Фільм знімався в Україні, Грузії, Італії та США. Українська прем’єра фільму відбулася на міжнародному кінофестивалі Docudays UA у 2018 році, де фільм отримав дві спеціальні відзнаки: Національного конкурсу та студентського журі. Їх вручили з розширеним формулюванням: «З його блаженними кінематографічними моментами й несподіваними сузір’ями (пальців і тканини, жестів і культурних ландшафтів), цей універсальний фільм про смерть (і те, що за нею) вразив нас самою майстерністю ручної роботи. Він зворушив своєю спокійною жагою життя» та «За зухвалість експерименту без кордонів і подорож без межі». Крім цього, фільм отримав 12 нагород на міжнародних фестивалях та був номінований на Національну кінопремію «Золота Дзиґа».
— Що спонукало дослідити тему смерті в такій (документальній) формі?
Тетяна Ходаківська: — Здивування. Мене здивувало, що смерть сьогодні чи завтра станеться з кожним, але ми не хочемо про це знати. Ну абсурд же? І я почала думати, а що було б, якби ми дійсно пам’ятали про смерть? Так само, як ми пам’ятаємо про сніданок чи вечерю. Щодня? Чи стали б ми менше нервуватися через дрібниці? Ну уявіть, ви пів дня ходите з «А він мені сказав, а я йому скажу» чи думаєте хто там, що написав у фейсбуці/інстаграмі/тік-тоці, а завтра — помрете. Ну хіба б ви провели цей останні день так само, якби знали? А останні два дні? А тиждень?
Олександр Стеколенко: — У сучасному світі смерть — тема табуйована. Вона банально не вигідна з точки зору консюмеризму, адже, якщо людина дійсно замислюється про неминучість смерті, вона не буде витрачати свій час, щоб купувати речі, які насправді непотрібні. Замість культу вічної молодості і краси, який демонструють глянцеві журнали, прийде розуміння швидкоплинності життя і необхідності пошуку сенсів. Саме це розуміння нам було цікаво відшукати в наших героях.
— Чи плануєте ще повертатися до цієї теми в своїй творчості?
Тетяна Ходаківська: — Думаю, важко цю тему не порушувати, бо це також тема життя.
Олександр Стеколенко: — Абсолютно згоден. Будь-яка тема, так або інакше цього стосується. На якомусь глибинному рівні, в основі будь-якого акту творчості лежить передчуття смерті.
Фільм «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть» знімався в Україні, Грузії, Італії та США. Українська прем’єра фільму відбулася на міжнародному кінофестивалі Docudays UA у 2018 році, де фільм отримав дві спеціальні відзнаки: Національного конкурсу та студентського журі
— Зйомки в якій країні запам’яталися найбільше?
Тетяна Ходаківська: — Був момент, який я дуже добре пам’ятаю в Карпатах. Ми піднімалися на високу гору. Ярослав Пілунський (оператор), Євген Петрусь (звукорежисер) і я.
Нас було лише троє і важка кінокамера, плівка. Ми заїхали скільки змогли, потім дерлися пішки. Холодно, носи червоні, очі скаламучені. Мовчимо. І там ми знімаємо один єдиний кадр — височенні ялини і йде сніг. І він іде, іде, іде, аж поки не закінчується плівка. І ми чуємо цей звук, дивимося одне на одного і завалюємося у сніг. Щастливі.
Олександр Стеколенко: — Дивно, але я також згадую сніг у квітні, в Італії. Ми їхали по старій дорозі між Емілья-Романією і Тосканою, і раптом пішов густий мокрий сніг, він падав на дерева, траву, повільно танув у маленьких озерах, і ми мовчки знімали це диво. Взагалі в італійських зйомках була якась казкова дивна невизначеність, — там за нами спостерігав дух великого Тоніно Гуерра. Я насправді вірю в те, що Тоніно допомагав нам.
— Що зробили б інакше під час роботи над фільмом, якби була можливість?
Тетяна Ходаківська: — Я думаю, це просто був би інший фільм. Це, ніби, що б ми зробили, аби була ще одна можливість прожити життя?
— Як карантин вплинув на поширення фільму?
Тетяна Ходаківська: — Багато людей якось знаходили фільм через четверті руки, дивилися і писали відгуки, і мене вразило, як кожен під час карантину знайшов себе у цьому фільмі і чомусь багато людей саме під час карантину писали, що вони дивились фільм вдруге, і помітили щось, що не бачили до того.
Олександр Стеколенко: — Я не стежив саме за поширенням фільму, але думаю, що вся ця інформаційна атмосфера навколо вірусу, кількість реальних померлих вже серед знайомих людей-все, — це могло вплинути на сприйняття такої складної теми і викликати інтерес до фільму.
— У фільмі відчутний вплив буддизму — в трактовці теми, в певних образах. Це так?
Олександр Стеколенко: — І я, і Таня — практикуючі буддисти, тож, мабуть, це не могло якимось чином не вплинули на стрічку. Інша справа, що ми ніколи не говорили один одному: давай це знімемо «як буддисти», давай зробимо «буддійський» фільм. Ми взагалі про це не говорили. Хоча ставлення до смерті у буддизмі суттєво відрізняється від інших духовних традицій.
Чесно кажучи, у буддизмі немає смерті як «кінцевого пункту призначення», це завжди — «наступна зупинка», аж допоки ми не досягнемо Просвітлення. Але не це тема нашого фільму. Ми знімали про те, як прожити життя «тут і зараз».
Тетяна Ходаківська: — Ми намагалися зробити так, щоб кожен глядач міг відчути щось залежно від свого прожитого досвіду, для когось це буде вплив буддизму, для когось інших філософських шкіл чи просто спогадів.
— Тоді чим буддизм особливий для вас?
Олександр Стеколенко: — Якщо спробувати відповістиві буквально — буддизм показує речі такими, якими вони є у своєї суті, і дає людині відчуття свободи. Наші вчителі кажуть, що розвиваючись на цьому шляху, рано чи пізно, ми дізнаємося про те, що в нас, насправді, немає нічого, крім радості і безстрашності — така наша справжня природа. У буддизмі також є одна особлива риса — він дуже практичний і його можна зрозуміти тільки у процесі практики. Не знаю, ким би я був, якщо б не був буддистом.
Тетяна Ходаківська: — Я не знаю, чи «особливий» — це те слово, бо виходить, що все інше не особливе. Я думаю, що потрібно працювати з собою, працювати зі своїми звичками, зі своїми концепціями, зі своєю закритістю, кожен знаходить той інструмент, який працює для нього.
— Як виникла назва фільму?
Олександр Стеколенко: — Ми готувалися знімати відомий грузинський ансамбль хорового співу, читали про поліфонію. В одному тексті я натрапив на посилання на грузинського богослова 11 століття Іоанна Петріці, який давав імена трьом голосам поліфонії: Солодкий, Манливий, Без Меж. «Чи це не та назва, яку ми шукаємо?» — запитала Таня. Так ми отримали не лише назву, а й структуру майбутнього фільму.
Тетяна Ходаківська: — Коли моя мама подивилася фільм, вона одразу зателефонувала і запитала, а чому така назва? Я їй кажу, а як ти думаєш? Вона каже: «Бо таке життя?»
— Що виявилося найскладнішим у зйомках?
Олександр Стеколенко: — Найскладніше було водночас і найцікавішим. Було багато імпровізації, оскільки ми не завжди знали, що буде відбуватися. Трохи складно було знімати гру лело, оскільки це було небезпечно. Інколи було складно знімати героїв, яким доводилося «розкриватись» емоційно і говорити дуже особисті, інтимні речі. Інколи мізансцени нам треба було придумувати і знімати без підготовки — так, наприклад, вийшло з застіллям у Гурії.
Тетяна Ходаківська: — Для мене було найскладнішим перелаштуватися від ігрового кіно на документальне. Тобто, в мене були якісь чіткі ідеї, як все має бути, а все весь час було не так. І фрік-контрол у мені на початку заважав роздивитися, а що насправді відбувається? Але я зрозуміла, що чим чіткіші в мене будуть у цьому разі ідеї, тим закритішою я буду і тим більше цікавого залишиться непоміченим.
— Яке інтерв’ю з героєм вразило найбільше ?
Тетяна Ходаківська: — Мені дуже запам’яталася розмова з колишньою дружиною Мікеланджело Антоніоні. Моє перше запитання було: «Що таке життя?». І вона замовчала так надовго, і я вже думаю: «Не варто було от так одразу, мабуть, зараз вона встане і вийде». Але тут вона каже: «Це дуже дивно. Я вчора згадала, як ми познайомилися з Мікеланджело. Його перше його запитання було, «Енріко, що для тебе життя?». Мені було менше 20-ти років і я відповіла, що, життя, як танок, ти зустрічаєшся з різними людьми, танцюєш з ними. Але сьогодні я б відповіла по-іншому. Я б сказала, життя — як подорож. І ти весь час ідеш до нової вершини, щоб стати кращим, достойнішим?»
Олександр Стеколенко: — Більшість інтерв’ю вразили. Взагалі-то велика кількість розмов з героями не увійшла до кінцевої версії фільму. Не обов’язково те, що вразило, має бути у фільмі. Мені, наприклад, запам’яталося, як музикант з «Kronos Quartet» зауважив: «відповіді весь час змінюються. Але питання завжди одне й теж саме: ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ — БУТИ ЖИВИМ?»
ПРО АВТОРІВ
Тетяна Ходаківська — українська режисерка, режисерка монтажу та сценаристка, яка мешкає в Нью-Йорку. ЇЇ фільмографія нараховує понад 20 фільмів, серед яких прем’єри на Канському фестивалі, та фільми-переможці фестивалів класу А.
Олександр Стеколенко — український режисер і сценарист, який знімає художні фільми, арт-проекти, рекламу, фешн-відео та музичні кліпи.
