Серед ведучих теленовин Алла Мазур є одним з безперечних лідерів, про що свідчать результати соціологічних опитувань. І хоча ведучий на телебаченні увінчує працю багатьох спеціалістів, все ж подача інформації у значній мірі залежить саме від його професійності і, звичайно, індивідуальності. Так, дівчина з Хмельниччини завдяки своїй індивідуальності потрапила на Українське радіо. Згодом її запросили на телебачення ведучою інформаційної програми УТН. Перше вітчизняне ток-шоу на економічні та політичні теми «Перехрестя» з публіцистичною «Інвестиційною історією» принесло їй успіх. У січні 1997 року Алла Мазур зайняла крісло ведучої «ТСН» на каналі «1+1», де працює й понині. А ще вона — володарка титулу «Всенародне визнання», ордена «Княгині Ольги» 3-го ступеня, неодноразово називалася найкращою ведучою інформаційних програм України. Та, незважаючи на складний журналістський розпорядок дня, у Алли знаходяться вільні хвилинки, які можна присвятити своєму хобі. Якому? Про це в нашій рубриці «Хобі-клуб» розповідає сама Алла МАЗУР.
— У дитинстві яких тільки захоплень не було. Був домашній ляльковий театр з героями популярних дитячих казок, і вся сім’я вечорами мусила переглядати ці постановки. Пізніше — домашня стінгазета: з рубриками, редакторською колонкою, карикатурами — і обов’язковим збиранням читацьких відгуків, звичайно. Був час захоплення філателією — і час захоплення кіно. Період інтенсивного випікання тортиків змінювався періодом такого ж гарячого інтересу до авіації: на рівні моделей літаків і вертольотів та улюбленої книжки А. Маркуші «Посібник юного пілота». Усе це, напевно, важко назвати хобі, бо так тоді і не сприймалося. Але є одна розвага, що перманентно супроводжує донині: про себе називаю це «Великий будівничий». З дитинства — небайдужа до різного роду будиночків: великих і малих. Починалося — з облаштування будиночків для ляльок. Не застала я часів Барбі: на жаль, а може, і на щастя, бо бідним був би бюджет моїх батьків. Тому квартирки і будиночки для улюблених пупсиків доводилось споруджувати власноруч — із підсобних матеріалів. Потім вітчизняне виробництво ощасливило картонними макетами цілих квартир і меблів для них: усе це можна було по-різному варіювати, переставляти стіни, змінювати дизайн і взагалі відчути себе неабияким спеціалістом з інтер’єру. Випробовувала себе і у «великих формах». Привезли якось на наше подвір’я величезну купу кореневищ зрубаних дерев. Може, на дрова, чи ще для якоїсь потреби — не знаю. Але досі пам’ятаю, яку розкішну «камінну залу» облаштувала я поміж того химерного сплетіння деревини — граючись, звісно. Шкода, не так просто знайти нині в місті такої ж краси сухе дике гілля: в інтер’єрі виглядало б дуже романтично. А потім — від «теорії» перейшла до «практики». Батьки мої саме почали будувати власний дім, і це був кайф надзвичайний: придумувати разом з ними, яким він має бути. На радощах намалювала кілька варіантів планування нового будинку, а щоб було переконливіше — заодно і варіанти умеблювання. Частина мрій, щоправда, так і залишилися лише на папері: для втілення усіх моїх ідей нам не завадив би якийсь багатий спадок від дядечка-мільйонера. Як потім прочитала у розумних книжках, пропонувала я щось у дусі «неокласики».
В університеті більше вже цікавилася стилем модерн та ідеями Ле Корбюзьє про «дім як машину для життя». І страшенно зраділа, коли дізналась, що Білл Гейтс уже почав втілювати цю ідею буквально, спорудивши собі цілком комп’ютеризований будинок, де вся електрика вмикається за голосовим сигналом, СВЧ- пічка доповідає вам, коли ваша піца вже готова, а ванна, скажімо, коли вода в ній досягне потрібної температури. Залишилося дочекатися реалізації ще однієї ідеї фантастів: про квартири-модулі, які зможуть самостійно перелітати з міста в місто, і там — просто кріпитися магнітними замками на високих вежах-портах. Здорово?
Власне, все це і стало передмовою до невеликої нинішньої колекції будиночків з різних кінців світу: вона почала складатися останніми роками. Хіба ж могла бариня з таким «будівничим минулим» спокійно пройти в Іспанії повз цілий стенд з настінними зразками їхньої типової національної архітектури? Та ще й коли всі ці глиняні будиночки такої філігранної роботи, кожен — іншого дизайну, різних розмірів і господарського призначення, і усі — з білими стінами, під червоною черепицею і заплетені яскраво-зеленим плющем? Ходила я колами біля цих стендів до самого від’їзду, долаючи спокусу купити усе скопом. Зрештою — до Києва приїхали першi три екземпляри із Каталонії. Потім до них приєднався подібний типаж з Андалусії, а згодом знайомі привезли такий же сувенір із Мадрида. І пішло-поїхало. Переважно «поїхало», бо найчастіше привозяться будиночки із подорожей. Так само довелося тримати себе в руках у Парижі. Там у вітринах магазинів можна побачити цілі міські квартали, складені із будівель різної архітектури: разом із деревами на тротуарах і навіть фігурками людей. У результаті — Франція представлена у нас типовим міським будинком разом із паризькою булочною, і не менш типовим будиночком із млином із сільського Провансу. Географію розширюють колеги-ТСНівці: завдяки їхнім відрядженням маю тепер характерний зразок провінційної Британії і навіть собор Святого Віта із самісінької Праги. А на додаток — старовинна українська хатка із дзвінкої опішнянської глини, привезена друзями із Сорочинців, і така собі «хатка на курячій ніжці» із казкового російського лісу — подарунок iз Одеси. А також будиночок-дзвіночок із Болгарії, стилізована китайська пагода... з Андріївського узвозу, і кілька кіпрських храмів у формі підсвічника. Прямого стосунку до роботи вся ця забава не має: хіба що допомагає можливість їздити світом, та ще й звичка зазирати у кожну шпаринку — від щоденних пошуків потрібної інформації. І до читання спеціальної літератури я теж ще не дійшла: вдовольняюсь поки що візуальним враженням. Хоча цікаво було б проаналізувати: чому так схожі традиції народного будівництва у далеких одна від одної Іспанії та Болгарії, і навпаки — зовсім інший стиль хаток у сусідній з Болгарією Україні? Тим більше, до речі, хочеться зберегти у первісному вигляді унікальну «колекцію будиночків» нашого Києва: щоб і через 20 років туристи змогли побачити і древню Софію, і католицький костьол роботи Городецького — нині Будинок органної музики, і застати легендарну зелень на дніпровських схилах, на які наступає сучасна забудова. Щоб нинішня будівельна лихоманка не з’їла остаточно історичний принцип забудови «матері міст руських»: коли архітектори свідомо залишали прогалини між будинками, щоб краще і ефектніше відкривалась панорама з різних точок, і щоб свіже дніпровське повітря вільно гуляло містом. Таких «любителів будиночків» в ТСН чимало. Тому особливо цікавимося збереженням історичного обличчя древніх українських міст, і зокрема планом архітектурного розвитку столиці. Він, виявляється, вже розроблений і затверджений аж до 2020 року. І все, що зараз відбувається в Києві, очевидно, частина цього маловідомого городянам плану. Отак граємося в будиночки і далі. Не хочеться лише, щоб найцікавіші українські будівлі залишилися в історії лише у вигляді макетів: для колекцій уже наступних поколінь. А для своєї поки що шукаю місце: починаємо будувати полиці...
