Ніщо не заважає людині в житті більше, ніж стереотипи. І ніщо не «дарує» людині так багато стереотипів, як телебачення. Особливо серйозні докори з боку західних вчених звучать на адресу ТБ з приводу стереотипізації статевих ролей. Мовляв, телегерої-чоловіки, як правило, більш заповзятливі, агресивні, а жінки — залежні і боязливі. А регулярні «телеуроки» безслідно не минають і позначаються на поведінці людини у реальному житті. Чому ж навчає нас стосовно цього вітчизняне ТБ? Про це кореспондент «Дня» вирішив розпитати доктора філософських наук, соціолога Наталію ЛАВРИНЕНКО.
— Те, що ТБ — один з головних засобів моделювання поведінки людини — факт загальновідомий. А ось якщо на цей факт подивитися з погляду формування гендерної ідентичності, то які моделі, які чоловічі й жіночі ролі пропонує глядачу сучасне ТБ? І чим вони відрізняються, наприклад, від моделей радянської епохи?
— Закритість і заідеологізованість, які були властиві радянському суспільству, дозволяли ЗМІ транслювати переважно один центральний образ жінки — це образ жінки-трудівниці, передовика виробництва. Звичайно, він був дуже спрощений, схематизований, відображав тільки один бік життєдіяльності жінки. Але були в ньому і позитивні моменти: цей образ показував такі риси наших жінок, як активність, цілеспрямованість. Однак треба сказати, що домінування цього образу жінки-трудівниці досить сильно вихолощувало якісь її інші особистісні якості. За радянських часів приватна сфера була взагалі закрита, її було оголошено другорядною по відношенню до суспільної сфери, сфери виробництва. І тому дозволеним образом жінки у приватній сфері був тільки образ матері. Але навіть і ця друга жіноча іпостась, яку транслювали через ЗМІ, була приватизована державою. Недаремно у висловлюваннях самих жінок звучали фрази на зразок «я народила державі двох синів». Хоч народжують, передусім, для себе, народжувати чи не народжувати — право суто особисте.
Якщо ж говорити про чоловіка того періоду, то, безумовно, також вироблявся певний тип особистості. Але якщо образи і ролі жінки, які транслювалися ЗМІ, проглядалися чітко, то образ чоловіка у радянський період був досить складний, неоднозначний. З одного боку, тоталітарна влада консервувала патріархальний образ чоловіка — чоловіка, якому всі підкоряються, по відношенню до якого жінка виступає в ролі обслуговуючого персоналу. Але, з другого боку, тоталітарний режим придушував у рядовому чоловікові ті якості, які традиційно приписують чоловікам — самостійність, сміливість, активність. І реалізувати патріархальну модель поведінки чоловіку не можна було в багатьох сферах. Скажімо, на тій же роботі треба було підкорятися партійній організації, якимось розпорядженням. Йому залишалася одна можливість на комусь відігратися — у приватній сфері, зокрема, на жінці. Так що, за великим рахунком, тоталітарне радянське суспільство все-таки було патріархальним.
Потім відбулася перебудова. Одна економічна система змінилася іншою. Й у сфері ідеології зразки соціально схвалених ролей жінки і чоловіка також змінилися. Знову ж, це більшою мірою торкнулося жінки. Оскільки жінка, як пишуть філософи, це завжди — «інший» і «чужий» в суспільстві. І ось ТБ через рекламу, через телесеріали, через різного роду передачі почало активно транслювати нові стереотипні уявлення про ролі жінки. З’явився абсолютно новий образ, який у перші роки перебудови навіть зайняв основне місце в телеефірі. Це образ жінки-красуні — дуже емоційної, сексуальної молодої істоти, якій, загалом, дуже малою мірою властиві розум, воля. Вона ніби призначена виключно для сексуального задоволення, вона задовольняє і розважає чоловіка. Образ гарного жіночого тіла, образ «жінки-предмета споживання» особливо активно стала використовувати реклама. Візьмемо, наприклад, реклами мила, шампунів, у яких весь час товар рекламується через красиве жіноче тіло. Звичайно, воно подається дуже сексуально й у зв’язку з цим — також ніби предмет для споживання. Чим це небезпечно? У зв’язці «товар-жіноче тіло» здійснюється перенесення і вже сама жінка розглядається тільки як товар. І виходить так, що «вартість» жінки виражається тільки у «вартості» її тіла, а розум, інтелект, воля, здібності — усе це віднесено у сферу чоловічого і тільки там і існує. Крім того, що жінку у рекламі часто зображують тільки як красивий предмет, супутній споживанню, її зведено до рівня реклами побутових товарів — прокладок, прального порошку, засобів для миття унітаза тощо. Тобто, якщо показують її в рекламі, то виключно у сфері побуту. Не показують жінку, яка працює на комп’ютері, а якщо і є така реклама, де жінка сидить за комп’ютером (пригадайте, була така), то вона тільки сидить, дивиться у комп’ютер і нічого не розуміє. Але підходить чоловік і говорить: «Заплуталася? Я тобі зараз все роз’ясню». Тобто чоловік виставляється у ролі арбітра, експерта, а жінка у вирішенні якихось складних питань зображується як некомпетентний індивід. І вся ця реклама транслює підлеглість жінки, її некомпетентність, її зацикленість на сфері побуту.
Відомий соціолог Ірвінг Гофман аналізував рекламу з погляду візуального ряду. І виявив, що, як правило, у рекламі чоловік зображується трохи вище, а жінка — трохи нижче (навіть якщо ця жінка — політичний діяч). Є деяка схильність (вона інтуїтивна, неусвідомлена) у фотографів, у операторів зображати жінку і чоловіка саме таким чином. Тобто відбивається ніби ієрархічна підлеглість жінки.
Аналіз телепередач також показав, що коментатори, оглядачі, експерти на ТБ приблизно у вісімдесяти випадках зі ста — саме чоловіки. Тобто на жінок у цьому відношенні припадає не більше 20 %, а частіше за все — 10 — 12 %. Ще одне свідчення дискримінації — показує ТБ переважно молодих і вродливих жінок. Що вони при цьому говорять — для ТБ менш важливо. Тобто знову ТБ обіграє, скажемо так, естетичну «товарність» жіночого тіла. Абсолютно випадають жінки у віці від 30 до 50 років, тобто у тому віці, в якому вони могли б бути експертами з різних проблем нашого життя, їх не показують (хоч чоловіки частіше фігурують на ТБ саме у цьому, скажемо так, дієздатному, компетентному віці).
Українське ТБ дуже грішить тим, що взагалі не бачить невродливої жінки, а значить — не бачить особистості, тому що цінність жінки (як і чоловіка) — не тільки в її красі. Знову ж, це дуже часто відбувається від нерозуміння сучасної специфіки гендерних ролей. Мовляв, жінка на екрані повинна бути обов’язково гарненькою. Московське ТБ, зверніть увагу, як більш професійне, вже позбулося цього стереотипу. Звичайно, ТБ — це видовище. Але не тільки. Важливіше, що, говорить людина, яку показують. І, до речі, щось негарне може бути дуже пам’ятним, видовищним. І за рахунок цього ТБ навіть може бути більш цікавим.
Ще один ракурс, в якому люблять показувати жінку — «жінка-жертва». Чоловіка рідко зображують як жертву, як «бідолашну істоту», а ось якраз «жінка-жертва» дуже популярна в усіх телевізійних і друкованих матеріалах. Люблять показувати жінок-пенсіонерок, як вони страждають у наш час (чоловіків-пенсіонерів у такому ракурсі рідко показують), жінок-жебрачок, жінок, що зазнають насильства. І через такі образи транслюється стереотип неповноцінності, страдництво жінки. І, в той же час, відсувається на задній план образ жінки активної, компетентної, освіченої.
Які образи жінки найчастіше присутні на ТБ? Це жінки- красуні, жінки-актриси, потім — жінки-повії (переважно у фільмах). Потім — жінки-матері, так би мовити, зразкові, страждаючі. Причому дивно, що і зараз журналісти використовують образи, подібні до радянських. «Жінка-мати» часто озвучується фразами типу: «і з плачем мати обійняла свого сина, проводжаючи його в армію» і «з плачем мати зустріла свого сина, що повернувся з гарячої точки» (такий ось класичний образ обіймаючої, ридаючої матері, в якому ще Гоголь зобразив дружину Тараса Бульби). І тільки потім слідує новий образ «бізнес-вумен». А на остип відносин. Адже реально наше суспільство вже живе на демократичних принципах взаємин статей. Тобто жінки працюють так само, як чоловіки, жінки дуже часто заробляють практично стільки ж, скільки чоловіки. І, згідно з дослідженнями, 60 % сімей в Україні є демократичними за своїм устроєм. Але коли їх запитуєш про ролі, вони починають говорити у термінах застарілих гендерних стереотипів. Чоловіки говорять: «Я — глава сім’ї». А коли соціологи або психологи починають вивчати цей сімейний осередок, то з’ясовується, що залежно від ситуації або від сфери життєдіяльності функцію глави сім’ї виконують танньому місці за частотою згадувань — жінки-наукові працівники, лікарі, вчителі, які досягли громадського визнання. Тобто образи найбільш, здавалося б, дієздатних, соціально активних жінок транслюються найрідше.
— А наскільки телевізійні стереотипи, пов’язані з гендерними установками, узгоджуються з національними традиціями, з менталітетом?
— Наш національний менталітет з його патріархальними стереотипами дуже сильний. Адже всі минулі покоління людське співтовариство жило, в основному, саме патріархальними стереотипами. Тому зрозуміло, чому вони такі стійкі і зміна їх на ідеологію рівності здійснюється досить повільно і дуже важко. Існують певні бар’єри у кожної людини, внутрішньоособистісні бар’єри, які насилу дозволяють їй реально оцінювати нашу дійсність. Адже що відбувається? Люди, засвоївши у глибокому дитинстві ці патріархальні стереотипи про ролі жінки і чоловіка, потім переносять їх у демократичне суспільство, на абсолютно інший навперемінно то чоловік, то жінка. Тобто люди влаштовують певне ідеологічне оформлення, яке не відповідає реальному функціонуванню цієї самої сім’ї. Саме тому патріархальні гендерні стереотипи шкідливі: вони спотворюють реальність.
— Але хіба можна однозначно відкидати все, що було у патріархальній культурі? Ви, наприклад, згадали про закритість приватного життя, що існувала раніше. Хіба це так уже погано? Адже при сьогоднішній відкритості завдяки ТБ взаємини між статями часто з’являються у маргінальних формах — через насильство, через якісь явно виражені прояви сексуальності на шкоду саме особистісним моментам...
— З приводу насильства на екранах можна сказати ось що. З початком перебудови до нас ринули західні фільми. Але всі західні фільми можна розділити на дві категорії з погляду підходу до гендерної проблеми. Одна категорія (часто це дуже низькопробні фільми) — це всілякі бойовики, вестерни, фільми жахів тощо, де пропагується образ «чоловіка-дикуна». Це класичний образ чоловіка, який вийшов з патріархального маскулінного суспільства. Приклади — Рембо, Джеймс Бонд та інші. «Чоловік-дикун» — класичний тип сильного, агресивного, активного чоловіка, який мало говорить, якому властива подвійна мораль (у того ж Джеймса Бонда «доблесть» виявляється у частій зміні сексуальних партнерок), по відношенню до якого жінка — слабка і залежна. І саме з цим образом чоловіка пов’язано трансльоване вітчизняним ТБ насильство.
І є інший образ. Він виник разом з демократичним принципами західного суспільства. Це образ чоловіка-«софті». «Софті» (м’який) — одне це слово говорить про те, що це чоловік, який часто йде від жорсткого припису традиційної чоловічої ролі. І кращі зразки американських фільмів уже транслюють цей образ: чоловік-«софті» допомагає дружині, він дуже емоційний, він активно (а не формально) бере участь у процесі виховання своїх дітей. І ось цей образ — він уже прогресивний. І оскільки в тій же Америці реклама проходить гендерну експертизу, гендерну цензуру, саме західна реклама запропонувала нам зразки, ідеологічне завдання яких — порушити гендерні патріархальні, маскулінні стереотипи. Можна пригадати, наприклад, відому рекламу дитячого шампуню, де чоловік купає дитину, причому робить це дуже ніжно, красиво (ця реклама взагалі залишає дуже хороше враження); ще в одній рекламі (пральних машин) чоловік пере білизну. Але це все — зразки західної реклами. У нас же поки я не можу пригадати такі приклади.
— А як бути з гендерною ідентифікацією підростаючого покоління, найбільш схильного до впливу ТБ?
— Суспільство взагалі погано усвідомлює, що ми разом з перебудовою переживаємо і запізнілу сексуальну революцію. Звичайно, це пов’язано з деякими перехльостами. Хоч уже навіть зараз видно, що люди «об’їлися» фільмами з елементами жорстокості, насильства. Звичайно, останні десять років — це був дуже небезпечний період. Для нашого молодого покоління небезпечний тим, що на самоплив було пущене не тільки статеве виховання, але й виховання взагалі. І спочатку була деяка хибна думка у суспільстві, що гласність — це однозначно добре, і що повинна бути повна відвертість. Але зараз уже зрозуміли, що відвертість — це не вседозволеність, що все-таки повинна бути моральна цензура. І я думаю, що поступово ми прийдемо до необхідності певної моральної цензури. Не все можна показувати: не можна показувати відверті моменти жорстокості, не можна показувати надмірні страждання (всілякі катастрофи тощо), тому що на незміцнілу психіку це може просто деформуюче впливати. І, звичайно, моральна цензура може йти у зв’язці з гендерною цензурою. Взагалі потрібна глибока гендерна освіта: люди дуже багато знають про мікросхеми, про устрій автомобілів, про політику (у нас суспільство заполітизоване), але часто не знають елементарного про свого ближнього, про свого партнера у сім’ї.
