Ні на хвилину не припиняється робота сотень вітчизняних телеканалів. Телеефір заповнено. Інше питання — чим?
Існує певний стандартний набір програм, якими заповнюється ефір як загальнонаціональних, так і регіональних телеканалів. Це інформаційні, спортивні, авторські телепрограми, ток-шоу, рекламні тележурнали, незліченні телемагазини і подібне. Природно, й фільми. А оскільки батьківщиною телесеріалів і телефільмів — за рідким винятком — Україна все ще не стала, то в цьому секторі практично неподільно запанували росіяни. І якщо декілька років тому ще можна було сперечатися про те, хто більш винахідливий у залученні російського телепродукту в український ефір — регіональні чи загальнонаціональні телеканали, то зараз упевнено можна констатувати — більшість українських регіональних телеканалів, за винятком, хіба що, обласних державних телерадіокомпаній, стали повноцінними мережевими партнерами російських електронних ЗМІ з дуже невеликим відсотком власного мовлення. І в цьому структура мовлення українського регіонального телебачення практично ідентична російському регіональному мовленню. Там малопотужні регіонали також дуже міцно прив’язані мережевим графіком мовлення до великих загальнонаціональних телекомпаній.
В одному з листів мого знаменитого земляка Олексія Кириловича Алчевського є такі слова: «Я живу на цій землі. І тому зобов’язаний її любити». Мені близька ця позиція. І саме вона дозволяє роздивитися в аргументах про сьогоднішні вигоди та світові інтеграційні тенденції, майбутню трагедію українського телебачення. А якщо врахувати, що незалежно від того, чим є телебачення — бізнесом, мистецтвом чи й тим і іншим разом — воно було й залишиться синтезом ідеологічного, художнього, технологічного начал і відповідних їм могутніх інструментів впливу, — наслідки вищезазначеної трагедії не залишаться непомітними й не можуть бути легко переборними.
Перші симптоми неблагополуччя виявилися в, здавалося б, необразливому негласному змаганні телеканалів, метою якого було створення кращої програми про погоду. Кращі сили було кинуто на винахід технологічних новинок і пошук ведучих. Звичайно, були очевидні успіхи й відкриття. Але парад технологічних прозрінь у програмах про погоду став міною уповільненої дії в українському ТБ. Зовсім не тому, що це були його перші успішні комерційні кроки. Небезпека таїлася в іншому: виявилося, що між комерційним результатом і вкладеними в продукт інтелектуальними, творчими зусиллями і коштами не існує прямої залежності. Програма може бути до неможливості банальною і мати комерційний успіх. Якщо так, то навіщо напружуватися, вигадувати, шукати способи задоволення потреб капризної телеаудиторії?
Дуже швидко, не змовляючись, телеканали зробили ревізію свого програмного майна і повикидали звідти весь непотріб. Жертвами стали, насамперед, дитячі, пізнавальні, авторські телепрограми. Причини «зачистки» були більш прозаїчними — аби вижити. Але пустоти, які утворилися, потрібно було заповнювати. Тому в мережі мовлення швиденько напхали все те, що дешеве, але більш доступне.
Телемовлення не зупинилося. А ось вітчизняне телевиробництво завмерло в тривожному очікуванні й поганих передчуттях.
В українському телерадіопросторі з’явилися виразні ознаки циклічності: від виборів до виборів. У проміжках наступала неминуча смуга томливого творчого бродіння: де б що-небудь заробити. З тієї ж причини в лавах вітчизняних виробників телепрограм творча думка била ключем. Лопатою можна було гребти класні ідеї та проекти. Але телеканали суворо охороняли завойовану в ефірі територію і зайшлих не злюбили. Аскетичний мінімум у вигляді інформаційних, рекламних телепрограм і прогнозів погоди канали освоїли самостійно, а розпорошувати надлюдською працею зароблене сенсу не було.
Аскетизм виробників телепрограм став ще більш жертовним: життя навчило їх займатися добродійністю. Не чекаючи від каналів ніякої компенсації за зроблену продукцію, виробники, наївно вважаючи, що мовник все одно не обійдеться без їхніх улюблених глядачами програм, прохав лише про одне: дати можливість у пристойний час сказати «дякую» тим, хто допоміг. Канали щось запідозрили недобре в посяганні на їхню рекламну територію. Але змушені були злегка відступити: турбота про рейтинг вносила поправки до переліку джерел прибутку.
Одним із них став... вітчизняний виробник телепрограм. Відтепер за право показу своїх програм він повинен був платити мовникові. Не може бути! Адже в усьому світі програми купують. І коштують вони недешево. Але хіба ми лише цим несхожі на інших?
Збентеження в рядах виробників швидко вщухло: майже всі захоплено зайнялися медициною, кулінарією й автомобілями. Дитячі й пізнавальні програми з поля зору зникли зовсім і загальну благоліпну картину вже не порушували.
Американці та європейці при всій їхній обачності вже давно зрозуміли, що заощаджувати на тому, що призначене дітям, — поганий тон. Тим більше, якщо йдеться про речі, які впливають на психіку, свідомість дитини, формують її як особистість. Тому потужній теле- та кіноіндустрії, яка вдень і вночі працює, не жалкуючи коштів, довірено відповідальну справу державної важливості: вона готує юне покоління до того, щоб стати громадянами своєї країни, здоровими і сильними, меткими й оптимістичними. Такими, що люблять свою вітчизну.
А як у нас?
Один із гостей програми Першого національного телеканалу «Четверта влада» якось заспокоїв телеглядачів: не потрібні нашим дітям вітчизняні телегерої та телепрограми. Діти й так виростуть! Із цим не сперечаюся. А ось як бути з тим, що душу кожної дитини неминуче відвідує пекуче, як перше кохання, бажання мати друга. Геніальність Астрід Ліндгрен не в тому, що вона вигадала Карлсона, а в тому, що вона показала, навіщо дітям потрібен Карлсон. Причому кожному — свій. Її Малюк не має імені. Він просто Малюк. І у нього всі є, в тому числі, й чудова мама. Але навряд чи хто матиме сумнів у тому, що більше за все на світі після мами Малюкові потрібен Карлсон.
Це дуже добре розуміють і відчувають американці, європейці та японці. Більше того, вони здорово використовують цю потребу дитини для того, щоб допомогти їй навчитися любити свою країну, пізнавати світ і пересвідчитися в його неворожості. Саме так, поволі й непомітно формується безліч корисних у житті рис, які неодмінно знадобляться маленькому громадянинові в його дорослому житті. Звичайно, при цьому ніхто не забуває робити свій бізнес.
Можливо, має рацію гість «Четвертої влади»: навіщо робити своє, якщо можна скористатися тим, що є? Не треба ламати голову, як і чим заповнювати ефір, витрачати незайві гроші. Адже про все вже потурбувалися. Ну й що, що не ми самі?
Не потрібно забувати, що культура агресивна. Ступінь агресивності кіно- і телеіндустрії набагато вищий. Вожді світового пролетаріату не помилялися, вважаючи найважливішим із усіх мистецтв — кіно. Вони ще не знали телебачення!
Агресія — це напад. Вона може бути різною, в тому числі й культурною. Але в усіх випадках це буде сила. Чи можуть протистояти їй крихкі й трепетні паростки української національної самосвідомості? А дитяча психіка й уява?
Але головне — напад в умовах непідготовленої до нього свідомості — ми організували самі. Спочатку українські телеканали імпортували фільми й окремі телепрограми. Обсяг імпорту поступово збільшувався й непомітно рахунок став йти на інші одиниці виміру: нині входить у моду імпорт каналами.
Ну й що, скажете ви, все одно від них не відбитися: кабельне, супутникове телебачення... Згодна. Але якщо поряд не буде своїх, українських із повним спектром відмінної якості програм інформаційних, публіцистичних, дитячих, спортивних, розважальних, пізнавальних... Звичайно, місце на мапі зі словом «Україна» залишиться. Хоча, хто зна...
Освіченість чи тонкий шар інтелекту не можна уподібнити осаду, легкорозчинному при збовтуванні. Є підстави підозрювати, що ця «сила» — знання — проникає в людину на клітинному рівні, неодмінно зачіпаючи не лише інтелект, але й психіку. Викорчовуванню чи вивітрюванню насилу піддається. А тому є поживним середовищем не лише для роздумів.
І все ж я сподіваюся дожити до українського телевізійного ренесансу. Змогли ж ми відмовитися від закордонних харчів у принадливих упаковках. Причому зробили це одностайно і з чималою вигодою для себе й своєї країни. Просто своє виявилося кращим, смачнішим, кориснішим і довіри йому більше.
Від редакції: Пропонуємо нашим читачам висловити свою думку з приводу того, як українські телеканали (зокрема, регіональні) могли б поєднувати комерційні інтереси зі здійсненням «своєї історичної місії». Листи можна відправляти на адресу: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2Л, із поміткою «для відділу ЗМІ» або електронною поштою — [email protected]
