Протягом семи років свого існування «День» займається «ідентифікацією українського» в найрізноманітніших сферах: починаючи з вітчизняної історії і закінчуючи національною кухнею (див., наприклад, № 127). Причому робить це трьома мовами (українською, російською, англійською) — в той час, як ринок друкованої продукції переважно російськомовний. «Моделювання нації» утруднюється частково через те, що комунікаційний процес в українській системі мас-медіа ускладнений: сказане не завжди стає почутим, а почуте не так уже охоче цитується. (Як це було, наприклад, у випадку з акцією «Дня» щодо позбавлення Пулітцерівської премії Уолтера Дюранті, який заперечував факт Голодомору 1933-го в Україні, — з усіх крупних телеканалів на неї відреагував лише Перший Національний).
Будь-який національний телеканал за визначенням повинен «піарити» свою країну — чи йдеться про формування позитивного іміджу чи реакцію на негативні посили. Приклад із російської дійсності: Комітет з питань туризму міста Москви, повідомляє ІА «REGNUM», реалізовує проект «Дотик», у рамках якого на каналі ТБЦ буде показано цикл із дванадцяти телепередач, присвячених туристським ресурсам окремих регіонів Росії, їх культурному та природному потенціалу. І це лише один із багатьох прикладів того, як російське ТБ просуває «російський бренд». Щодо просування «українського бренду», то наші телеканали у цій сфері діють не так активно. «День» вирішив звернутися до представників вітчизняних телеканалів із запитанням:
«ЯК ВАШ ТЕЛЕКАНАЛ ПРОСУВАЄ «УКРАЇНСЬКИЙ БРЕНД»? І ЩО САМЕ ВКЛАДАЄТЬСЯ ВАМИ В ЦЕ ПОНЯТТЯ?»
Вікторія РУБАН, директор з маркетингу ЗАТ «Новий Канал»:
— На мій погляд, сам термін «український бренд» звучить дещо суперечливо, хоч іноді досить важко підібрати український еквівалент для означення іноземного поняття. Щодо просування українських ідей, продуктів (у широкому смислі), цінностей, то проблема не є суто телевізійною. Адже навіть у випадку з ТБЦ замовником проекту є московський уряд, а телебачення, безперечно, — дуже могутнє, дуже масове, але все ж засіб просування. У більшості країн ініціатива, підкріплена фінансуванням, виходить від державних органів, які визначають політику держави в тому чи іншому напрямі. Що стосується нашої країни, то мені здається, що телевізійні канали (до речі, не лише Новий) самі проявляють ініціативу, не чекаючи інструкцій зверху.
Ще на початку своєї молодості, в бутність міським каналом, Новий Канал запустив проект «Міста світу» — серію замальовок про найкрасивіші і характерні міста світу, серед яких були Київ, Одеса, Львів. Таким чином, ми хотіли вибудувати логічний ряд — міста України на рівні і в контексті міст світу. До речі, спроба змінити власну ідентифікацію як самодостатніх людей, країни, держави, розбити стереотипне сприйняття себе як провінції має коріння в іншому проекті «Обличчя Світу» (авторський проект Олександра Ткаченка). Те, що вдалося зробити українським журналістам, достукавшись до часом абсолютно закритих для ЗМІ персон (наприклад, до Піночета практично за кілька тижнів до його арешту у Великій Британії або Далай-Лами), не завжди було під силу навіть західним. «Обличчя», справді, як ніякий інший проект, зробили дуже багато і для української самосвідомості, і початку ідентифікації України західним суспільством як окремої країни, а не частини Росії, і просування «українського бренду».
У цьому році «Новий Канал» почав роботу над ще одним проектом, який за силою емоційного впливу, необхідністю нашому суспільству здатен примусити нас подивитися на себе абсолютно іншими очима, викликаючи повагу до самих себе, до співгромадян і своєї Країни. Йдеться про премії «Гордість країни», що буде присуджуватися звичайним людям, які здійснили в своєму житті неординарні вчинки, на які навряд чи здатна більшість людей.
Яскраві телепродукти, зроблені українськими каналами, завжди несуть у собі рекламу своєї країни. Наприклад, ідея сімейного шоу «Один за всіх» належить японцям. Але з українським ведучим Юрою Горбуновим, з українськими сім’ями-учасниками проект набув національного колориту, направлений на популяризацію сімейних цінностей. Або, наприклад, серіал «Завтра буде завтра», знятий української кіногрупою, за сценарієм українського автора, зйомки якого проходили в Україні, буде транслюватися на одному з кращих телеканалів Росії.
А взагалі, якщо говорити про «розкручування» національного бренду, то будь-який талановитий український телевізійний продукт — реклама українського бренду, України.
Ігор ПЕЛИХ, ведучий програми «Галопом по європах» (ICTV):
— Мені здається, що якогось категоричного й оптимального визначення, що таке український бренд, наразі поки що не існує. Існують різні спроби його створити, які в успішні результати поки що не трансформувалися. Хоча українська сутність на телебаченні — явище не таке вже й рідкісне. Навіть якщо це не прямий текст, то підтекст, асоціації — обов’язково. Наш канал — не виняток, хоча у даному випадку мені зручніше говорити за себе. Я часто буваю за кордоном — робота така… Раніше туркам чи єгиптянам постійно доводилося пояснювати, що Україна та Росія — це дві різні країни. Тепер ми пішли далі — вчимо мову… І коли вони запитують, як потрібно вітатися з росіянами чи українцями, я кажу: «Слава Україні!» Жартую, хоча не знаю, чи практикували вони таке вітання по відношенню до росіян і якою була реакція братів-слов’ян… Хоча, погодьтеся, і такий мовний лікнеп за кордоном — це також невеличкий вклад у поняття «український бренд», яке визріває в суспільстві.
