Минулої п’ятниці ми представляли вам першу порцію вражень від цьогорічних «школярів» «Дня». На черзі — ще одна хвиля радості й захоплення, а подекуди — й здивування, адже не всі одразу були впевнені у своїх силах. Чимала кількість інтелектуальних зустрічей (протягом 24 робочих днів — 26! зустрічей), щільний графік щоденної газети, екскурсії та подорожі — все це видавалося, на перший погляд, неможливо подолати. Проте «школярам» вдалося підкорити нову «сходинку» й зрозуміти, що вони можуть набагато більше. Тому досвід, набутий у рамках Літньої школи, доводить важливу тезу: творити якісну журналістику — можливо! Зрештою, не відкриватимемо всіх карт — про це читайте у щирих враженнях учасників.
Юліана ЛАВРИШ, координатор ХІ Літньої школи журналістики «Дня»
Анна СТАВИЦЬКА,
Запорізький національний університет:
— Завдяки «Дню» мені вдалося ефективно попрацювати над собою цього літа. Артур Шопенгауер писав, що ми маємо обирати для спілкування хороших людей, а місяць із ними, однозначно, здійснив вагомий вплив на формування моєї особистості.
Досі не усвідомлюю, чи справді це зі мною відбувається, але надалі хочу писати матеріали із Запоріжжя й надсилати їх до газети, писати на літературні теми. По-перше, мені це до вподоби, а по-друге, мабуть, розвиваючись саме в цій сфері, від мене може бути конструктивна користь.
Один із корейських філософів наголошував, що коли ми займатимемося улюбленою справою, то жодного дня у своєму житті не працюватимемо. А я собі думаю: «Треба шліфувати смаки, щоб потім насолоджуватися процесом роботи».
Знов-таки хочу подякувати «Дню» за надання можливості набувати досвіду. Не знаю, що в майбутньому зможу зробити, але за надану можливість прагну віддячити хоча б словом. Не хочу говорити багато. Як сказав Сергій Тримач: «Що робить людину, особистість і професіонала? Вчинки!» Тож треба менше розмовляти, а діяти хоча б мовити фактами.
Гадаю, всі цитати, які лунали з вуст гостей «Дня» та які я зараз наведу, скажуть за себе, що ж мені дало навчання в Літній школі. Преамбула: ми маємо цінний досвід, що передається нам від людей, які фахового знають сферу, де працюють.
* * *
Герхард ГНАУК, кореспондент німецької газети Die Welt: «Ви — розмаїта країна із різноманітними традиціями».
* * *
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, журналістка, ведуча, народний депутат України: «Найбільший гріх політиків — лінощі й самозакоханість».
* * *
Олександр ПАСХАВЕР, кандидат економічних наук, президент Центру економічного розвитку: «Коли ви розвиваєтеся — жити не так легко», «Чим вищий рівень довіри, тим багатшим є суспільство».
* * *
Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО, народний депутат України: «Хочеш боротися — знайдеш можливість», «Треба не прогнозувати, а працювати».
* * *
Лілія ШЕВЦОВА, російський політолог, доктор історичних наук: «Кожен народ приватизує історію».
* * *
Євген ГОЛОВАХА, український соціолог, доктор філософських наук, професор: «Щоб досягати, треба втрачати».
Зрозуміло, це далеко не повний арсенал, але він дає уявлення про те, яку кількість цінної інформації ми здобули.
Що сказати — щоб змінити щось, варто почати із себе. Необхідно читати багато різноманітної літератури, аналізувати, не боятися запитувати, постійно працювати над собою.
Досконалості, може, й не досягнемо, але зрушення будуть, що вже добре. Головне — не стояти на місці, звертати увагу на суттєве й створювати особисте уявлення, що має неодмінно грунтуватися на фактах.
Спасибі «Дню» за гостинність, за надання досвіду та за щирість. Адже — от дивина— тут кипить щоденна робота над новим номером, люди працюють навіть на вихідних, мають миттєво братися за написання матеріалу одразу після закінчення події, під час неї, а то й до її початку. Незважаючи на шалений ритм, ці люди знаходили час і для нас, і не просто знаходили, а приділяли багато уваги!
Величезне «дякую» за надання можливості перебувати в редакції — серед професіоналів. Адже Літня школа — це навчання не тільки фаховості, а й людяності, що є формотворчим елементом справжньої особистості журналіста.
На завершення не можу не згадати про дещо... Коли ми мали зустріч із Іваном Капсамуном, редактором відділу політики газети «День», він сказав, що колись, будучи ще студентом, він поставив Ларисі Івшиній запитання: «Якою має бути національна ідея в Україні?» Головний редактор відповіла: «Поговоримо про це в інтер’єрі Острозької академії. Для того, щоб студенти знали одне одного, треба знати свою країну, зустрічатися, спілкуватися на інтелектуальні теми...» (Так згодом було засновано Острозькій клуб.) І це чудова можливість і нам зустріти людей, які мають подібні вподобання й мету в житті. Парадигма змінюється, ми починаємо сприймати все через іншу призму.
Iванна КОСТЮК,
Національний університет «Острозька академія»:
— Журналістика — не тільки вміння добре писати текст чи шукати якісь події. Передусім — це вміння розуміти, про що ти пишеш, усвідомлювати все написане тобою. Журналістика — професія універсальна, адже журналіст повинен знати все й розбиратися в усьому. Тим паче, коли ти працюєш у «Дні». Літня школа журналістики газети надзвичайно збагатила мій світогляд. По-перше, ти помічаєш, що в редакції працює багато молодих, але дуже освічених журналістів. Звичайне спілкування з ними розширює твій кругозір, дає поштовх дізнатися щось нове. По-друге, щоденні зустрічі — це те, чого не має в інших школах журналістики, які спрямовані на безпосереднє навчання журналістської майстерності. У «Дні» ти пишеш сам. Цього не вчать, хоча іноді текст вертають по три рази на правки. Натомість «День» завдяки зустрічам дає нам можливість збагатити світогляд, дізнатися щось нове. Ці зустрічі якось невидимо підштовхують нас до знань. Тобто коли ти спілкуєшся з якоюсь феноменальною людиною (а такими у нас були майже всі), то не хочеш якось лишатися в тіні. Тоді ти прагнеш перечитати якомога більше книжок, подивитися якомога більше хороших фільмів тощо. Після зустрічі з Оксаною Пахльовською я відразу зателефонувала мамі, й перші мої слова були: «Вона надзвичайна!» Це ж навіть важко усвідомити, що я пишу в газету, в якій друкується ця публіцистка. Теми, які висвітлюються в газеті, є надзвичайно болючими для кожного свідомого українця. Такими є події на Волині, Норильське повстання тощо. В Україні безліч газет, які позиціонують себе найкращими, проте проблем історичного минулого вони не торкаються. І це боляче. Лариса Івшина нещодавно сказала, що журналіст не може писати про Волинську трагедію, якщо він не прочитав книжку «Війни і мир». Я не знаю журналістів з інших видань, які б перечитали її й вміло висвітлювали цю проблему. Емоції, які переповняють мене щодня, неможливо передати словами. Після кожної зустрічі, після кожного робочого дня вражень просто не перелічити. Неодноразово ми поверталися додому надзвичайно втомлені, часто готові покинути все це, але розмова завжди закінчувалася словами: «А все-таки тут класно!» Можливість навчатися у «Дні» випадає не кожному, тому такий шанс втрачати не можна. Із нетерпінням чекаю наступного літа й, якщо пощастить, нового «Дня».
Олександра ЧЕРНОВА,
Донецький національний університет:
— Здається, я щаслива. Чесно. Є такі миті, які хочеться намалювати. Сюди я їхала за знаннями, а отримала щось набагато цінніше — друзів, досвід, натхнення, щирість, радість, хвилювання, впевненість.
Мені несила забути наші внутрішні дискусії в актовому залі, каву з пончиками на балконі; те, як ми зранку бігли до відділу реалізації, щоб отримати новий випуск газети; як раділи, коли бачили свої прізвища на шпальтах свіжого номера; як придумували заголовки; як укладали львівсько-донецький тлумачний словник та вигадували нові теми для матеріалів у їдальні.
Зустрічі з поважними гостями«Дня» — інтелектуальний хліб ЛШЖ. Ми заздалегідь готували понад сотні запитань, отримали безліч корисних, цікавих відповідей на теми політики, економіки, соціології, культури, архітектури, науки, журналістики. А після конференцій брали диктофони та розшифровували, розшифровували, розшифровували... Тож будьте певними, що суть кожної бесіди відбилася не тільки в нашій свідомості, а й у підсвідомості. Доходило до того, що ми починали спілкуватися цитатами.
Ніколи не забуду свою «WEB-редакцію», в якій завжди так приємно пахло кавою. Мені дуже подобалося допомагати редактору обирати фотографії, працювати з соціальними мережами та оформляти репортажі на сайт, а ще писати щирі «оди» для блогу «Дня». Я нарешті побачила, як створюється улюблений проект «Музеї online».
Особливими були для мене спільні прогулянки старовинним Києвом. Як ми з друзями потрапили до Золотих Воріт, як читали вірші під пам’ятником Тараса Шевченка, як співали цілу ніч українських пісень. А наша чудова поїздка до Качанівки та Соколиного хутору взагалі має особливий присмак вражень, бо саме там ми змогли поєднати розумне та духовне, козацьке та аристократичне. Важливим залишиться й перше відрядження до Мамаєвої слободи на Купала. Там я відчула справжній український дух, а ще дуже плідно попрацювала.
Якщо трохи трансформувати слова Ольги Герасим’юк, то кожен день у Літній школі для мене — як їсти величезну плитку шоколаду. Ну, не ладна я викинути з пам’яті жодної хвилини, бо так «наїлася» якісного інтелектуального продукту від першокласного виробника під назвою «День», що тепер буде важко зменшити свої апетити. Не забуду... не можу.
Наталя ПОНЕДIЛОК,
Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара:
— Катаючись на трамваї у своєму місті, я мала звичку вираховувати «щасливі» квитки. У Києві я вперше зробила це на старті до Літньої школи. Квиток виявився щасливим. Тоді це просто мене підбадьорило, а зараз, озираючись назад, розумію, що така дитяча звичка показала справді знакову річ. Не знаю, чому я тут опинилась, але це стало просто величезним подарунком. Здавалося б, літа залишилося небагато, кані кулів, як таких, ще не було, а емблема Літньої школи означає, мабуть, не тільки радість.
Я давно мріяла опинитись у такому середовищі, де постійно можна розвиватися, вчитись і мати, з кого брати приклад. Цього липня «Всесвіт», як то кажуть у популярних фільмах, дав більше, ніж можна було мріяти. Опинившись тут з відносно відсутнім журналістським досвідом, я навчилася того, чого не дали б і десять років університету. Бо тут ти опиняєшся в реальності й просто робиш, не маючи часу на страх і сумніви. Тут нарешті бачиш свою професію в практичному розумінні, бачиш редакцію зсередини та відкриваєш чимало нового, про що не здогадувався або навіть не задумувався.
Святкування повноліття в цих стінах для мене також стало символічним, адже тут відбулось і значне дорослішання, набуття досвіду, переосмислення себе та навколишнього світу. Тут відбулися речі, які на цьому ж рівні є цілком нормальними, а на звичному для мене — раніше ніколи б не подумала, що таке може взагалі статися. Хоча б те, що в одному місці може зібратися стільки розумних, цікавих і доброзичливих людей.
Коли слухаєш неймовірно освічену й поважну особу, знаючи, що він/вона є читачем «Дня», приходить розуміння того, наскільки важливою та відповідальною є ця робота, з якою увагою треба ставитися до кожного рядка. Щоб бути журналістом, треба вміти любити всіх людей та писати не «в порожнечу». І уявляти тих розумних людей, які завтра мають прочитати твій рядок з користю для себе.
Мабуть, багато хто з нас може сказати, що їде звідси іншою людиною. Але я можу казати лише за себе й стверджую, що цілком згодна з цим і хочу сказати велике «дякую» за таку трансформацію. Літня школа випускає не просто досвідчених та ідейних журналістів, а й оновлених особистостей, більш відкритих до світу, з досвідом, який дозволить робити щось кращим. Але те, що така атмосфера є поки що островом, — на жаль, правда. І хоч яким би натхненням ми були охоплені зараз, треба бути готовим до зіткнення з новою реальністю, колись більш звичною, і не дати тій сірій реальності себе перемогти. Тоді Літня школа матиме свій справжній сенс, а вона просто зобов’язана його мати.
Ярослав НАЗАР,
Львівський національний університет ім. I.Франка:
— У мене, на відміну від інших літньошколярів, була можливість обміркувати все, що нас оточувало, бадьорило, забирало всі сили та зігрівало кожного липневого дня в газеті «День». Мені довелося піти зі Школи раніше, тому зараз я пишу здалека, але ловлю себе на тому, що можу писати й писати безупинно, адже настільки багато спогадів зринає в голові, що заледве встигаю їх записувати. Спочатку легка ейфорія. Пригадую чудову історію добирання до гуртожитків, а також славнозвісний у колах літньошколярів hand made фаст-фуд — «гюртожітто». Далі пригадую, як з Дмитром Пальчиковим поїхали на метро не в той бік і опинилися, в той час, невідомо де. Потім усі веселі перипетії в редакції: кава з випічкою, розшифровки ( =) ), біганина вверх і вниз, смачнющий буфет на шостому поверсі, приязні охоронці, та захід сонця, який довелося не раз спостерігати з вікон редакції...
Тепер сум, адже спогади — дволика річ. Спочатку викликають тепло у серці, а згодом, немов із відра, поливають з голови до п’ят крижаною водою, бо вже нічого не повернеш, the end... У такі моменти бажаєш одного — повернути час назад. Озирнутися й побачити, що ти знову в редакції, навколо знайомі обличчя, чиї очі дивляться на тебе. Знову зустрічі, знову робота, знову інтенсив з усмішками, та, на жаль, не вдасться...
Дякую за все, що мені подарував «День». Дякую за те, що дали змогу познайомитися з новими людьми та зав’язати дружбу. Дякую, що кожного дня ВИ дарували мені радість. Дякую за те, що ВИ є в цій країні і робите таку справу.
Ларисо Олексіївно, я знаю, що цьогоріч ви довго думали, чи продовжувати Літню школу, тому прошу — не припиняйте цей проект. Не ставте під сумнів потребу його існування, бо Літня школа журналістики — це місце, в якому збираються люди з подібними світоглядом, ідеями та цілями.
Не вдалося написати все те, що планував на початку, бо надто важко підбивати підсумки, підкреслювати пройдений шлях. Не хочу ставити крапку, бо вона символізує, що цю сторінку мого життя перегорнуто, розділ завершено.
Ні, я хочу продовжити цю главу, доповнити її тим, що не вдалося цьогоріч , тому завершу без крапки...
Олена ЗАШКО,
Донецький національний університет:
— Багато хто вже говорив про те, що це незвичайний, мало того, найкращий липень у їхньому житті. Я скажу, що це найінтенсивніший липень. Мені ще жодного разу не доводилося працювати з таким завзяттям влітку, як я робила це тут. Місяць зустрічей, щоденних поїздок в метро на роботу та надзвичайно дружньої атмосфери. Прекрасно пам’ятаю ті емоції, що вирували в редакції першого дня. Всі знайомилися між собою, ділилися враженнями та ідеями щодо майбутніх матеріалів.
Далі були тижні активної роботи. Кожен хотів встигнути написати якісні статті, дізнатися найцікавіше та взяти якомога більше від літньої практики. Можу сказати, що це вдалося всім. Було надзвичайно приємно слідкувати за тим, як усі знайомі цікавилися діяльністю Літньої школи «Дня», щоденно моніторили сайт та газету.
У мене склалося таке враження, що коли ми сідали в метро, то кожен киянин нас добре знав. Адже наша візитна картка була запатентована з першого дня поїздки — сміх та читання «Бронебійної публіцистики»: Василя Стуса, Івана Лисяка-Рудницького, Левка Юркевича...
Від найпершої зустрічі — з головним редактором Ларисою Олексіївною — кожен зрозумів, що потрапив у епіцентр розумної діяльності та школи справжнього журналіста. Безцінний досвід роботи в редакції газети такого рівня, як «День», — то великий скарб. Головна особливість цієї практики — кожен дійсно вчився по-різному: і на власних помилках, і з допомогою редакторів відділів, і за участю друзів по школі.
Особисто для мене це була дійсно школа на виріст. Не скажу, що після місяця навчання я стала суперпрофесійним журналістом, який не бачить перед собою конкурентів. Безперечно, вчитися ще є чому: є список літератури, рекомендований кожним із гостей «Дня», є власні висновки щодо того, яких знань не вистачає. Але головне — сподіваюся, що я подолала у собі ту частину невпевненості, яка засіла глибоко всередині. А це завдяки нашим зустрічам, спілкуванню з багатьма цікавими людьми, щоденним дзвінкам, які передбачали отримання коментарів для моїх матеріалів.
Особливе місце у школярському житті займає редакційна поїздка до Качанівки та Соколиного хутора. І хоча я вже писала про це у блозі, але ще раз повторю — емоції та враження, отримані там, залишаться зі мною на все життя. Цей суботній день зблизив тих, хто раніше не спілкувався, подарував нові враження та доповнив літній фотоальбом.
Гадаю, що наступні фрази не потребують розшифровки (на відміну від наших щоденних зустрічей): львівсько-донецька компанія, ранкові та вечірні планірки, створення глянцю, пісенні ночі та гуртожиткові страви.
Я сумуватиму за щоденними порціями інформації, спілкуванням й відвертістю, за дискусіями та привітними людьми, яких зустріла в редакції.
Рада тому, що у «Дні» я могла писати щиро та відверто, натхненно та з великою цікавістю. Сподіваюся, що не лише літньошколярі (а тепер уже випускники) не забудуть редакцію, а ще й «День» запам’ятає нас!
Олег ТВЕРДЬ,
Львівський національний університет ім. I.Франка:
— Не пам’ятаю хто, але хтось точно не дурний, сказав, що не має значення, скільки днів у твоєму житті, а важливо — скільки життя у твоїх днях. У «Дні» я пробув неповний місяць. Та тут я пишу про те, скільки часу (й не тільки) був у мені «День». Хто любить пафос, тому настирливо раджу не читати мого відгуку, бо тут все буде без прикрас — краще випийте улюблений мудруватий напій та відчуйте «насолоду» обману (чим, власне, і вважаю пафос).
Чогось одразу на думку спадає дотепний заклик уже моєї подруги «пішліть». Що означає, що вже варто йти, і то навіть поспішати. Оте «пішліть» тепер часто лунає в моїх вухах. Воно прозвучало й у ту мить, коли я прощався з його автором — проте прозвучало як докір, докір самому собі, що вже їду. Дурна штука докір, яка у парі з сумлінням нагадує, що не так щось, утім, ніколи не закликає до змін тої нетакості — лише гризе порожню дірку твоєї свідомості, перефразовуючи те «зле» стільки разів, що й докір той набуває ознак порожнечі. Але в той раз докір був іншого штибу... він закликав, щоб я поправив те, про що він мовить мені. Така річ може означати тільки одне — у Києві я прожив таки не буденні дні. На жаль, питання, чому ті дні були не буденними, у великій мірі так і залишається питанням.
До Літньої школи «Дня» я не бачив великої журналісти. Будучи точним, те, що я бачив, важко назвати журналістикою не те, щоб у її пафосно-наївно-ідеалістичному значенні, а у значенні чогось із чіткою позицією власної ролі — скажімо, коли йдеться про склянку, то її роль — утримувати в собі рідину до потрапляння на ваш язик, а коли таки про журналістику, то основна мета — говорити людям не те, чого вони не знають, а те, що їм варто знати (думка великого журналіста Волтера Кронкайта). І, власне, можливість побути у редакції ЗМІ, де розуміють журналістику так, як Кронкайт, вважаю неоціненним досвідом. Це й є однією з причиною мого докору до себе.
А тепер про головну причину. ЇЇ можна висловити одним словом — люди. Так, бо саме люди зробили мій внутрішній голос особливо в’їдливим у мить його немовчання. А люди ті різні: за своїм віком і своїм статусом, своїми думками і своїм виглядом як зовнішнім, так і поверхневим, як внутрішнім, так і глибинним. Та здебільшого це люди, які були такими ж школярами, як і я. Це ті з літніх школярів, хто завжди вчиться, а що головне — не вчиться непотребу.
І взагалі, навряд чи колись мій місяць під назвою «Пішліть» відкриє свою темну сторону. Та й не треба... Вчитимуся.
Юлія КОСТЮК,
Національний університет «Львівська політехніка»:
— Нам обіцяли «місяць інтенсиву». Насправді ж, ми отримали значно більше. Більше змістовності, досвіду, знань, аргументів, відповідей, нових запитань, несподіваних висновків. Я б назвала проведений липень в редакції «Дня» інтелектуальним сніданком, спожитих розумокалорій якого вистачить до наступного літа. Напрочуд змістовна ранкова пожива для досягнення нових висот протягом року. Чи могли б ми деінде отримати більш потужний поштовх до власного саморозвитку? Навряд чи.
Для кожного, хто щоденно моніторить новини, слідкує за ситуацією в Україні та за кордоном, для тих, чиї обрії відкриваються з кожним правильно схопленим змістом, важливим є розуміння та відкриття орієнтирів людей авторитетних, гігантів думки та велетнів переконань. Цей інтелектуальний липень змусив мене переглянути свої погляди на декілька речей. Найперше вони стосуються громадської активності та її місця в житті кожної свідомої людини, шляху України на дорозі до реальної, а не фіктивної незалежності та журналістики як професії в цілому.
Всі три питання переплітаються, утворюючи гармонійний букет, квітами якого сьогодні потрібно встелити всі українські дороги: від заходу до сходу. І не тільки для журналіста важливо бути соціально активним, а й пересічному громадянину, який прагне жити, а не виживати.
Не менш важливим для мене є розставлення акцентів у поведінці з Росією, якими вони мали б бути. Оксана Пахльовська, публіцист та професор Римського університету «Ла Сап’єнца», на зустрічі з нами назвала Російську Федерацію архаїчною імперією, яка поковтала території, але не дає їм ради. «Сусіди Росії це знають, і вони повинні поводити себе відповідно», — натякнула пані Пахльовська. Про те, що українські високопосадовці вестимуть себе «відповідно», я марю щоразу після приїзду Путіна в Україну чи Януковича — в Росію. І абсолютно байдуже, як ми ставимося всередині країни до свого Президента. Врешті, самі обирали. Важливо те, що він (кого цікавить — чи свідомо чи ні?) паплюжить авторитет нашої країни, окреслює в нас суверенність якусь дивну: чи то рабську, чи то фіктивну, чи то зовсім міражну. То куди рухатися Україні: туди, де її мають за молодшого недолугого брата, чи туди, де по-справжньому цінують свободу та права людини? Не лише де-юре, але й де-факто, бо «Європа — це єдиний ареал, який модернізується, це цивілізація, яка вміє оновлюватися» — переконана Оксана Єжи-Янівна, і я не смію перечити. Справді, Україна — держава європейська, і місце їй там зарезервовано не тільки географією, але й історією, яка переконливо радить триматись осторонь азійських мурів. Нам залишилося тільки назбирати достатньо свідомих людей, які б зуміли відстояти право на те, щоб цю європейську орієнтацію підтвердити.
І ще, знаєте, журналістика може буде відвертою та чесною. Такою, що приносить користь, а не шкоду, що будує, а не руйнує, що освіжає, а не забруднює. Українська журналістика стоїть на трьох слонах. Зараз важко сказати, як їх звати, але на майбутнє варто було б назвати їх: чесність, принциповість та незалежність. Гадаю, так воно й буде. І не тільки за «свідоцтвом про народження», а й за змістом.
Соломія ЛУКОВЕЦЬКА,
Київський національний університет ім.Т. Шевченка:
— Одинадцята Літня школа журналістики газети «День» проводить останні дні, години у місці, яке стало рідним за короткий час. Нові знайомства, вир емоцій, розчарування та друге дихання — все те, з чим я зіткнулася протягом місяця. У своєму мотиваційному листі я писала про необхідність пройти практику, аби зрозуміти, чи правильний зробила вибір щодо професії. Але тоді я ще до кінця не розуміла, що на мене чекає. Місяць минув швидко. Ми звикли одне до одного, увійшли в ритм щоденної газети. Можливо, ми не так багато писали своїх статей, репортажів, аналітики, бо більше уваги приділяли зустрічам з відомими лекторами.
Кожна зустріч — це окрема історія, про яку можна довго дискутувати. Чи це був політик, чи економіст, чи людина, обізнана у сфері культури, але кожен говорив про актуальне: Асоціація України з ЄС, Врадіївка, Волинська трагедія — це теми, які змушують задуматись над своєю громадянською позицією, комусь навіть сформувати її. Переконана, що кожен зі школярів хоча б раз думав, що він може зробити для побудови омріяної держави, аби змінити сьогоднішні реалії, доказати, що молодь не сліпа та не байдужа. Якщо хоча б двоє чи троє з двадцяти двох займуться активною громадською роботою, то це вже буде невелика перемога.
Звичайно, всі ми різні, з різних куточків нашої держави, але нас об’єднує бажання писати, інформувати, бути журналістом у всіх значеннях цього слова. Спочатку далеко не все виходило, були як приємні, так і не дуже моменти, але пам’ятатиму лише все найкраще. Думаю, що всі ще не раз зустрінемося вже за межами редакції. Якби не ця школа, можливо, я б не дізналася про Качанівку. Здавалося б, що це лише чергова екскурсія, гарна природа та фотографії. Не тільки. Особисто для мене це доказ того, що Україна нічим не гірша від інших країн Європи, які ми бачимо ледь не у кожному фільмі. Україна — це не лише селянство, а в майбутньому — європейська держава. Я побачила наочний приклад, як ведеться власна політика видання, як її підкріпити, відстояти свою правоту. Виявляється, відповідь дуже проста — знання своєї історії.
До Літньої школи я вважала, що журналіст не повинен перетворюватися на активіста, а безстрашно інформувати. Та тут дуже тонка грань між об’єктивністю та сухим текстом, який не цікавий для читача.
Кожен з нас, і я в тому числі, вдячний людям, які нам допомагали, вказували на наші помилки. Позитивним було те, що ми мали змогу ходити по різних відділах та пропонувати свої, як ми думали, просто геніальні теми. Я за все життя стільки не робила розшифровок, як у Літній школі. Пригадую, коли почула, що потрібно робити розшифровку російською — це був шок і паніка, але головне — не боятися, як кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Більшість моїх одногрупників проходять практику на телебаченні, але я вирішила, що варто починати з газети. Я не шкодую, що потрапила в газету «День», навіть навпаки. Важливо, аби до того, як піти у самостійне плавання в журналістиці, попрацювати під керівництвом людей, які розуміють важливість передання знань та досвіду молодшому поколінню. У більшості з нас ще формуються погляди, вони можуть змінюватися, тому важливо направляти нас у правильне русло.
Олексій КОЗЮК,
випускник Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова:
— Коли я відправляв анкету й есе до газети «День», то особливих надій не мав. Тут говорила моя невпевненість. Однак я пройшов. А отже, напевно, був вартий того.
Літня школа журналістки насправді дала чимало. Це практика, перші публікації, зустрічі з людьми світового масштабу. Однак найрезонанснішим для мене було те, що на публікації реагують. На одну мою статтю відгукнувся сам герой статті, на іншу — ціла структура. Це змусило задуматися — можливо, я щось роблю не так? Або не там. Рефлексії завжди корисні. Помізкувавши про причини, дійшов висновку, що корінь проблеми в слові. А точніше в уважному ставленні до нього. Чому? Тому що є така річ, як цензура. Ні, не в газеті «День». У суспільстві. Соціум — то велика сила. І оскільки його більшість, а ти — один, то варто рахуватися з ним. І аналізувати те, що ти пишеш. Особливо передбачати реакції тих чи інших людей, організацій тощо. Адже десь є болючі теми, у когось є репутація, у когось завелика самооцінка. А людина далеко не завжди сприймає розумом.
Що ще я виніс із ЛШЖ? Що потрібно горіти. Просто, як смолоскип, палати усім, що ти робиш. Інакше навіщо тоді щось починати?
«Якщо ти не перший, то передостанній», — ці слова Оксани Пахльовської на зустрічі в редакції «Дня» закарбувалися в мені. У нас було чимало лекторів за місяць школи. Але саме пані Оксану чекав найбільше.
Я вдячний «Дню» за такий шанс. Звісно, не все зроблено, обговорено, переосмислено, написано. Все ще попереду. Аби не зійти тепер із цієї дороги.
Тетяна МАЦКЕВIЧ,
Львівський національний університет ім. I.Франка:
— ...Автобус довго не міг розвернутися: машини насувалися на нього звідусіль, «кашляючи» вихлопним газом, а прудкі вранішні пасажири переходили дорогу в недозволених місцях та блокували рух транспорту біля Київського вокзалу. «Таксі, дівчатка! Таксі! Беремо таксі!» — пропозиції діловитих таксистів нагадували мантру, що пронизувала гамір вулиці й долинала навіть до неуважного вуха. Столиця! Велетенський мегаполіс, що вперся ногами у стародавні закони виживання, світ великих можливостей та вражаючих трансформацій. Здається, ще недавно отримала лист-запрошення у Літню школу журналістики, поспіхом купувала усе необхідне, пакувала речі та намагалася дістати квиток на поїзд... І ось ти тут, стоїш на бруківці, що облямовує будівлю столичного вокзалу, і боїшся ставати частиною нестримного потоку людей, який здатен «ковтнути» тебе і нести, нести, нести...
...Цей місяць віщував відчутні зміни — як у світогляді, так і в життєвому ритмі. У когось чималий досвід роботи у колективі, а ти, наче справжній школяр, уперше призвичаюєшся до буднів усіх дорослих: підйом о 7.00, сніданок, метро, робота (куди до неї кільком парам в університеті!), метро, дім — і так по колу. Мені сподобалося працювати з тими, чий ентузіазм щохвилини стимулює до самовдосконалення. Не вірила, що навчуся думати і писати під акомпанемент перманентних розмов, телефонних дзвінків, клацання клавіш, монотонної редакційної метушні. Не підозрювала, скільки цікавих зустрічей приготували для цьогорічних учасників — зустрічей із лідерами своєї справи, справжніми гігантами інтелектуальної думки, людьми, які багато досягли в житті не лише завдяки таланту, а й копіткій праці, впевненому доланню труднощів, вірі в успіх. Направду вразили виступи Оксани Пахльовської, Лілії Шевцової, Ольги Герасим’юк, Євгена Марчука, Дмитра Малакова та Володимира Фаліна. Школа подарувала чимало незабутніх сюрпризів, наприклад знайомство із «журналістикою» Олександра Пасхавера, Сергія Тримбача та Євгена Головахи. Поліфонія тематики — наче мікстура від непам’яті та нерозуміння: надскладний контекст Врадіївської трагедії, Волинських подій, звернення 148-ми; перспективи вступу до ЄС, агонія путінського режиму, життєвий цикл цивілізацій; сучасний парламентаризм в Україні, політичні маніпуляції, підтексти політичних рішень; архітектурне обличчя України, вміння втримати мить та створити чудові фото, секрети кінематографу... Відомі, знані усіма люди — ті, що приходили, й ті, які щодня були поруч, — розповідали нам не лише про те, на чому знаються найкраще. Вони вчили «школярів» людяності, поваги, вміння вислухати й підтримати одне одного, а головне — правильно аналізувати своє минуле, ні на мить не забуваючи про його важливість і патологічну здатність «проростати» у перспективі. Завдяки газеті «День» зрозуміла, скільки можливостей дає світ великої інтелектуальної журналістики і як чесний та вихований журналіст повинен їх використати. Маючи змогу бути частиною редакційного колективу аж місяць, відчула в собі сили продовжувати роботу: подібно до Діогена з ліхтарем шукати непересічні обличчя та унікальні таланти, вивчати історію, обѓрунтовувати висновки, врешті-решт, спробувати побачити і почути, а потім допомогти іншим зробити це самотужки. Кажуть, журналіст — не лікар, бо тільки діагностує хвороби... Це реалія минулого століття. Правдива і глибока журналістика сьогодення — вистраждана, довгоочікувана, необхідна як кисень усім втомленим та зневіреним. Nota bene!
Дмитро ПАЛЬЧИКОВ,
Львівський національний університет ім. I.Франка:
— Як казав свого часу Юрій Шевельов, жодного дня без інтелектуального наступу. Саме так я б охарактеризував цей наднасичений інтелектуальною поживою місяць. Ми потрапили у стрімке русло щоденної газети, де кожен день був освоєнням чогось нового, раніше незнаного, усвідомленням та переосмисленням різних явищ. Ми потрапили туди, де ще пам’ятають про історію України, знають її проблеми, намагаються їх вирішити. Для мене було великою честю та радістю стати дієвою частиною «Дня». І мені здається, що вже ніколи не зможу не бути частиною цього. Велику роль в Літній школі журналістики зіграв колектив. Ти закохуєшся в нього. Він стає частиною твоєї роботи. Його щирість і справжність формували настрій та атмосферу в нашій редакційній компанії. Навіть коли приходили пізно ввечері після «днівського» робочого дня, ми заводили інтелектуальні дискусії, бувало, до самого ранку, і намагалися щось проаналізувати та знайти відповіді на риторичні запитання. Своєрідний інтелектуальний штурм чинили гості «Дня». За 24 робочі дні ми мали 28 зустрічей, про що свідчить інтенсив та насиченість календаря. Ми мали змогу напряму поспілкуватися з інтелектуальною елітою України, різними експертами, аналітиками, політологами тощо. Це неабияк розширило наш світогляд, розуміння низки суспільних, економічних, політичних та інших процесів в Україні. Це все в комплексі підняло наші планки, і тепер, я гадаю, ми ще довгий час будемо переосмислювати ті зустрічі та розмови, що були у стінах редакції. «День» поставив нові орієнтири та відкрив нові горизонти. Сподіваюся, що ті традиції, які ми перейняли від «Дня», кожен учасник Літньої школи перенесе до свого міста і звідти починатиме інтелектуальну революцію... яка так потрібна сьогодні. Літня школа дала нам набагато більше, ніж ми могли отримати будь-де. Оскільки усі зв’язки є зворотніми, тут потрібно задуматися над тим, що ми, учасники Літньої школи, можемо дати у відповідь. Мені здається, що ми дали надію. Надію на те, що не все ще втрачено і не всі руки опущено... Завтра буде знову День...
Дмитро ЩЕДРОВ,
Таврійський національний університет:
«Здесь гаджеты горят,
таланты здесь растут,
Сегодня нас в последний раз
«школярами» зовут.
И кое-кто уедет из столицы -
ненадолго,
Но каждому писать будет
не лень
Блестящие материалы на страницы
Для самой лучшей для страны газеты «День».
— Ну вот, пожалуй, наверное, это и все пока, всем пака-пака, не буду никого тут напрягать...» — дуже хотів процитувати дона Гуфіто (і прошу не вирізати цю цитату!). Враження від Літньої школи журналістики неоднозначні. Необхідна колосальна робота над собою, щоб наблизитися до рівня співробітника газети. Я дуже критично ставлюся до свого перебування в Літній школі. Впевнений, що через недостатню кваліфікацію я не зміг вичавити максимум, мене не полишає відчуття недосказаності і я сам собі обіцяю працювати над його усуненням. У голові — фраза Марії Семенченко про те, що «дозвілля слід проводити в бібліотеці», а я пішов відкривати для себе клуб «Decadance». Однак мої тексти змогли знайти відображення на сторінках улюбленої газети, і це вселяє боязку надію в майбутню кар’єру як у Девіда Леттермана. Зрозуміло, свобода журналіста починається з права вибору. У розвинених умовах інформаційного ринку можна обрати той вид інформаційної роботи і те місце, яке відповідає здібностям, особистим уподобанням і переконанням. Моя проблема, можна сказати, драма українського журналіста-провінціала полягає в тому, що нинішня медійна система з яскраво вираженою позицією з боку влади та олігархів обмежує свободу вибору і не залишає надії на нормальний заробіток. На цьому я закінчу самоаналіз, щоб перейти до більш позитивної частини. Дорога, шановна, редакціє газети «День»! Спасибі за неповторну робочу атмосферу. Ларисо Олексіївно, дякую за можливість стати учасником 11-ї літньої школи! Обіцяю, що Вам ніколи не буде соромно за мою кар’єру як випускника ЛШЖ 2013. Ганно Олегівно, спасибі, що направили мене в потрібне русло, я маю намір радувати Вас якісними текстами. Маріє Борисівно, Вам низький уклін за критику, мотивацію, допомогу. Велике спасибі кураторам за терпіння й витримку, напевно, я був не найбільш дисциплінованим учасником. Дякую всім іншим за все інше. І новий День без мене не настане, будьте певні!
