«У пошуках істини» на каналі «СТБ» — одна з небагатьох програм, що говорить про українську історію і популяризує її. Навіть якщо і виникає багато запитань щодо історичної обгрунтованості фактів і явищ, про які згадують автори, то ліпше взяти і перевірити це самому — за допомогою книжки. «У пошуках істини» не вчить, ця програма, врешті-решт, і не повинна цього робити. Вона стимулює процес навчання. Про «закулісні» моменти створення програми ми говорили з її ведучим В’ячеславом Гармашем.
— Наскільки в Україні сьогодні є потреба і можливість робити історичні проекти на телебаченні?
— Я думаю, що потреба в історії є завжди. Історія — це така криниця, з якої можна черпати будь- що. І натхнення в тому числі. Я думаю, що в подібні проекти потрібно вкладати гроші. Хоча в реальності це вдається рідко. Загалом українським каналам вигідніше серіали штампувати. Все одно канал зацікавлений перш за все в рейтингах. А людям потрібна розвага.
— Розкажіть, будь ласка, про процес створення програми. Хто має вирішальний голос при виборі теми? (Ви, керівник проекту Аліна Семерякова чи журналіст, що пише сценарій?)
— Теми у нас може приносити будь-хто. В основному, цим займається керівник проекту. Можу запропонувати я, або режисер, або сценарист. Потім теми узгоджуються із вищим керівництвом каналу, і тоді складається план. У нас уже план складений надовго.
— Яким принципом керуєтесь при підборі фахівців?
— Журналіст, який пише сценарій, розписує тему. Загалом основні джерела інформації при створенні програми у нас — це інтернет і фахівці. Через iнтернет знаходимо істориків, дослідників, фахівців, людей, хто досліджував цю тему. Зараз ми вже знаємо, що є такі історики, які хочуть з нами співпрацювати, а є ті, які не хочуть. Деякі з нами не хочуть співпрацювати тому, що вважають нашу програму нехорошою. Наприклад, ми намагалися з «Кам’яною Могилою» домовитись, проте директор сказав нам, що усе, що можна заборонити, він нам забороняє: знімати всередині, брати коментарі. Інші, зазвичай, розуміють, що телебачення — це популяризація, а не виховання.
— Хто відповідає за достовірність фактів у передачі?
— Усі відповідають. Спочатку журналіст-сценарист пише ці факти, потім їх вичитує керівник проекту, потім, якщо виникають суперечливі думки, ми їх з’ясовуємо з дослідником, із яким робимо синхрон. Все ж таки найбільшу відповідальність несе журналіст, автор сценарію.
— Містика, ворожіння, обертні — ці елементи присутні майже в кожній програмі. Як ви позиціонуєте програму — як розважально-пізнавальну чи все ж — історично-просвітницьку?
— Я б усі чотири слова використав. Не знаю, складно сказати... Це ж теж цікаво: усі ці історії, легенди. Якщо сухо говорити про історію, то ми втратимо велику кількість аудиторії.
— До речі, на яку аудиторію розрахована програма?
— Це не суперінтелектуали, які все знають. Тут не про учіння говориться, а про розголос. Я не вірю, що телебачення може чомусь навчити. Навіть «Діскавері». Все одно, щоб дізнатися про історичного персонажа, потрібно взяти книжку і прочитати. Тому ми розраховуємо на якомога ширшу аудиторію. Без захвату туди — аж до суперінтелектуалів, але і без зовсім жлібств.
— Наскільки виправдано говорять, що формат програми «У пошуках істини» скопійований з російського «Приключения»?
— А наскільки виправдано можно говорити, що російські «Искатели» скопійовано з американських програм? Коли ми запускали проект, то передивилися й «Искателей», й американські, й англійські програми, для того, щоб зрозуміти, що хочемо робити ми. Ми рухаємося весь час, при цьому видно, що є загальна тенденція. Останнім часом ми більше відійшли від документальності та реальності до історичного. Тепер нас цікавить не камінчик, на якомусь щось там трапилось, а відтворення історичного тла. Робимо багато постановок.
