Патріарх Російської православної церкви Кирил може піддати анафемі українського журналіста, письменника та колишнього прес-секретаря УПЦ КП Юрія Дорошенка через його книжку «Без догмату. Релігійні магістралі» (видавництво «Ярославів Вал», 2012 р.). Принаймні з таким проханням до Патріарха РПЦ нещодавно звернувся з відкритим листом голова Союзу православних братств Української православної церкви МП Валентин Лукиянник, звинувативши автора книжки в тому, що він своїм виданням підтримав розкольників. «Книжка направлена проти єдиної Святої Русі, вносить смуту в голови православних громадян України, ратує за підтримку і поширення «філаретовщини», — йдеться у листі-зверненні.
«Можливість анафеми оцінюють як засіб морального тиску не лише на мене, а на всю пресу України. РПЦ ніби каже: бачите, якщо ви будете гостро писати та критикувати нас, то таке може трапитися і з вами, — зазначив у коментарі «Дню» Юрій Дорошенко. — Дивує, що цей лист-звернення написаний не на ім’я митрополита Володимира, а відразу на адресу Патріарха Кирила та митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела. Для цих людей сама ідея незалежної Церкви в Україні є абсурдною».
Як зізнається автор, об’єднати написані з 1994 року статті, розвідки та інтерв’ю під однією обкладинкою його переконали українські інтелектуали, зокрема академік Микола Жулинський.
«Коли почав упорядкування, зрозумів, що як літопис релігійного життя ця книжка має певну вартість, — розповів Юрій Дорошенко. — Звісно, у книжці — суб’єктивний погляд журналіста, який вважає, що в незалежній державі має бути незалежна Церква. Оцінити вагу цієї книжки повинні передусім читачі».
Про рівень релігійної журналістики в Україні, виклики, які постали перед Церквою та можливість релігійного консенсусу, «День» розмовляв з Юрієм ДОРОШЕНКОМ у форматі бліц-інтерв’ю.
— Як ви оцінюєте релігійну ситуацію в Україні в контексті наступу «Русского мира» через РПЦ?
— Ситуація двояка. Якщо говорити про ситуацію лишень в Українському православ’ї, то ми бачимо позитивні тенденції в бік толерантних, більш вдумливих та виважених відносин конфесій між собою, налагодження діалогу. Основні конфлікти, зокрема між Московським і Київським патріархатами (які були загострені у 90-ті роки), приклади жорстокого протистояння і не сприйняття одне одного, поступово зникають. У середовищі УПЦ МП уже сформувалося нове покоління з проукраїнськими настроями. Духовенство МП розуміє, що існування Української держави передбачає консолідацію суспільства і налагодження співпраці з братами із УПЦ КП і УАПЦ. Не можна не рахуватися з 14 млн віруючих, які, за соціологічними опитуваннями, є прихильниками КП. Утім, відбувається штучне загострення конфлікту за рахунок зовнішніх чинників. Здоровий компромісний діалог не вписується в стратегію Кремля та плани Патріарха Кирила, який сьогодні фактично став провідником російських неоімперських політичних програм, які на політичному рівні утверджує президент РФ Володимир Путін. Така шовіністична та твердолоба діяльність керівництва Російської церкви немає нічого спільного з Богом, вірою і потенційно може призвести до чергового розколу в УПЦ МП.
— На вашу думку, чи немає провини журналістів у тому, що Російська православна церква і сьогодні може бути ідеологом «Русского мира» в Україні?
— Ні, немає. В Україні загалом існує проблема з браком професійних журналістів, які б були компетентні в релігійних питаннях і професійно та послідовно висвітлювали міжконфесійне життя. Є, звісно, й винятки. Можна пригадати й, на жаль, покійну журналістку «Дня» Клару Пилипівну Ѓудзик. Вона глибоко вникала в проблематику, про яку писала. Що ж до заангажованості російською політичною концепцією, то слід зазначити, що окремі видання, багато телеканалів орієнтуються на ідею «Русского мира». На жаль, Українська держава не захищає свій інформаційний простір. Він майже повністю окупований іноземним продуктом. У висвітленні релігійного життя, припускаю, що це пов’язано з, насамперед, уподобанням власників ЗМІ, які формують редакційну політику. У цілому не став би звинувачувати всіх українських журналістів у проросійській орієнтації, адже більшість колег розуміють, що український народ має право на свою Церкву, а ідеї концепції «Русского мира» для нас є утопічними та чужими. Маємо приклади як принципових, глибоких, так і гострих матеріалів у ЗМІ. Бачили й негативну реакцію на них високих ієрархів Церкви. Журналістам варто розуміти, що Церква сьогодні не готова до критики, там не всі володіють інформаційними технологіями ХХІ сторіччя, бо вона є консервативною структурою. Не буде секретом, що православ’я перебуває в певній кризі. Зрозуміло, що не говорити про це — шкідливо (насамперед, для самої Церкви), інше питання — в якій стилістиці та формі точитиметься така розмова.
— Чи реально звичайному віруючому сьогодні розібратися в тонкощах релігійного життя України?
— Реально, але чи потрібно це кожному? Тонкощі релігійних процесів для християнина важливі, але є й важливіші завдання. Головна мета пересічного віруючого — прагнути до спасіння і входження в Царство Боже. Московська патріархія нині намагається привнести сюди політику — підмінити Царство Небесне «Русским миром». Разом з тим варто усвідомлювати, що кожен християнин одночасно є громадянином своєї країни, відповідно, він повинен пам’ятати: якщо Господь послав українцям після стількох років боротьби Незалежність, то це — великий дар, і ми маємо берегти його. До речі, нинішня спроба провладних сил знищити українську мову через різні закони є великим гріхом проти Бога. Українці також повинні зрозуміти, що незалежна Автокефальна православна церква є засобом, який дає можливість краще реалізовувати свою віру, зміцнювати духовність, адже важко побудувати свою родину в чужім будинку.
— На вашу думку, чи можливий релігійний консенсус?
— Можливий. Хоча я не до такої міри оптиміст, щоб сподіватися що Російська православна церква не буде присутня в Україні. Московська патріархія в Україні існуватиме завжди. Так сталося, що за хутором Михайлівським існує потужна світова держава. Вона тисне на нас не тільки економічно, а й культурно, духовно. Є люди, які орієнтуються на неї. Але вони не повинні визначати весь розвиток України. Буде існувати Московська патріархія в Україні, як, наприклад, існує Вірменська апостольська церква, — це нормально, бо ми — демократичне суспільство, і вільне віросповідання закріплене в Конституції. Інша справа, що керівники країни мусять орієнтуватися на свою, українську Церкву, а не обминати на Великдень головні храми УПЦ КП, УГКЦ й УАПЦ, як нині. Звісно, штучного об’єднання Православних церков найближчим часом не буде, але, припускаю, що цей рух може початися з парафії, від самих віруючих, які упродовж 20 років демонструють підтримку ідеї утворення єдиної помісної Української православної церкви.
