу» ситуація поступово змінилася на краще. У регіоні побачили світ інші українські збірники, зокрема «З-над хмар і долин» М. Вороного (Одеса, 1903), «З потоку життя» М. Коцюбинського та М. Чернявського (Херсон, 1905), «Перша ластівка» М. Чернявського (Херсон, 1905) та ін. А в розпал революції 1905 року, яка охопила практично всю Росію, для національної преси південно-східної України з’явився довгоочікуваний шанс зустрітися зі своїм читачем. Альманахова журналістика відійшла в історію. Залишилась альманахова література.
