«Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна також. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий», — Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого».
Видавши свій перший і єдиний прозовий роман, Ліна Костенко порушила своє двадцятирічне мовчання. Аж надто близько він сприймається зараз — на третій рік «гібридної» війни між Україною і Росією, де Крим і Донбас стали лакмусом для всіх скептиків, що роман критикували. Саме Крим і Донбас показали українцям силу впливу ЗМІ, без яких не можливо було би уявити сьогоднішні реалії. Книга, що писалася 10 років, ставить діагноз країні, за яку боролася сама поетеса; країні політичної паралізованості суспільства й тотальної дезінформації — головної зброї «гібридної» війни.
ГРОШІ ТА ЗМІ
Керівництво Третього Рейху, програючи розв’язану власноруч війну, більш за все потребувало нафти, бо без неї війну вести неможливо. Разом із тим Йозеф Ґеббельс у своїй промові з нагоди відкриття 10-ї німецької радіовиставки сказав, що вони не змогли б ні прийти до влади, ні розпорядитися нею так, як вони це зробили, якби не було винайдено радіо.
Важливість радіо вчасно зрозуміли усі диктатури світу, заохотивши своїх громадян до «великої і справедливої» війни.
Роблячи свої перші кроки у політиці, Володимир Путін чітко розумів правила гри: виграє той, хто робить ставку на гроші й ЗМІ. У пострадянських країнах така стратегія майже безпрограшна, оскільки у більшості країн, що постраждали від радянської окупації, однопартійна тоталітарна система зародила або ж укорінила патологічну аполітичність населення. Радянська «система» вчила тому, що обов’язок думати про державу лежить тільки на посадовцях і голові держави. У такій системі не було місця інакодумцям, лібералам і політичним активістам. Для цих прошарків будувались окремі дисидентські «зони».
Побачивши крах такої системи, Володимир Путін зробив усі необхідні висновки, аби дотримуватися традицій Радянського Союзу й дати населенню опіум, що був романтизований у 1990-х, — демократію. Втім, путінська демократія — це лише паперова формальність, а сам Володимир Путін — суперзірка. Людина з народу, яка щодня буває ледь не у всіх росіян вдома й робить все те, що має робити чоловік за картиною світу простого обивателя. Він занурюється у крижану воду на хрещення Христове, літає на гвинтокрилі й розмовляє як проста людина. От тільки обиватель тут і зараз — у реальності, а російський лідер перебуває за товщею скляного екрану — у своєму елітному, царському світі.
Задля ведення своєї політики Володимир Путін майже одночасно підпорядкував безпосередньому контролю держави усе, що вбачав необхідним для своєї перемоги: телеканали і найбільшу у світі нафтогазову компанію — «Газпром». І за радянською традицією, держава і її керівник — одне ціле.
ГОЛКИ СУСПІЛЬСТВА
Рука радянської наддержави нависала майже над усім світом, але навіть після падіння Колоса його тінь залишилася на місці. Російське керівництво вправно підсадило Європу на нафто-газову голку, а для підтримання свого впливу не тільки відродило й підтримувало радянські, але і створило нові засоби масової комунікації. Вони відіграли вирішальну роль у російсько-українському конфлікті, в умовах якого ми живемо зараз.
Під час Майдану 2013 — 2014-х років російські ЗМІ, що були присутні на території нашої держави, запустили карколомну програму дискредитації цінностей, які вбачав український соціум на багатотисячних мітингах. Роздрібнені проолігархічні ЗМІ України, які втратили свій авторитет, обслуговуючи інтереси власників, виявилися не готовими до виконання соціальної місії журналістики — консолідації суспільства — під тиском диктаторської машини пропаганди. Частина населення нашої країни віддала перевагу цілісній картині подій за версією російської сторони, не довіряючи національним ЗМІ, які тільки збирали свою мозаїку справи захоплення України. І якщо окупація Криму має для Російської Федерації в першу чергу стратегічне значення, то дестабілізація південно-східної частини України Росією є стоп-краном втілення ідеї повноцінного входу нашої держави до «західного крила».
«Заручини» з ідеєю «русского мира» тієї частини населення, яка підтримувала опозицію у потребі відмови від західного вектору розвитку, Росія здійснила через свою присутність у нашому інформаційному просторі. Провівши псевдореферендуми вже за підтримки своїх військових і озброєних найманців, Росія в першу чергу «відрізала» Донбас від українських ЗМІ. І в таких умовах окремі окуповані регіони Донецької і Луганської областей живуть і нині, поки прірва у менталітеті зростає.
МІШЕНЬ — РОЗУМ РЕЦИПІЄНТА
«Заручений» з Росією Донбас виявився заручником «братської» держави. Саме гра слів «заручений у заручниках» відображає дійсну картину його сьогодення.
Щоденні театральні виступи «експертів» на центральних російських телеканалах у політичних передачах є втіленими у життя орвелівськими «двохвилинками ненависті». Вони складають сюрреалістичну картину дійсності мешканців Донбасу, які використовують цитати «експертів» у будь-якій політично-соціальній дискусії.
Люди залишають вулиці окупованих міст Донбасу, боячись за своє життя, а «республіканське» радіо щовечора відраховує час, нагадуючи про комендантську годину. Відсутність заробітку і, як наслідок, поширення мережі «наливайок» — у всьому цьому, за версією російських ЗМІ й місцевих каналів масової комунікації, винна українська влада.
І при цьому наша держава так і не виробила ефективних елементів супротиву російській пропаганді, про які негайно потурбувалися політики у ЄС. Навіть скорочення Національною радою з питань телебачення і радіомовлення трансляції російських телеканалів у кабельних мережах не «викинуло» Росію з українського інформаційного простору.
Студентам луганських вузів за направленням «журналістика» пропонують робити рерайт українських новин для псевдоукраїнських новинарних сайтів, зареєстрованих на доменах .сом, .net, .org та інших. За їхніми словами, роботодавці пропонують також писати власні тексти з однією важливою ремаркою: проявити невиразне негативне ставлення до Майдану.
Натомість українські державні адміністрації досі не можуть налагодити телерадіокомунікації у багатьох звільнених населених пунктах, жителі яких досі дивляться російські телеканали. Прикладом недбалої інформаційної політики слугує багатостраждальна Станиця Луганська, де радіо окупованого Луганська слухають навіть українські військові на контрольно-пропускному пункті.
За таких умов і мови не може бути про відновлення інформаційного поля на окупованих територіях, яке могло би стати суттєвою підмогою у справі реінтеграції Донбасу і скорішого відновлення суверенітету. «Гібридна» війна, нав’язана нам РФ, йде в першу чергу не на полі бою, а в ефемерному просторі інформації, де мішень — розум реципієнта.
Україна вже довела, що спроможна дати відсіч супротивнику в прямому зіткненні та повернути контроль над окупованими містами. Однак досі, не маючи єдиної інформаційної політики, яка б не перетворювалась у відверту пропаганду чи цензуру, нам доведеться боротися за свою інформаційну площину активніше, ніж будь коли. У цьому аспекті криється левова доля успіху в цій смертоносній «гібридній» грі.
