Минулого тижня виповнився рік із моменту російського озброєного вторгнення на міжнародно визнану територію Грузії. Було цікаво, як на цей сумний і сумнівний ювілей відреагують телеканали Російської Федерації. Зрозуміло, насамперед йшлося про групу каналів, які навіть віртуально незалежними назвати складно: Перший, РТР, «Вісті», НТВ. Всі вони надали можливість президентові Д. Медведєву і прем’єрові В. Путіну висловитися щодо подій на Південному Кавказі. Володимир Путін із надзвичайно похмурим виразом обличчя (останнім часом поганий настрій у Володимира Володимировича помітно домінує, особливо коли після приємного відпочинку в екзотичних куточках Росії доводиться повертатися до справ) жорстко, як цвях забив, заявив усім, хто вагається: «У Південній Осетії Росія ухвалила єдино правильне рішення». А Дмитро Медведєв люто переконував публіку і себе, що рішення про дипломатичне визнання Москвою двох грузинських регіонів є остаточним і безповоротним.
Російське ТБ дало висловитися і своїй маріонетці, що сидить у грузинському місті Цхінвалі, Едуарду Кокойти, який у кровопролитті на Кавказі звинувачував чомусь... Європейський Союз, що погано співвідносилось із запевненнями глави РФ про те, що нібито Європа підтримує російські кроки в Абхазії та Південній Осетії, але, так би мовити, до певного часу соромиться сказати про це прямо. Проте це така ж правда, як і його розповіді про «геноцид осетинського народу». До речі, пан Кокойти вже й Музей «геноциду» відкрив, що викликало захоплення ТБ РФ. Ось вона, «загадкова кремлівська душа», загибель декількох десятків осетин у ході збройного конфлікту — це геноцид, і ніякі російські історики не поспішають розбиратися і дійти до істини (а чи був геноцид?), ніхто не цікавиться деталями і не вимагає доказів, а планомірно-свідоме знищення голодом мільйонів українців, організоване сталінським режимом, це не геноцид?
І ніхто у випадку з осетинською ситуацією не говорить, що в ході різних конфліктів на Кавказі гинули не тільки осетини, а й грузини, абхазці, чеченці, інгуші, вірмени, азербайджанці, росіяни, українці. Тобто немає жодних відомих аргументів, які з приводу реального Голодомору-геноциду в Україні російська влада і тамтешня громадськість пред’являє українцям... Така от об’єктивність, неупередженість, точність у визначеннях і справедливість російського мислення. Це «правильне» мислення по-московському намагаються нав’язати і нам. І жодого з керівників московських та цхінвальських абсолютно не цікавить, що в одному лише Тбілісі людей осетинської національності проживає більше, ніж у всій Південній Осетії, й ніхто в Грузії ніколи їх не переслідував і не думав переслідувати. Але все одно — «геноцид осетинського народу», тому що так «потрібно» Кремлю... Вже один цей факт з вигаданим осетинським «геноцидом» демонструє всю суть, всю підоснову і всю «цінність» російських спростувань Голодомору-геноциду.
Російський президент перед телекамерами звично копіював російського прем’єра — ті ж пози, ті ж інтонації, ті ж декларації. Причому відчувалося, що менше за усе його турбує переконливість власної аргументації, йому явно було однаково, повірять його словам чи не повірять. Все ж таки дивна машина часу це російське ТБ! На його крилах, слухаючи керівників РФ, всіляких експертів і аналітиків, можна перенестися в 1939 рік і наочно побачити, і на власні вуха почути кондову пропаганду про «віроломний напад фінської воєнщини на СРСР». А можна — в 1969 рік, де приблизно в таких самих висловах пояснювалося, чому миролюбний і братський Радянський Союз був вимушений ввести війська в Чехословаччину. Можна — в 1979 рік, щоб прослухати пояснення, чому СРСР був вимушений спасати афганський народ від підступів світового імперіалізму. До речі, Д. Медведєв заявив, що він і його країна дуже хочуть товаришувати з грузинським народом, але не з «бандою Саакашвілі». Також знайомо: в 1939 прагнули товаришувати з фінським народом, а не з «бандою Маннергейма — Рюті», в 1950-му — з югославським народом, а не з «бандою Тіто — Ранковича», в 1956-му — з угорським народом, а не зі «зграєю Імре Надя», в 1968-му — з чехословацьким народом, а не з «продажним ревізіоністом Дубчеком», у 60—80-ті роки минулого сторіччя — з великим китайським народом, а не з «клікою Мао Цзедуна».
Показало російське ТБ і Його Святість патріарха Кирила, що виступив із явно запізнілим (як мінімум на рік) закликом молитися за всіх жертв конфлікту в Південній Осетії. Тональність і стилістика телевиступів російських керівників наводили на думку, що сп’яніла від воєнних успіхів (хоч і над вельми слабким супротивником) Росія стверджує своє «право» на абсолютну довільність у тлумаченні будь-яких фактів. І відносно подій річної давнини вони тлумачилися зухвало односторонньо. Виникала така картина: є Росія, яка зроду-віку завжди права, і є весь інший світ, якому свою правоту треба ще довести. У цьому сенсі цікавим є російський пропагандистський фільм, знятий каналом РТР відразу ж після подій у Грузії в серпні 2008 року, так би мовити, по гарячих слідах. Однією з цілей фільму було «присоромити» Україну за допомогу Грузії. Як аргумент, наводилося таке: мовляв, Україна забула про спільність православної віри з Росією.
Пробачити подібний ляпсус можна, що тільки враховуючи масове неуцтво, процвітає на сучасному ТБ, і, на жаль, не тільки на російському. Коли і наші предки, і предки росіян ще ходили в звіриних шкурах і на пеньок молилися, в Грузії вже була християнська церква, монастирі та духовні академії. Адже це одна з найдавніших християнських країн світу, відома для православних як благословенний Уділ Іверської Божої Матері. Проте спільність православної віри анітрохи не полегшила життя Грузії в її відносинах з Росією.
Дмитро Медведєв, розвісивши ордена і медалі на мундири своїх офіцерів, задушевно розповідав про право південних осетин на суверенну державність. Дивно тільки, а чим гірше південної частини осетинського народу чеченці, якути, дагестанці, казанські татари і як щодо їхньої суверенної державності? Про це Дмитро Анатолійович не повідомив. Як завжди, не обійшлося без чергових обвинувачень на адресу України, мовляв, це українці сиділи за пультами грузинських зенітно-ракетних комплектів. І, як завжди, без якихось серйозних доказів. Навіщо?! Українці за визначенням винні завжди й у всьому. Такі тепер в Росії часи, як любить висловлюватись відомий телеведучий Володимир Познер.
Російські телеканали захлиналися військовими вихваляннями, мовляв, ми всіх порвемо, ми всіх вимуштруємо, ми всім покажемо The mother of Kyuzma. Спробували реконструювати і російсько-пропагандистське бачення боїв у Цхінвалі. Де не вистачало документальних кадрів, безсоромно вплітали в телеоповіді (т/ф «Цхінвал. Більше ніхто не помре». РТР) ігрові сцени з професійними та самодіяльними акторами, забуваючи хоч якось відокремлювати хроніку від вистави. Звичайно ж, не обійшлося без звичайних у російській традиції рукотворних легенд про «російських богатирів», які поодинці зупиняли цілі грузинські танкові батальйони.
Ще одна особливість ювілейного «телемарафону» на ТБ РФ, присвяченого «п’ятиденній війні», це безсоромний ПІАР цілком передвиборного стилю, видавлювання сліз із телеглядача, приховування незручних фактів (наприклад, грабіж і вбивства населення грузинських сіл осетинськими бойовиками), замовчування про концентрацію в осетинському містечку Джава великого угруповання російських військ ще до початку бойових дій у Цхінвалі та ін. Що стосується всіх цих подробиць, то треба б подивитися на події й з іншого, не лише російського, боку. Автору цих рядків вдалося подивитися фільм, знятий міністерством оборони Грузії. Для повноти картини його не завадило б побачити українській громадськості. Адже ще римські юристи вимагали: «Вислухай обидві сторони!»
Зрозуміло, канал «Інтер» цей фільм не покаже, але ж є в нас інші канали, з іншим уявленням про свободу інформації. Зовсім не пояснило російське ТБ, чому, так побоюючись нового «нападу» Грузії на Південну Осетію (тривожні виступи з цього приводу Д. Медведєва і В. Путіна), Російська Федерація, на відміну від Грузії, не допустила на контрольовані її військовими території цієї країни міжнародних спостерігачів. Якось невиразно пройшов по Першому та РТР сюжет про відвідування Д. Медведєвим північноосетинського Беслана, де декілька років тому загинули внаслідок теракту і «професійних дій» російської влади сотні дітей. Невже громадська організація «Матері Беслана» нічого не захотіла сказати своєму президентові? Замість цього показали застільну сцену і вираження глибокої вдячності та відданості главі держави з боку якихось місцевих, особливо красномовних і «правильних» людей.
Розчулив на каналі «Вести» голова МНС РФ генерал Сергій Шойгу, який ніяк не міг осягнути «грузинської жорстокості»: мовляв, як це можна в XXI столітті ставити систему «Град» і обстрілювати міста? Наївний і довірливий Сергій Шойгу міг би спитати про це в багатьох російських генералів, що мають колосальний досвід використання цих систем у Чечні. Вони б розповіли Сергію Кожугетовичу, як це робиться в XXI столітті... До речі, одного з цих генералів, Шаманова, нещодавно відкликали із запасу і призначили командувати російськими Повітряно-десантними військами. Чи не означає це, що в Кремлі готуються до нових масових утихомирень «бунтівних елементів»?
На тлі «страшних грузинів» Росія була представлена «білою і пухнастою», милосердною і справедливою, завжди готовою скрізь втрутитися і цю саму справедливість встановити. Так, як вона її розуміє. А її розуміння є істина в останній інстанції. Дуже лаяли російські телевізійники світові ЗМІ, які «неправильно» висвітлювали події в Південній Осетії, й навіть показали кадри інтерв’ю однієї представниці цього регіону американському телеканалу, де «підступні й необ’єктивні» янкі не дали цій дамі до кінця проклясти грузинів і похвалити російську армію. Ось, мовляв, які вони нехороші, ці заокеанські демократи. Щоправда, мою увагу привернула деталь, випущена московськими пропагандистами. Адже вони повідомили, що прізвище тієї, хто виступала, Кокоєва. Між іншим, коли нинішній володар Південної Осетії ще був скромним вчителем фізкультури і комсомольським активістом, його прізвище також було Кокоєв. Це вже потім він відкинув російське закінчення, щоб підкреслити чистоту осетинського походження, і став Кокойти. Ось і запитання: пані Кокоєва, яка клеймила «грузинських агресорів» і славила російську «армію-визволительку», нинішньому вождю Південної Осетії Едуарду Кокойти ніким не доводиться, навіть не однофамільниця?
Слухаючи бій барабанів і грім литавр на російському ТБ, мимоволі замислювався: як далеко зайде Росія у «визвольному екстазі», скільки ще кордонів вона перейде, скільки ще держав оголосить окупантами власних територій? І як швидко пройде запаморочення від успіхів або від того, що здається успіхами? Поданий днями президентом Медведєвим у Думу законопроект про використання російської армії за кордоном показує, на жаль, що це відбудеться не так швидко...
