Дивні справи кояться іноді в Україні! От і зараз: 6 червня, на День журналіста, Інститут масової інформації (ІМІ) та Незалежна медіа-профспілка України (НМПУ) назвали імена фігурантів щорічного антирейтингу «Вороги преси». На третьому місці в ньому стоїть нардеп Антон Геращенко з формулюванням: «за підтримку публікації особистих даних журналістів під соусом «співпраці з терористами», завуальовані заклики ввести цензуру в медіа». При цьому лідери «ДНР» та «ЛНР» Плотницький і Захарченко в цьому списку відсутні. Чи то на тих окупованих територіях, де вони посідають керівні посади, зі свободою преси все ОК, чи то «40 незалежних експертів», які укладали ці списки, плюс керівництво ІМІ та НМПУ резервують таким способом можливість вільно їздити в «ЛДНР», чи то виконують замовлення тих зарубіжних грантодавців, які вимагали від них засудити Геращенка за підтримку сайта «Миротворець» і публікації на ньому даних про тих діячів мікрофона й клавіатури, які співпрацюють з терористами... Не знаю. Так само, як і не знаю жодного з числа тих «незалежних експертів» (і мої знайомі таких не знають), — а то ж мали би бути справжні аси журналістики...
І тут доводиться повернутися до резонансної статті Єна Бейтсона в The New York Times під назвою «Україна оголосила війну журналістиці», про яку я вже згадував у «Дні» минулого тижня. Її автор, зокрема, звинуватив сайт «Миротворець» у тому, що той оголосив іноземних журналістів за виконання їхньої професійної роботи «посібниками терористів» й опублікував їхні персональні дані. Цікава річ: Бейтсон визнає, що західному журналістові без акредитації небезпечно перебувати на окупованих територіях (утім, він уперто іменує окупантів «повстанцями» та «сепаратистами»). Бо ж можуть без зайвих розмов поставити до стінки — і все. Тож доводиться акредитуватися... Але що цікаво: Бейтсон не боїться давати всі дані про себе терористам і тим, хто стоїть за їхніми спинами (а це ФСБ і ГРУ Росії), проте категорично проти того, щоб ці дані стали відомими українському громадянському суспільству, — і категорично вимагає закриття сайта «Миротворець». Що ж, не випадково, мабуть, у його тексті немає термінів pro-Russian rebels і terrorists...
Крім того, Бейтсон з якогось дива забуває сказати, що певна і, схоже, значна частина цих «нещасних» іноземних журналістів (навіть західних, про російських нічого й казати) потрапила на територію Української держави через РФ, отже, є порушниками кордону, тобто кримінальними злочинцями. І не просто так потрапила, а за сприяння терористів. Ну, а в останньому абзаці його статті мило сусідять вимоги до Української держави, з одного боку, закрити сайт «Миротворець» і розпочати, з огляду на його діяльність, кримінальні переслідування, а з іншого — «не жертвувати свободою слова». Тож хто тут виступає за цензуру і протидіє вільному руху інформації?
Утім, The New York Times сьогодні не та, що була за часів сумнозвісного Волтера Дюранті, який за сприяння редакторів видання доклав чималих зусиль, щоб правда про Голодомор не стала надбанням американської громадськості. За день до статті Єна Бейтсона в газеті було опубліковано історію фінської журналістки Джессікки Аро, котра наважилася досліджувати діяльність російських інтернет-тролів. Охочі зможуть легко знайти на відповідному сайті статтю «Effort to Expose Russia’s ‘Troll Army’ Draws Vicious Retaliation» і прочитати її повністю — вона того варта; тут же зазначу, що фінська журналістка стала жертвою кількарічного цькування за допомогою неймовірно брудних засобів, які тільки можливі. Зокрема, під час боїв під Іловайськом і Маріуполем їй уночі дзвонили на мобільний із зареєстрованого в Україні номера й давали послухати гуркіт артилерії. Це супроводжувалося SMS-ками й листами електронною поштою, де її обзивали «НАТОвською хвойдою», і повідомленнями, начебто надісланими її батьком, котрий помер 20 років тому, що він «спостерігає за нею». Як відверто похваляється один із лідерів фінських русофілів та організаторів її цькування, тепер журналісти будуть удвічі обережніше писати про Росію.
Отож номінально The New York Times наче дотримується балансу. Але...
Утім, як на мене, «Миротворець» справді перебрав міру. Не треба було давати списки й дані тих іноземних журналістів, які зайшли на окуповані території легально, через Україну. Вони хоча б якихось норм дотримувалися, хоч і співпрацювали з терористами, внаслідок чого в їхніх кореспонденціях з окупованих територій були відсутні самі терміни «тероризм» та «окуповані території»... Але тут головні питання — до Президента, парламенту й уряду України, які досі чітко не визначили, що саме відбувається на сході держави, і які підтримують, хоча й вибіркові, фінансово-економічні відносини з тими чи іншими контрольованими терористами виробничими структурами. Ну, немає де-юре війни з російськими окупантами та їхніми сателітами, немає воєнного стану хоча б у двох областях, то чи західні журналісти винні в цьому? А от на українських журналістів, які реєструвалися у терористів, цей підхід не може поширюватися. Якщо цей журналіст перебуває при місії ОБСЄ чи якійсь іншій міжнародній структурі на окупованій території, то йому не слід у жодному разі реєструватися й давати свої дані терористам і російським спецслужбам (це — перший крок до вербовки цими службами). Ну, а якщо хтось туди їде з власної ініціативи і добровільно реєструється, а ще й п’є чай або щось більш міцне з бойовиками... Тут уже має діяти СБУ, а не «Миротворець», бо маємо очевидний факт вербування (хоча сам об’єкт цієї вербовки може цього не усвідомлювати — читайте про технологію справи у Віктора Суворова, який знає її досконально).
Таким чином, ми знову повертаємося до головного: до позиції української влади щодо війни на сході країни, через що — передусім! — і стали можливими всі ці непристойні танці щодо «утисків свободи слова» та дивовижний, якщо не сказати більше, вибір «головних ворогів свободи преси». Проте це не знімає відповідальності з тих, хто порушує закони і прагне вільно почуватися по обидва боки лінії фронту.
