До спілкування в соціальних мережах я завжди підходив спокійно. Річ, безумовно, корисна, але рівно настільки, наскільки повертає витрачені зусилля. Перші уроки такого спілкування зробили очевидною несподівану істину: старі знайомі, контакти з якими вже втрачено, не завжди хочуть, щоб їх знаходили; а також переконали, що почуття гумору в людей дуже різне. Щоб не витрачати даремно час на беззмістовні балачки й безкінечні жарти, вирішив використати соціальні мережі для проведення невеличкого опитування. Як випускник філософського факультету Російського державного гуманітарного університету я дуже цікавлюся проблемою працевлаштування дипломованих філософів. Власне, університети мали б орієнтувати студентів філософського напряму щодо того, як вони могли б влаштувати своє післястудентське життя, але в більшості випадків цього, на жаль, не відбувається (маю на увазі насамперед університети колишніх радянських республік), тому студенти самі змушені щоразу «винаходити велосипед» і підшукувати собі якусь більш-менш адекватну роботу. І щоб прослідкувати долю своїх колег із філософського факультету РДГУ, провів відповідне опитування, використавши для цього мережу «Вконтакті». В опитуванні я цікавився в респондентів двома речами: 1) як вони оцінюють якість здобутої філософської освіти; 2) яку роботу вони знайшли після закінчення університету й чому. Але цей матеріал присвячено зовсім не аналізу отриманих даних, а всього лише одній відповіді.
Вона надійшла від людини, чийого імені з етичних міркувань не вказуватиму. Для зручності називатиму цього колишнього студента філософського факультету РДГУ Олександром. Прізвище в Олександра власне українське, із закінченням на «-енко». Під час навчання в РДГУ мені нерідко доводилося зустрічати студентів і викладачів українського походження, хоча щоразу їхнє особисте ставлення до свого українства було дуже різним — від замилуваного «так-так, люблю Гоголя, Шевченка, розумію їх на генному рівні...» до «я — росіянин, і крапка». Із Олександром я такі теми не обговорював, бо був не надто близько з ним знайомий. Ми всього лише слухали разом курс усесвітньої літератури, який нам читав досить відомий російський літературознавець і перекладач Грейнем Ратгауз, нині вже, на жаль, покійний. Це в його російських перекладах читачам відома значна частина поезії Гессе, Рільке, Гельдерліна.
Лекції доцента Ратгауза в житті студентів-філософів посідали неоднозначне місце. З одного боку, відчутна неабияка ерудиція викладача, але з другого — не менш помітним був і брак інтересу студентів до того, що цей фахівець говорив. Донести свою ерудицію до слухачів Ратгауз не вмів, хоча досвід спілкування з людиною, котра має неабиякий досвід літературної праці, приносив свою користь. Звичайно, лише тим, хто цієї користі шукав. Для мене курс усесвітньої літератури закінчився письмовою роботою про проблему відчуження у творчості Альбера Камю і отриманим за неї заліком.
Так от, Сашко не став би предметом особливого інтересу, якби не його відповідь на моє опитування в мережі «Вконтакті». На два запитання щодо якості філософської освіти і знайденої роботи Олександр відповів дуже різким листом, в якому чи не найлегшим обвинуваченням лунала фраза «Ви, хохли!.. « Гніву респондента не було меж. Елементів жодної конкретної ідеології в написаному я не помітив, крім банального шовінізму, який традиційно культивують у країні з розкішною літературною класикою і беззастережною схильністю до авторитарних форм відносин між владою й народом. Я щось навіть відповів, але це вже не так і важливо.
Я не знаю, як із такими поглядами поєднуються українське прізвище й українська зовнішність. Не знаю, чому випускники філософського факультету оперують такими категоріями. Не знаю і того, навіщо людям із таким світоглядом філософська освіта. А ще не знаю, якого кольору стрічку треба причепити до сорочки, щоб висловити протест проти такого ставлення до України й українців (біла стрічка, здається, усе ж таки не про це). Дізнаюся — причеплю.
