Вислів «бабусі Черновецького» завдяки останнім подіям у столиці набув значення символу, причому символу доволі багатозначного. З одного боку, це весь той прошарок переважно пенсійного віку людей, які й складають електорат екстравагантного київського мера, а з іншого — це люди, які легко піддаються навіюванням суб’єктів із сильнішою волею, оскільки не привчені до самостійного критичного мислення.
Один мислитель сказав: «Деякі люди схожі на мішок: що в них покладеш — те вони й несуть». Саме ця публіка в радянські часи безмежно довіряла офіційним ЗМІ, їхнім головним аргументом було: «Про це в газеті написано!». Такий аргумент був сигналом до повного відключення власного мозку. Ця ж публіка вирізнялася особливою довірою до вождів, сприймаючи все ними сказане як істину в останній інстанції. Тепер вона виявилася соціально-психологічною сиротою, бо вожді відійшли в минуле. Але залишився єдиний «промінь світла у темному царстві», неповторний і надзвичайний останній авторитет, незрівнянний Леонід Михайлович. Ну хто ще може так проникливо з порога мерії сповістити своїй пастві: «Я люблю вас усією душею!» А потім суворо запитати: «А ви любите мене?» Маса відповідає: «Любимо!». Але Черновецький не вгамовується: «Не чую!», примушуючи масу вимовляти бажане голосніше й виразніше. Зрештою, ніяких піар-новацій у цьому немає, лише домашні заготовки середньої руки пастора нетрадиційних для України конфесій. Але специфічний київський «піпл» проковтує.
Як можна відчути з репортажів телерадіокомпанії «Київ», що старанно виконує функцію телелітописця звершень Л.М. Черновецького, загадкова блукаюча усмішка на обличчі мера приводить натовп у наелектризований стан, що блокує будь-які сумніви та внутрішні вагання. Відчуття дежавю. Десь я вже все це бачив. У 1990-ті роки, будучи депутатом столичної ради і членом комісії зі зв’язків із громадськими та релігійними організаціями, зі службового обов’язку «азъ» грішний відвідав захід у Жовтневому палаці, де відбувалися збори «церкви» Сандея Аделаджі.
Спочатку було навіть цікаво: на сцені симпатичні дівчата в сучасних ритмах виконували приємні вуху пісні, сам Сандей, хороший ритор, читав проповідь... Усе чинно та благородно. Але невдовзі публіка почала, підкорюючись пастирській волі, впадати в екстаз. У різних місцях зали, в тому числі й недалеко від мене, цілком благопристойні дами та добродії раптом узялися падати на підлогу й битися об неї руками й ногами. З’явилося відчуття людини з вулиці, яка випадково потрапила до буйного відділення лікувального закладу. Після цих клопотів на сцену вийшли добре підстрижені молоді люди, які до болю нагадували комсомольських працівникі, і які голосами, що не стерплять заперечень і неправильних відповідей, поцікавилися у присутніх: «Чи говорив Господь, що треба платити десятину?» Публіка погодилася. Відразу ж по рядах пустили пластикові відра, що швидко наповнилися. Все дійство вражало продуманістю і чудовою режисурою.
Тож Леонідові Михайловичу є над чим працювати, оскільки його дійства на Хрещатику, 36 іще грішать аматорством, самодіяльністю. Але і йому вдається охопити своїм впливом не таку вже значну частину киян (хоча для обрання вистачає).
А на все населення України ніяких черновецьких не настачиш, для тотального обхвату є телевізор, те телевізійне середовище, яке впливає на мізки й емоції мільйонів, на жаль, не так і рідко перетворюючи гідний народ на виборче стадо. Якщо придивитися уважніше до тієї «духовної їжі», якою вітчизняне ТБ відгодовує українців, то можна дійти до низки сумних висновків.
По-перше, неможливо не помітити тенденції нашого ТБ до усереднення інтелектуального рівня глядачів. Наше ТБ не любить «дуже розумних» і намагається нічого для них не робити. Найбільш показовим у цьому останнім часом став канал «1+1». Колись (не так уже й давно) він ряснів цікавими дискусіями, змістовними бесідами з українськими інтелектуалами, якісними новостійними програмами. Тепер це вже все в минулому. Ніякої аналітики (Боже збав!), жодних розумувань, нічого надто складного, що могло б примусити напружитися «одноклітинну істоту», здатну лише проковтувати нескінченні серіали, «шедеври» шоу-бізнесу у вигляді естради, де не обтяжені одягом секс-бомби демонструють не стільки вокал, скільки дамську чарівність.
До речі, зусібіч цей «вокал» такого рівня, що може розглядатися лише як доважок до чарівності, що й породило грубувату, але точну оцінку цих «зірок» — «співаючі труси». Сьогодні «1+1» — це вже не телебачення, а у кращому випадку, домашній кінотеатр. Змінений формат «1+1» залишив нас без доволі симпатичної програми Анни Безулик «Я так думаю». У минулі часи автор цих рядків нерідко на сайті «Телекритики» пані Безулик критикував. Ет, знав би автор тоді, на що перетвориться «1+1», не став би базікати зайвого і єхидствувати...
Болісні роздуми викликає і колись знаменитий «5 канал». Нібито все як учора, формально в сітці мовлення не сталося фундаментальних змін порівняно з тепер уже легендарними часами Майдану, а фактично — канал нагадує людину, що доношує свій старий одяг. Нудно. Малоцікаві гості, малокомпетентні ведучі, що не володіють майстерністю інтерв’юера. Буває, що гість підходить до того, щоб обмовитися, сказати щось нетривіальне, але в цю саму мить ведучий 5-го обов’язково його перерве, щоб поставити своє рутинне запитання. Разюча глухота до інформаційних проривів, а тут же треба мати тонке чуття на нові, несподівані повороти, добре розуміти свого співрозмовника. Інтерв’ю — це такий жанр журналістики, який вимагає особливої та багатосторонньої обдарованості.
Та й набридає постійно спостерігати одних і тих самих політиків і депутатів. Треба б розширити коло учасників, а то ось у Партії регіонів понад 180 «штиків», а на 5-му якщо не пан Чечетов, то пані Герман або пан Мірошниченко, або пан Святош, або пан Кожара... Замало на таку величезну фракцію. Дуже нудні «5 копійок» Романа Чайки, напевно, слід би вже міняти формат. Нині «5 канал» — це жалюгідна подоба того молодого, енергійного, в хорошому сенсі цього слова агресивного «5-го», який так приковував до себе нашу увагу в його «зоряний час». Не виручає і ток-шоу «Майдан», цілковита рутина і продукування нудьги. Щось має на «5-му» змінитися.
ТРК «Київ», пригрівши в себе дует Джангіров — Корчинський, творчо розродилася програмою «Вечірня кава», що претендує на аналітику. Різні особистості, переважно політичні, о 23.35 щодня, флегматично помішуючи напій ложечкою, мудрують на різні соціально значущі теми. Але роблять це якось так сонно, нудно, нетемпераментно, що дивитися їх — суща мука. Я, звісно, не закликаю учасників бесід обливати одне одного вечірньою кавою в стилі віце-спікера Російської Держдуми Володимира Вольфовича, адже 23.35 — це ще не така глибока ніч, як, наприклад, з третьої до четвертої години, період, який моряки називають «собачою вахтою», тож можна було б і якось жвавіше... А то програму доведеться перейменувати на «Добраніч, малята», оскільки вона справно усипляє навіть доволі дорослих «малюків».
Оскільки на самому початку статті було «по-перше» стосовно сумних висновків про наше ТБ, то прийшов час і для «по-друге». А по-друге — вітчизняне ТБ чомусь не любить формат пізнавальних телеканалів. Серед дев’яти каналів пакету «Пізнавальний», що пропонується кабельними мережами, немає жодного українського. У росіян їх чимало. Тут тобі й цілодобовий історичний — «365 днів», тут і цілодобовий канал документальних фільмів «24 Док», і «Цілком таємно» тощо...
А для нас і у нас — лише сварки політиків і «співаючі труси». І це у країні, що має одну з найцікавіших і найдраматичніших історій у Східній Європі! Але на екрані українці свою історію не бачать. Навіщо? А куди тоді дівати нескінченні російські серіали?
Замість спекулятивного шоу Шустера «Великі українці» не завадило б розказати й показати нашому народу його справді непересічних представників, про яких у світі часто (на наш сором!) знають краще, ніж в Україні. Багато чим у нас відомі поляк Коженевський, котрий прославився як письменник Джозеф Конрад, і поляк Костровицький, він же знаменитий французький поет Ѓійом Аполлінер. Але чи багато хто в Україні знає українця Василя Єрошенка, що став класиком японської літератури? А внука українських емігрантів Джеремі (Ярему) Бурду, котрий дослужився з матросів до адмірала й командуючого ВМС США? А українця Петра Берегового, який став прем’єр-міністром Франції П’єром Береговуа? А українця Ірінея Феня, американського адмірала і китайського маршала? Ми продовжуємо жити у країні з історією, що мовчить, а ТБ цьому тривалому мовчанню сприяє. А як було б цікаво, якби наші телеканали надали можливість розповісти про роль Лесі Українки в нашій культурі Вадиму Скуратівському й Оксані Забужко, якби вмовили Оксану Пахльовську вести авторську програму на ТБ... Та чи мало у нас яскравих, змістовних особистостей? В Україні — багато, на ТБ — майже немає...
Я можу скільки завгодно критикувати «Свободи слова», адже за великим (гамбурзьким!) рахунком, окрім них на нашому ТБ й аналізувати особливо нічого. Решта — ще гірше...
Останнім часом намагається вийти з творчого застою канал «Перший Національний», але не все можна зробити на одному ентузіазмі, а на нинішній державний бюджет розраховувати не доводиться. Ось і закривають через безгрішшя, скажімо, «Культурний фронт» Юрія Макарова — передачу далеко не ідеальну, але з претензією на інтелектуальність, що нерідко виправдовується. Не закривати, а, навпаки, щось створювати треба, доки ще нас усіх не перетворили на «бабусь Черновецького»...
