Телебачення любить круглі дати. Десятиріччя закінчення афганської війни не стало винятком у масовому журналістському набігу на урожайну тему. Тим більше, що тривалий час вона була якимось парадоксальним чином невіддільна від надривного пафосу істеричного романтизму. За блюзнірською іронією історії, Афган став чи не найбільш поетичною з політичних катастроф ХХ століття. Можливо тому, сама назва документального фільму Євгенія Кисельова, показаного НТБ в річницю виведення військ — «Афганський капкан», — сприймалася як метафоричне викриття порочності лицемірно-патетичної афганської пастки, в яку ми потрапили. Утім, добротний ексклюзив Кисельова був далекий від рефлексивного моралізаторства. Слідчий експеримент, здійснений метром і асом російської політичної журналістики, досліджував причини і механізми афганської трагедії з неупередженою скрупульозністю паталогоанатома. Лише в характеристиках і оцінках героїв та мізансцен політичного театру, що став театром воєнних дій, Кисельов дозволяв собі емоції, які, втім, не вийшли за рамки світських стандартів. І не приховував задоволення, препаруючи приховану логіку політичної помилки та історичну неминучість її наслідків. По суті, жанр документального дослідження, з екскурсами в історичні нюанси та екскурсіями місцями подій, аж ніяк не належить до числа новаторських досягнень. Новаторством в «Афганському капкані» стали інтонація і стилістика підходу до теми, позбавлені не тільки маревного романтичного пафосу (в тому числі і праведного обурення), але й емоційного надриву як такого. Дивно, але зроблений у дусі НТБшного гіперпрофесіоналізму, цей фільм у певний момент розчаровує саме відсутністю очікуваного удару по нервах. Для авторів і учасників «Афганського капкана» афганська війна закінчилась десять років тому. І з цим важко сперечатися.
У вівторок у рубриці «Як це було» замість звичного ток-шоу від ГРТ «Інтер» показав документальний фільм «Біль пам’яті. Афганські сторінки» виробництва того ж ГРТ 1991 року, присвячений афганським матерям. Власне, матері були, звичайно, не афганські, а наші, радянські — відповідно до історично-часової реальності картини. Матері загиблих в Афганістані хлопців, які живуть у Москві і Пітері, Києві і Ташкенті, в убогих селах і в благополучних райцентрах. Гранично архаїчний за стилістикою та інтонаційним рядом, цей теленарис — путівник за адресами людських трагедій, перерваних доль і нескінченної скорботи. Кожна із цих негарних від горя жінок згадує про те, як це було, — найстрашніше в житті. Під любительські гітарні акорди і невигадливо-пронизливі, як сама біда, пісні автори фільму занурюються разом із глядачем у нещадну стихію живого болю, при цьому не ставлячи запитання і не закликаючи до відповідей. Цей фільм можна вважати морально застарілим, навіть не дуже покрививши душею. Можна перегорнути сторінку, поставити крапку в огляді історичної епохи і розставити крапки в нюансах політичної гри. І все одно доведеться визнати, що нинішнє суспільство не володіє ані моральним правом, ані моральною силою, достатньою, щоб вирватися з афганського капкана.
