Він – знаний у Польщі репортер і розслідувальник, але знаходить час викладати у Варшавському університеті та Школі журналістики Українського католицького університету у Львові. Працюючи в різних польських медіа понад двадцять років, Павел Решка був власкором у Москві та гарячих точках (Афганістані, Руанді, Косово), випустив кілька збірок своїх репортажів і розслідувань. Він любить багато читати й захоплюється розслідуваннями… українських журналістів. У розмові з «Днем» кореспондент польського видання Tygodnik Powszechny Павел РЕШКА поділився роздумами про професію репортера та зізнався, чому вважає вступ до ЄС хорошим шансом відбудувати Україну.
- Павле, у 2003-2006 роках ви працювали кореспондентом газети Rzeczpospolita у Росії. Яка вона, побачена вами Росія?
- Моя Росія дуже точкова. Я маю свої особливі місця в Москві, часто прогулююсь старим Арбатом і ніби не помічаю галасу великого міста. Коли я працював там, писав на політичні теми, але Росія для мене – це передусім російська література, а не політика. Я більше думаю не про те, коли піде Путін чи буде ухвалена нова реформа, а чому, приміром, Росія в такий складний час народила золотий пласт літератури – Толстого та інших. Вважаю «Анну Карєніну» найгеніальнішим твором, а також захоплююсь творчістю Булгакова. Навіть їздив до Владикавказа, де він служив. Це особлива постать, мене дивує, що багато людей знають про нього лише поверхово.
До речі, я був у його музеї в Києві у рік Помаранчевої революції. Ми говорили з директоркою про польських дослідників Булгакова, а потім у двері забігла юрба людей у помаранчевих шаликах. Виявилось, що це були росіяни, які приїхали подихати вашою свободою.
- Чи відчували ви в Росії розрив між владою й людьми?
- Розрив я, звичайно, відчуваю. Але довго тривати ця законсервованість не може – в Росії багато освічених людей, молоді, яка мандрує й бачить світ. Думаю, скоро більшість людей захоче змінити свою країну, бо зрозуміє, що влада Путіна — не сучасна й не відповідає викликам часу.
- А Україна?.. Якою бачите нашу країну?
- Я бував у кількох великих українських містах і розумію, що країна дуже різна. Але я радше дивлюся на неї крізь призму журналістики, бо найбільше спілкуюся з журналістами – вони мені цікаві. Те, що робить зараз в Україні ціла плеяда молодих журналістів, зокрема розслідувальників, мені надзвичайно імпонує. Українські розслідувальники працюють у складніших умовах, ніж польські. Що ж до України загалом, то я часто уявляю, що немає країн, а є міста у світі, де мені дуже комфортно. Львів – одне з них. Мої корені з Вільнюса, тож я ніколи не шукав у Львові частинки Польщі. Місто вабить мене відчуттям свободи... Це місце перетину різних цікавих людей зі всього світу, вже не кажучи про перетин культур.
— Польщу часто називають «адвокатом України». Не говорячи про доцільність вживання цього словосполучення, як думаєте, якою Польща прагне бачити Україну?
— Демократичною країною, бажано членом ЄС, яка б відділяла Польщу від Росії. Це практичний інтерес. Але з іншого боку є й людська зацікавленість: багато поляків щиро переживають за українців, хочуть, аби Україна скоріше опинилась у євроспільноті. Я теж бачу велику перспективу для України за умови вступу до ЄС. Плюсом перебування у Євросоюзі є те, що все втрачене в СРСР може бути відбудованим за європейські фінансові ресурси. Є шанс відновити країну, й мені б не хотілося, щоб Україна проґавила свій шанс.
- Що для вас свобода?
- Свобода для мене – це коли ти можеш висловитись і нічого не боятись. Коли ти можеш відмовитись від «брудних» грошей, піти працювати там, де тобі комфортніше, коли маєш змогу спілкуватись із тими, з ким хочеш. Для мене дико бути обмеженим грішми. Я багато працював на ім’я й не зраджу довіру читачів заради ілюзорних грошей або компромісу з власною совістю. Зараз почуваюся вільним.
- Навіщо багато викладаєте студентам. Це свого роду місія чи просто ще одна робота?
- Я викладаю точно не через гроші – в університеті не така велика зарплатня. Мені цікаві студенти, я багато від них беру, вони допомагають мені аналізувати процеси, що відбуваються в країні. Я прихильник форми розмови, а не академічних лекцій, бо, чесно кажучи, щоразу серйозний виступ для мене – кара. Я хвилююся, багато готуюся й переживаю, що виступ буде провальним. Але, якщо мій досвід комусь цікавий, я переступаю через свої страхи й нелюбов до публічності.
