Учора працівники телебачення та радіомовлення відзначили своє професійне свято. У такі дні прийнято не лише говорити про теперішнє, а й згадувати минуле. До того ж історія становлення профсвята та розвиток медіа-простору не просто цікава, а й підтверджує винахідливість та самодостатність українського народу. Тож про минуле «День» поговорив iз дослідником історії українського телебачення та радіомовлення Іваном МАЩЕНКОМ.
— За радянських часів професійне свято працівників телебачення та радіомовлення відзначалося 7 травня. Цю дату було встановлено 1945 року, під час святкування 50-річчя винайдення Олександром Поповим радіо. І вже після здобуття незалежності в Україні продовжували дотримуватися старої традиції.
Але навесні 1994 року Віталій Артеменко, краєзнавець із Харкова, запропонував встановити нову дату святкування Дня працівників телебачення та радіомовлення — 16 листопада. Саме в цей день 1924 року в Харкові (тодішній столиці радянської України) вийшла в ефір перша передача українського радіо. Я особисто зацікавився цією ідеєю. І прийшов до висновку, що пропозиція Артеменка має підстави до винесення на ухвалу Президентові України (Леоніду Кравчуку). Правда постало питання, яку дату обрати: запропоновану, 16 листопада, чи якусь іншу. Річ у тім, що в той час на початку 1990-х років встановлювалися свята різних професійних структур кількома підходами до визначення такої дати. А саме: з прив’язкою до прийняття відповідного закону, чи просто з нагоди якоїсь події.
Так от, Закон «Про телебачення і радіомовлення» був прийнятий 21 грудня 1993 року. Але я вирішив, що не варто до дати прийняття закону прив’язувати день професійного свята. Тому я прийшов до висновку, що 16 листопада потрібно пропонувати на схвалення Президенту як професійне свято працівників телебачення та радіомовлення. Такий проект наказу і був підготовлений, але трапилася несподіванка. Раптом виходить наказ Президента Кравчука про встановлення 6 червня Дня журналістів, до них приписували і всіх працівників електронних ЗМІ. Таким чином вже не було сенсу звертатися зі своєю пропозицією.
Тим не менше, тоді відбулися вибори президента. На місце Леоніда Кравчука став Леонід Кучма. Змінилося керівництво Укртелерадіокомпанії. Генеральним директором став Олександр Савенко. І вже 1994 року Укртелерадіокомпанія вирішила знову запропонувати керівництву держави встановити 16 листопада як профсвято для теле-, радіопрацівників. Швидко підготували проект наказу і відповідні мотивації, які базувалися на моїх висновках та дослідженнях.
11 листопада 1994 року, в переддень 70-річя початку радіомовлення в Україні, такий указ вийшов. З того часу 16 листопада стало Днем працівників електронних мас-медіа України.
Потім я став цікавитися, в якому вигляді велося мовлення у Харкові у своєму зародку. Історія, на мій погляд, дуже цікава.
Харків було містом, де активно будувалися радіостанції ще за часів царського режиму, особливо в період Першої світової війни. Туди перевели дуже потужну радіостанцію з Могильова. Тому саме у Харкові з’явилися спеціалісти, які на перших порах готували технічну базу. Але потім цю радіостанцію уряд радянської Росії фактично забрав із Харкова і перевів у одне із російських міст. Обладнання використали для створення у Москві потужної радіостанції імені Комінтерну. Тоді голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Григорій Петровський та керівник українського уряду Влас Чубан звернулися до харківських працівників з пропозицією своїми силами збудувати радіостанцію. І не просту. А неодмінно потужну радіостанцію для міжнародних відносин, щоб її сигнал доходив до закордону. Побудувати нову радіостанцію, врешті решт, вдалося. Вона запрацювала 17 січня 1921 року, передаючи і приймаючи повідомлення. Це вже було щось більше, аніж технічний засіб. До речі, у той час писк «морзянки» вже перетворюється на голос. Кажуть, що коли одинокий радист на полярній станції замість «морзянки» почув далекий ефірний голос — він відсахнувся від приймача і втік. Це сприймалося неймовірним збудженням.
Найкваліфікованіші харківські зв’язківці билися над розв’язанням проблеми власного українського радіомовлення. Треба зазначити, що Гліб Петровський і Влас Чубан постійно цікавилися перебігом цих робіт і всіляко їм сприяли. Всеукраїнський староста, як іменували тоді Петровського, навіть розпорядився для радіостанції виділити кімнату в приміщенні ВУЦВК. Тож найпершою була трансляція засідання ВУЦВК, яка подавалася на гучномовці, що були розташовані на вулиці. До речі, так роблять іноді й тепер. Наприклад, депутати Верховної Ради України, влаштовуючи трансляцію своїх засідань для мітингуючих перед будинком парламенту. В грудні 1922 року збиралися влаштувати своєрідний радіоміст Харків — Москва за участі Леніна. Але вождь захворів, і замість нього на радіостанції в Москві виступали Калінін і Троцький.
«Прикладне» радіо при ВУЦВК хоча і тішило самолюбство керівників Радянської України, але давало мало користі для головної справи більшовиків — організації масової пропаганди і агітації. У Харкові великими темпами почали встановлювати власну радіостанцію для широкого мовлення. Гліб Петровський запропонував дві кімнати в центральному партійному клубі, який знаходився у приміщенні колишнього оперного театру на Римарській вулиці.
Привезли туди обладнання, почали працювати, але нічого не виходило з мовленням. Заважало відлуння голосів. Що тільки не робили, аби позбутися цієї проблеми. Порад щодо виправлення недоліку було безліч. Та нічого не допомагало. Можливо, на правильний вихід з проблемної ситуації першопрохідників українського радіомовлення наштовхнуло місцезнаходження радіостанції — територія колишнього іподрому. Звернулися до командуючого військами України та Криму О.І. Єгорова за порадою. Негайно на стайні реквізували кілька попон і позавішували ними стіни радіостудії. Звісно ж, в кімнаті стояв їдкий «аромат» кінського поту. Зате не було відлуння голосів та музичних акордів.
15 листопада 1924 року відбувся перший в Україні радіоконцерт. Дикторів тоді, звісно, у штаті радіостанції не було. Тож відкрив передачу технік, який за звичкою зв’язківця на початку тричі промовив у мікрофон «Ало». А потім ще тричі: «Говорить Харків». Ось з такого цікавого моменту розпочалося радіомовлення в Україні. Були на той час і чудернацькі радіоприймачі. Наприклад, у вигляді пожежника. Власне, перший радіоконцерт був своєрідною приманкою для глядачів. Далі транслювалися пропагандистські радіогазети.
Що стосується телебачення, то, власне кажучи, перші телевізійні передачі для більш-менш масового глядача почали транслювати в лютому 1951 року в Харкові. На той час групою ентузіастів під керівництвом В. Вов ченка було споруджено любительський телецентр. Він відрізнявся від наступників тим, що стандарт був 330 рядків у кадрі, а в професійному 625. Тим не менше, передачі почалися і мали дуже великий попит у харків’ян. Харків став фактично третім містом у Радянському Союзі, після Москви і Ленінграду, де телебачення працювало на досить професійній основі. Цікаво, що про цю подію доповіли особисто Сталіну. Він дещо здивувався, адже керівництво країни не вклало жодної копійки в телецентр. Він працював три роки, а вже 1954 – го в тому ж Харкові було збудовано професійний телецентр. Тоді Харків був єдиним у Європі містом, де на двох різних каналах, за різними системами, велося двопрограмне телебачення.
ДОВIДКА «Дня»
МАЩЕНКО Іван Гаврилович. З майже півстолітнього шляху в журналістиці понад 40 років присвятив роботі на телебаченні. Обіймав ключові посади в державних телерадіоорганізаціях (зокрема, генерального директора Українського телебачення, першого віце-президента Національної телекомпанії України, заступника голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України). Верховною Радою України обирався до складу конституційного державного регуляторного органу — Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (1994 — 1999 рр.).
Організаторську діяльність поєднує з творчою роботою як автор сценаріїв телепередач (у тому числі міжнародних телемостів), документальних і науково-популярних кінофільмів, аналітичних статей з історії, теорії і практики ТБ та радіомовлення. Автор 20 книг — досліджень електронних мас-медіа, у тому числі двотомної монографії «Телебачення України» (1998 — 2000 рр.).
Брав активну участь у виробленні нормативної бази електронних ЗМІ, у тому числі як керівник робочої групи в підготовці базового Закону «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.).
Творча і науково-дослідницька діяльність І.Г. Мащенка відзначена високими нагородами. Він — заслужений працівник культури України, лауреат Всеукраїнської премії імені І. Франка в галузі журналістики, Національної премії «Телетріумф» за внесок у розвиток українського телебачення. Академік Української та Євразійської телевізійних академій.
