У 20-х роках минулого століття у листі Михайла Петріва до міністра закордонних справ Української Народної Республіки від імені ініціативної групи української колонії Королівства Сербів, Хорватів і Словенців є й такі рядки: «Хорватський нарід — найближчий нам від других слов’янських народів півдня (Південної Європи. — М.Х.) по мові, духу та звичаях, загартований у боротьбі за свою незалежність із турками та уграми, котрий і зараз продовжує боротьбу за свою повну автономію, найбільше від інших слов’янських народів розуміє нас, українців, у нашій боротьбі за свою державну незалежність і надзвичайно прихильно ставиться до Української Народної Республіки...». Час підтвердив таку оцінку Михайла Петріва: Хорватія визнала незалежність України 5 грудня 1991 року, а Україна першою в світі оголосила своє визнання незалежності Хорватії 11 грудня 1991 року...
Під час виконання проекту «Українці на Балканах» депутат Загребської міськради Віктор Филима запропонував мені зустрітися з професором, колишнім Надзвичайним і Повноважним послом Республіки Хорватія в Україні (1995—1999 рр.) Джуро Відмаровичем. Перше запитання про те, кого він найбільше запам’ятав під час своєї дипломатичної служби у нашій країні, я поставив українською мовою, а мій супутник Віктор Филима переклав його хорватською. Після тривалої паузи я раптом почув відповідь чистою українською:
— Щоб розповісти про мої зв’язки з українцями в Україні, я планую написати книгу спогадів. Там буде чимало сторінок про міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка, Президента України Леоніда Кучму, який недоброзичливо ставився до мене як до посла і до Хорватії. Оскільки я — письменник, то у мене склалися дружні зв’язки з Іваном Драчем, Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, Леонідом Талалаєм, Любов’ю Голотою, Павлом Мовчаном, Іваном Дзюбою, Оксаною Забужко... Моїм добрим другом був і Данило Нарбут. Добрі стосунки налагодились і з В’ячеславом Чорноволом. Тоді ще були живими художниці Марія Приймаченко і Тетяна Яблонська. Вони теж залишили глибокий слід у моїй душі... Коли я приступив до своєї дипломатичної роботи в Києві, то передусім поїхав у Канів, піднявся на гору і вклонився могилі Великого Тараса. Це було для мене внутрішньою потребою й особливим рубежем для моєї нової роботи. Для України Тарас Шевченко — батько нації, бо саме він підняв на висоту українську мову, а мова — це ідентифікація кожного народу, особливо поневоленого. Він один зробив найбільше для відродження своєї нації. Це для мене було тоді й тепер містичним явищем. Я не можу осмислити й оцінити це раціонально. Але ж Шевченко, крім геніального поета, був іще й прекрасним художником. А життєвий шлях який унікальний! Від кріпака — до академіка. Він не був політиком або полководцем, але став лідером нації...
— Я слухаю вас, і мені здається, що у вашому родоводі є українське коріння.
— Ні! За національністю я хорват. І моя Батьківщина — Хорватія.
— А як так склалося, що ви досконало володієте українською мовою?
— Я їхав працювати в Україну не на чотири місяці, а на чотири роки. А тому вирішив: щоб глибоко відчувати український народ, щоб динамічно розвиватись як дипломат і письменник, я маю добре вивчити українську мову. І всі працівники Посольства Хорватії — теж. Без винятків заняття чотири рази на тиждень по дві години з усіма працівниками нашого посольства проводила професор Лілія Назаренко з Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Починали з азбуки. А через півроку всі співробітники посольства вели телефонні та ділові розмови при зустрічах тільки українською мовою, бо я категорично заборонив їм говорити російською. А коли я приїздив у Крим або в Донецьк, Харків чи Одесу, то я на офіційних і неофіційних зустрічах говорив тільки українською мовою. І місцеві чиновники змушені були теж переходити з російської на українську мову. Багато років тому після закінчення філософського факультету Загребського університету (вивчав історію та філософію) я працював учителем у школі. Ті уроки української мови, які я давав багатьом українським чиновникам, я теж зараховую у свій педагогічний стаж. А взагалі для мене саме українська мова розкрила весь широкий світ великої України, бо я розумів людей всюди — на вулицях, на базарах, на концертах...
— А як тепер?
— Для мене й тут, у Хорватії, українська мова залишилася чудесним інструментом для моєї письменницької роботи. Нам вдалося видати в Києві у видавництві «Молодь» антологію хорватської військової поезії «У цей страшний час». А торік ми надрукували в Загребі «Історію України» хорватською мовою. Недавно я завершив переклад прекрасного українського роману Олеся Гончара «Собор». 2007 року я організував у Загребі виставку картин українських художників. Доречно сказати й про те, що на філологічних факультетах Загребського і Київського університетів відкрито кафедри української та хорватської мов... Я вже не говорю про багато культурних заходів, які зблизили і зближують народи Хорватії та України...
— А якою вам, пане Джуро, бачиться нинішня ситуація в Україні?
— Я тепер — не дипломат, а тільки письменник. Тому можу говорити прямо: повернення України від парламентсько-президентської моделі до президентської — це прямий шлях до диктатури. І Янукович спритно цим скористався. Приклад того — арешт і тюремне ув’язнення опозиціонерів Юлії Тимошенко і Юрія Луценка, яких підтримували й підтримують багато мільйонів громадян України. А багатовекторна політика Кучми, а тепер Януковича — це крутійство. Для прикладу скажу, що саме завдяки чіткій одновекторності Хорватія вже стала членом НАТО і практично вирішено всі проблеми щодо прийняття її в Європейський Союз.
— Що вам хочеться побажати Україні й українцям?
— Щоб українці не жили тільки думками про минуле, бо вони нікуди не приведуть. Україна була раніше в Європі колискою культури й писемності слов’ян, а тому після кількох століть поневолення вона має відродитися і зайняти своє гідне місце серед усіх народів Європи. Я бажаю Україні тільки добра. А вам особисто я підпишу мою дослідницьку книгу під назвою «Українсько-хорватські стосунки». Вона теж пригодиться вам у журналістській роботі.
