У минулому випуску сторінки «Телебачення» на запитання «ЗАВЕРШИВСЯ ТБ-СЕЗОН. ЩО В НЬОМУ ЗАПАМ’ЯТАЛОСЯ ОСОБИСТО ВАМ?» відповідали телевізійники. Сьогодні — слово незалежним експертам «Дня».
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, викладач кінотелефакультету Київського державного інституту театрального мистецтва:
— За минулий телесезон мені найбільше запам’яталася абсолютна безпорадність нашого телебачення орієнтованого з певного часу на «американщину» (на масову культуру в американському варіанті) у висвітленні подій, які струсонули наше суспільство в перші місяці цього року. У мене склалася настільки недобра думка про національне, у широкому значенні цього слова, телебачення, що я не можу сказати, що мене взагалі щось вразило в цьому телесезоні. У нас, безперечно, є гарні тележурналісти, особливо жіноцтво, яке елегантно викладає події, але — не більше того. Відверто кажучи, зараз українське (а можливо, і не тільки українське) телебачення нагадує верстат Гутенберга у середині шістнадцятого століття, коли вирішили друкувати тільки те, що має підкреслено комерційний ефект: тоді в Іспанії, наприклад, друкували примітивні лицарські романи, що мало відповідний наслідок у вигляді «Дон Кіхота». Можливо, на основі нашого нинішнього телебачення з’явиться якийсь український «Дон Кіхот». Щиро кажучи, все інше мені не тільки не подобається, а швидше всього, я перебуваю у радикальній опозиції до того, що діється на телеекрані. А свій телевізор я давно вже вимкнув, і якщо дивлюся щось, то тільки на роботі або у сусідів.
Павло ФРОЛОВ, кандидат психологічних наук:
— Найважчі враження були від програм Анатолія Борсюка, коли декілька проектів були присвячені насильству. Важкими вони були тому, що не розкривали психологію злочинців, а смакували саме деталі, не зрозуміло навіщо: чи для того, щоб налякати, чи як посібник, як це робити. Мені здається, що подібні програми мають зворотній ефект: частину людей вони лякають, а частину готують до того, що не все так страшно.
Михайло ЧЕМБЕРЖІ, ректор Київської дитячої академії мистецтв:
— Я хотів би констатувати, що сьогодні кожен вітчизняний канал намагається мати своє обличчя, постійно йдуть якісь пошуки, з’являються нові деталі у заставках, у музичному ряді і навіть дикторській подачі. Кожен відчуває конкуренцію і намагається виглядати гідно. Я з радістю дивлюся програми, які стосуються проблем професійної підготовки обдарованих дітей, мистецькі програми, звичайно, не обминаю й інформаційні програми, але, на жаль, немає часу бути «поважним» глядачем — через специфіку своєї роботи я тільки епізодично переглядаю телепрограми. Приємно покласти себе на диван і побігати дистанційкою по всьому телеефіру, що, до речі, дає можливість глибокого порівняльного аналізу подачі конкретної події.
Зіновій МАЗУРИК, заступник директора Львівського палацу мистецтв:
— Єдине, що запам’яталося, — це репортаж про приїзд Папи Римського в Україну. А так, взагалі, я не дивлюся телевізор, тому що там немає на що дивитись. Хотілося б бачити мистецькі програми про культурні події, про те, що стосується нашої культурної спадщини, її європейського контексту, що нас ідентифікує як націю культурну і формує якісь певні норми суспільного життя. Бо нормотворцями нашого суспільного життя зараз є далекі від культури державні інституції. А телебачення зараз нічого не робить для того, щоб ті гуманістичні норми впроваджувати в життя, і тому воно не викликає у мене зацікавлення.
Андрій ПАВЛИШИН, редактор журналу «Ї»:
— Для мене цей сезон запам’ятався насамперед втратами. Мені дуже подобалася програма новин НТВ. Після того, як воно було розгромлене і змінило власника, то НТВ, на мою думку, стало суто комерційним і нецікавим. Але до певної міри це компенсувалося тим, що значно енергійнішим і цікавішим стало ICTV — і тепер його новинні програми стали дуже цікавими. Так, формат програми «Свобода слова», зокрема, дуже хороший, він не ідеальний, але це, принаймні, добра програма на тлі нецікавості, яка панує на нашому телебаченні. Із серіалів чи кінофільмів чогось окремого виділити не можу — нічого цікавого тут просто не було створено спеціально для телебачення. Тому що кіно — це окрема галузь, а те, що телебачення ретранслює якісь фільми, то це до телебачення не відноситься і не є подією телевізійного життя. Завжди дуже цікаві програми, які ведуть певні особистості, такі, як професор Мирослав Попович або культуролог Вадим Скуратівський. Які б програми вони не проводили — це завжди цікаво: хоч вона про кулінарію, хоч про високе мистецтво, хоч про міжнаціональні стосунки. Натомість вразило цього року стрімке збідніння телебачення — відчутне зменшення рекламного ринку, і загалом, програмна політика на телебаченні стала значно ощаднішою, відчувається, що люди почали затягувати паски. Що ж стосується розважальних програм, то я просто не можу знайти такі, які хоча б відповідали нормальному інтелектуальному рівню.
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
— Нещодавно я був у Німеччині, і мене збила з пантелику величезна кількість передач з «говорящими» головами, їхньою утихомиренністю. Мені пояснили: концепція така — обивателя нічим не турбувати. Окрім того, фільмів, порівняно з нашим телебаченням, дуже мало, бо це теж хвилює, а вдома, у своїй фортеці, належить спочивати. Щось «переживательне» йди купувати до кінотеатру.
У нас, як відомо, все навпаки. Новини блоками пакують у наші голови інформацію: де, хто і скільки разів віддав Богу душу. У фільмах, навіть у прайм- тайм, убивають та ґвалтують. Для ведучих немає більшої приємності, аніж повідомити про те, що наш Президент — бяка-мняка, а інший телепрофі з посмішкою Іудушки-Троцького розповідає, який у нас прем’єр незугарний. Плювати на його рейтинг і людську гідність, так свиснули з одного чи двох кабінетів. Гидко це все, бо у нас ще й артистизму в телевізійних людей не вистачає, аби уміти приховати напрям вітру, котрий змусив млинка у роті крутитись у правильний бік. Оце й запам’яталося — збільшення цинізму і продажності. Зате футболу на УТ-1 було досхочу, настільки, що канал можна вже перейменовувати на UkraSport. Віктор Ющенко добре грав роль красивого американського хлопа, за яким ганяються мафіозі. Тільки він чомусь мляво відстрілювався — українська генетика, хай би їй грець. Ольга Герасим’юк і Микола Вересень вдало, на мій погляд, виоформили наші особисті катастрофи у передачі «Без табу»: вийшла документальна мелодрама, де вдалося навіть намацати точку катарсису. Запам’яталася одного разу Ліна Костенко у передачі «Саме той про себе». Подумалося: чому ж немає Миколи Вінграновського (і фактура, й безпосередність, і шарм!), Івана Драча, Дмитра Павличка і ще багатьох. Чому по екрану тягають одних і тих же московських зайд?
«Студія 1+1», СТБ, «Новий канал» та ICTV незрідка радували кінопрограмою (щоправда, у пізній час). «День народження Буржуя-2» Анатолія Матешка підтвердив високий професіоналізм режисера і всієї групи, хоча продовження серіалу, як це найчастіше і трапляється, виявилося трохи слабшим від першої частини. Українські серіали потрібні, на телебаченні слід показувати телевізійний продукт, а за кінематографічним варто йти до кінотеатру.