Колишню владу нерідко звинувачували в закритості для ЗМІ (що принесло свої плоди, коли окремі її представники стали опозицією). У свою чергу нова влада, навчившись, будучи опозицією, долати інформаційні бар’єри, і тепер нерідко демонструє надмірну відкритість і комунікабельність (іноді складається враження, що окремі міністри мало не більшу частину робочого часу проводять «на екрані»).
А ось наскільки вміло сьогодні українські політики (й ті, хто перебуває при владі, й опозиційні, й ті, хто не визначився) враховують специфіку телебачення, намагаючись донести до глядача ті чи інші свої месиджі? У чому саме виявляється урахування «ефекту телевізійної картинки»? Хто з політиків у цьому досяг найбільшого успіху? «День» запропонував експертам поділитися своїми думками на цю тему.
Володимир ФЕСЕНКО , Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Із українськими політиками на ТБ складається вельми дивна ситуація. Деякі з них стали просто завсідниками на телебаченні. Хто — через посаду та обов’язки служби, хто — з політичного обов’язку та потреби, хтось, можливо, через власну пихатість. Якщо судити за рейтингами, абсолютній більшості з них це особливої користі не приносить. Отже, мало просто світитися на екрані із завидною регулярністю. Треба ще чимось «чіпляти» телеглядачів.
Уміло користується можливостями телебачення, починаючи від одягу та закінчуючи текстами, мабуть, лише Юлія Тимошенко. Багато хто досі згадує її виступ на телеканалі «Україна» в помаранчевій футболці «Шахтаря». Але Юлія Володимирівна взагалі тонко відчуває аудиторію і є інтуїтивною піарницею. Єдине, що її часом видає, — смішок, що нерідко дисонує із заявленим «ангельським образом», та помітні лише фахівцю словесні удари «нижче пояса» на адресу деяких своїх опонентів. Ще один «майстер піару» в уряді — Микола Томенко. Він може компетентно, яскраво й образно висловитися з багатьох питань, причому приділяючи увагу і формі, і змісту. До його недоліків я б зарахував прагнення коментувати все — від архітектури до цін на бензин. Він, як і раніше, прагне виступати і в ролі політика, і в ролі політолога одночасно. Шкодить йому і прагнення постійно світитися на екрані. Багато наших політиків не хочуть розуміти, що в міру все добре. Так протягом якогось часу набив оскому Гавриш. До речі, є підозра, що в багатьох політиків виникає така собі телевізійна залежність, і якщо вони раптом «випадають з екрана», в них починається найсправжнісінька «ломка».
Проблема адекватної ролі та чистота образу при виступі на ТБ — це загальна проблема більшості вітчизняних політиків. Не треба прагнути сподобатися всім. Важливо точно вибрати свій телевізійний образ і представити його своїм глядачам. Негативна реакція критиків і недоброзичливців не повинна непокоїти. Як показує досвід Жириновського, якщо епатаж і скандали в телевізійному обрамленні органічно вписуються в образ політика та сприймаються своїми виборцями, це позитивно позначається на рейтингу і самого політика, і його партії.
Вдалий телевізійний образ політика здебільшого — все-таки мистецтво і дар природи (хист), який можна шліфувати. Якщо дару немає, то зусилля іміджмейкерів мало чим допоможуть.
Ще одна проблема наших політиків — невміння створювати яскраві та значущі інформаційні мотиви й використовувати політико- інформаційні паузи (наприклад, літні та зимові канікули, святкові дні). Про це кажуть і телевізійники. Проте наші політики вважають за краще відпочивати разом із народом. Хоч у цьому вони єдині зі своїми виборцями.
Кирило ВИШИНСЬКИЙ , заступник головного редактора служби інформації телеканала ICTV:
— Вважаю, що питання «вмілого поводження зі ЗМІ» не в тому, до якого крила належить політик — провладного чи опозиції, — а в тому, який його досвід спілкування з журналістами, в тому числі — й телевізійними. Це в Америці або Європі, де робота політиків зі ЗМІ поставлена на конвеєр і цим займаються в політичних штабах цілі інститути, вже не завжди важливо, що саме говорить політик, а важливо, як він це робить. Це американські журналісти можуть обговорювати, яка краватка була на Буші під час дебатів із Керрі, та скільки разів той та інший вимовили фразу «світове зло» з різними наголосами — на першому чи другому слові. А наші політики порівняно з тамтешніми — дошкільнята. Для українських журналістів сьогодні важливо, щоб наш політик насамперед міг виразно сформулювати свій месидж, виклав смисл свого повідомлення чітко та досить стисло, яскравим прикладом міг би його проілюструвати. Наскільки при цьому він виявить свої театральні якості, як жестикулюватиме та в чому буде одягнений — цілком однаково, хай спершу він у своїх словах буде виразний, лаконічний і зрозумілий.
Серед українських політиків у цьому досягли найбільшого успіху «старики» — комуністи, соціалісти. У них за плечима велика партійна школа плюс солідний перебудовний досвід спілкування з пресою. Гіганти — це, звісна річ, Кравчук, Мороз, Симоненко. Щоправда, їхній партійний досвід іноді їх підводить — від незручних запитань відкараскуються так витіювато та довго, що просто дивуєшся, а на прості та недвозначні можуть відповідати штампами. Серед «молодих» досягли успіху в спілкуванні з пресою вчорашні опозиціонери — саме життя при «злочинній владі» їх цього навчило. Проте вчорашній досвід сьогодні відіграє з ними злий жарт. Навичка та прагнення до публічності залишилися, а критикувати нікого — сьогодні самі «влада», і треба говорити не лише яскраво, а й по суті. І бажано, щоб слова не розходилися з реальністю. А з цим дуже часто «нова влада» має проблеми. Ось і виходить, як у популярній рекламі, — багатьом із них «іноді краще жувати, ніж говорити».
Найгірше з публічністю в «нової опозиції» — будучи президентом, Кучма навіть спеціальні укази видавав про більшу відкритість, але це нікого ні до чого особливо не зобов’язувало та нічого не навчило. Ось і поплатилися — слухати сьогодні опозиціонерів із колишньої адміністративної влади іноді просто неможливо. На цьому тлі приємно виділяється опозиція парламентська — фігури на зразок Коновалюка. Ці хоча б мають досвід виступів у нелояльному середовищі.
А насправді вчитися треба всім — і «старикам», і вчорашнім опозиціонерам, й опозиції новій. Вчитися чітко формулювати, не перебріхувати факти, наводити яскраві приклади й узагальнювати з допомогою образів. А тоді вже може з’явитися інтерес і до їхніх краваток, міміки та жестикуляції.
Марк ГРЕСЬ , тележурналіст («Інтер»), автор проекту «Азартні ігри у владу, або Політична історія України» (2004 р.):
— Колишня влада практично не вимовляла слів «правда» і «чесність». У цьому була певна слабкість, але в цьому була й сила. Головний месидж старої влади нагадував щось на зразок: «Ви зрозумійте, правди та чесності не існує як таких; ми не шукаємо правди, ми «розрулюємо» ситуацію». І такий підхід був, у принципі, зрозумілий людям: колишнього президента та його оточення ми сприймали не як небожителів, яким треба поклонятися або хоча б їм вірити, а як просто дуже високе начальство, що складається з «кісток, м’яса та сала», тобто влада не претендувала на духовне лідерство. Сто днів нової влади (яка і під час передвиборної кампанії активно використовувала євангелічні мотиви) — це впровадження загального месиджу: «ми — трішки не люди», з формуванням відповідного «пантеону». Подивімось: Гриценко — військовий, але не військовий; Луценко — міліціонер, але не міліціонер; прем’єр — начебто прем’єр, але начебто і надлюдина (досить пригадати нещодавнє проголошення Тимошенко «берегинею України»). Проте сходження «божеств» у народ, оці останні месиджі поки що, на мій погляд, мають досить незграбний вигляд. Особливо екзерсиси в стилі прямого спілкування на Майдані, в громадських приймальнях або біля порогів міністерств: занадто вони нагадують відбування чиновниками такої собі трудової повинності, яка ні до чого не зобов’язує. Посил на «обожнювання» влади (який зараз простежується в багатьох ЗМІ), її претензія на духовне лідерство створили досить могутній запас міцності. Ми — не дикуни, які сьогодні мажуть домашньому ідолу губи салом, а завтра знімають зі цвяха і шмагають ремінцем. Однак ми знаємо, що таке викриття «божества» по-слов’янськи...
Що стосується сьогоднішньої опозиції, то вона не може діяти методами опозиції вчорашньої: представники сьогоднішньої опозиції дуже довго були у виконавчій владі для того, щоб можна було повертатися до євангелічних термінів, це б неадекватно сприймали. А бачення нової ролі, яку вони повинні для себе визначити на майбутніх виборах, вони, на мою думку, просто ще для себе не знайшли. Не видно навіть посилань для того. щоб відкрилася якась нова опозиційна ідея, на основі якої вони формулюватимуть свої основні опозиційні думки. На мій погляд, єдина особа, яка підтримує в цій ситуації імідж опозиції, — Нестор Шуфрич. І, як мені здається, найлогічніше опозиційне посилання саме в нього: він не фокусує уваги на правді та чесності, він нібито такий самий, «як ми всі». Він не хотів «померти від чесності» за «тієї» влади і не хоче просто померти за нинішньої — як і більшість активного населення України. Але загалом той млявий стан, у якому нині перебуває опозиція, навіть якось дивує і дещо лякає. Можливо, вони щось готують до весни? Якось дуже сумнівно... Водночас представники нової влади наче щойно прочитали книжку Карнегі «Як придбати друзів і впливати на людей» та ілюструють її — використовуючи якийсь абсолютно американський набір жестів тощо.
Якщо говорити про конкретних персонажів нашої політичної телесцени, то цікаво, звісно, спостерігати за Юлією Тимошенко, як вона по-різному поводиться в різних місцях. Причому це справді успішна гра. Я зараз досить багато їжджу країною і за відгуками простих людей можу судити: вона знає, що потрібно цим людям. Але при цьому в Тимошенко, на мій погляд, нині немає чітко сформованого іміджу; вона постійно змінює імідж — у різних місцях, на різній публіці.
Найпереконливіше, на мій погляд, виглядає на телевізійному екрані секретар РНБО України Петро Порошенко: те, що він говорить, глядач, який не знається на політиці й економіці, не завжди може зрозуміти, але його жестикуляція та міміка здебільшого відповідають його посаді.
Кому б варто було попрацювати над покращанням власного телевізійного іміджу? Ось Роман Зварич, наприклад, виглядає якимсь «роботизованим»... Але загалом колишня опозиція завжди краще працювала «на камеру». У тому й річ, що й зараз ще за представниками нової влади частково зберігається образ опозиціонерів, багато в чому вони не змінили формату поведінки (що треба було зробити обов’язково). І досі вони неправочинно довго зловживають моральними сентенціями. Людина, яка вже існує в реальній владі, не може постійно посилатися на правду та чесність. Приховано має матися на увазі, що виконавча влада — чесна, але їй ні до чого про це говорити. Говорити вона повинна більше про конкретні речі...
