Відомий журналіст Олександр Моторний з каналу «1+1» разом зі своїм оператором Михайлом Путятою на цьому фото рятуються від чергового мінометного обстрілу бойовиків на Зеніті, що в районі Донецького аеропорту. Вражаючу роботу на Фотоконкурс «Дня» надіслав журналіст і фотограф «Голосу України» Олександр Клименко. «Символічно, що фото зроблене у День журналіста, 6 червня цього року», — зауважив фотограф.
Моторний, на власні очі побачивши і відчувши всі наслідки діяльності недолугих українських політиків, цього тижня перекваліфікувався на ведучого... політичного ток-шоу «Право на владу». Відома програма знову повертається з каналу «2+2» на більш рейтинговий «1+1». Однак, окрім закадрового голосу, у ролі другого ведучого виступить саме Олександр Моторний. На каналі переконані, що досвід журналіста, його регулярні відрядження в АТО, можуть бути аргументом для політиків.
«Є бажання паралельно з роботою над проектом «Право на владу» не полишати відряджень в зону АТО, — зауважив Моторний у коментарі «Дню». — Журналісти на сході роблять все для того, щоб об’єктивно показати наслідки діяльності деяких політиків. Розумієте, одна справа знімати війну за кордоном. А інша — у себе дома. Більшість колег з передової намагаються своєю роботою припинити це пекло і дати можливість глядачам усвідомити страх війни, не допустити реваншизму винних. Однак, дивлячись на кількість реклами тих же колишніх регіоналів, зокрема одіозних, розумієш, що люди, які до певної міри винні в ситуації в країні, знову йдуть до влади. По списках багатьох партій. Своє слово має сказати виборець».
Що роблять українські журналісти, щоб не допустити реваншизму та підтримати «здорові сили» молодої політики? Як борються з «джинсою»? Чи відкривають майданчики для якісно нової політичної дискусії? Про це напередодні місцевих виборів «День» запитав у принципових журналістів з регіонів.
«СЕРЙОЗНІ ДИСКУСІЇ НЕ ВІДБУВАЮТЬСЯ АБО ІМІТУЮТЬСЯ»
Сергій НIКIТЕНКО, журналіст, ведучий телепрограми «Вимагайте правди», Херсон:
— Важко судити за всю регіональну журналістику. У Херсоні, наприклад, якісно й гостро протистояти політикам старої гвардії майже нікому. По-перше, через те, що саме ці політики контролюють багато місцевих медіа і не допустять появи на них антипіару у свій бік. По-друге, газети, більшість сайтів і телеканалів просто не займаються цим. Їм нецікаво. Набагато вигідніше поставити кілька замовних роликів (байдуже, від якого кандидата), заробити трохи грошей і, якщо в когось виникне критика про «джинсу», сказати, що ефір надавали всім однаково, за таку ж ціну. А те, що вони рекламують учорашніх прихильників Януковича, котрі публічно клялися йому у вірності, а потім голосували за «диктаторські» закони — байдуже. Та що там, журналістам, за поодинокими винятками, навіть ліньки написати кілька аналітичних незалежних матеріалів, аби самому дослідити ситуацію, розібратися, показати людям реальну картину. Всеукраїнським медіа теж ніколи. У них — вищі ставки, більші гроші, серйозніші теми. Кому яке діло, що в далекому Херсоні якісь колишні регіонали тиснуть на виборчу комісію, домовляються з провладною силою, хочуть завести в крісло свого мера? В цьому плані «День» якісно вирізняється. Ви слідкуєте за регіонами, в тому числі й за Херсоном. І це насправді важливо.
Водночас місцевими ЗМІ серйозні дискусії не ведуться або імітуються. Одні не зв’яжуть два речення без партійних заготовок, інші не здатні на питання, гостріші за «Чому ви вирішили йти на вибори?». Дебати на місцевих каналах перетворюються на парад популізму, де зібралися сліпоглухонімі люди. Вони не бачать і не чують один одного, їм це не потрібно. Технічні кандидати використовують ефір, щоб притопити конкурентів своїх політичних босів, люди з рейтингом часто не готові до нормальної розмови, бо повторюють одне і те ж саме уже не перший рік.
Як це змінити? Складно сказати. Потрібні незалежні медіа, які готові писати і показувати так, як є насправді. Ми стараємось брати участь у таких всеукраїнських проектах і робити щось на місці. Не завжди виходить. Не всі розуміють, а зазвичай просто не хочуть змінюватись. Схоже, багато журналістів так і не зрозуміли своєї відповідальності за останні роки. І це після майданів і війни. «Джинса» так само заполоняє ЗМІ. Бридко дивитися на дешеву рекламу вчорашніх регіоналів і прихильників сильної руки. А дехто робить її на темі війни, ходить на могили солдатів із фотоапаратами. Інші роздають продуктові набори, розповідають про зниження ціни на газ учетверо або приписують собі асфальтування дороги, зроблене коштом міського бюджету. І про все це треба написати, показати. І люди готові. Думаю, тут ще зіграла свою роль економічна криза. А в період виборів можна заробити. Тому медіа цим активно користуються.
Якщо говорити про справді нових людей, молодих політиків, то в нас вони у значній меншості. Крім того, через скандали у рейтингових демократичних партіях, люди розійшлися за різними списками: БПП, «Батьківщина», УКРОП, «Свобода». Але вони йдуть розрізнено. Хоча, з іншого боку, складно було створити одну команду за короткий час. Можливо, вони зайдуть у міську раду, а там створять якусь фракцію. Але їхня розрізненість на цьому етапі заважає якісно працювати з медіа і вести кампанію. Кожен змушений рахуватися з партійними трендами.
«ГОЛОВНЕ — НЕ БОЯТИСЯ. І ВСЕ ВИЙДЕ»
Юлія ВАСИЛИНА, ведуча Львівського радіо «Незалежність»:
— Найцікавіше те, що політики та політичні сили, проти яких стояв Майдан, тепер переформатувалися. Одягли себе у вишиванки, прочитали перед людьми, написані PR-менеджерами, націоналістичні гасла, влаштували декілька безкоштовних майстер-класів чи ще щось зі сфери «добрих справ» і на деякий час відвели від себе увагу. Ми можемо лише здогадуватися, хто є хто насправді. Звичайно, великі надії покладають на журналістів. І насправді бачимо результати: читаємо, слухаємо, дивимося про прихильників колишнього режиму, які зараз намагаються підірвати віру людей у краще майбутнє саме українського народу. Цікаві журналістські розслідування, роз’яснення аудиторії способів маніпулювання їхньою свідомістю, історичні програми і публікації (які також показують, що минуле таки має вплив на сьогодення), якісна публіцистика (яка дарує людям надію, аналізує незрозумілі вчинки, події). Частка журналістів у регіонах не бояться говорити і думати вголос, співставляти все, що відбувається навколо. На таких і тримається журналістика взагалі. Медіа-майданчиків для глибоких політичних дискусій у Львові з одного боку вистачає. Але з іншого — замало журналістів, які можуть керувати такою дискусією, і спікерів, які на належному рівні та спокійно можуть говорити на політичні теми.
Робота регіональних журналістів із суспільством однозначно відбувається щодня. Особисто я знайома з багатьма з них, котрі в будь-який спосіб намагаються допомогти конкретній людині, яка не може сама достукатися в кабінет чиновника. З іншого боку, журналісти працюють над тим, що хочуть налагодити зв’язок людей із місцевою владою. Адже стереотипів дуже багато. Щоб їх подолати, треба багато працювати, це робота ще не одного дня. Головне — не боятися. І все вийде.
«МАЙЖЕ ВСЯ ЗАКАРПАТСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА ПРАЦЮЄ НА ПЕВНІ ПОЛІТИЧНІ СИЛИ»
Тетяна ВАШАРГЕЛI, автор і ведуча програми «Приватна бесіда» на телеканалі «Тиса-1», Ужгород:
— Реальне протистояння відбувається на рівні політичного визначення із кандидатами в органи місцевого самоврядування. На сьогодні практично уся закарпатська журналістика працює на ті чи інші політичні сили. Одностайного несприйняття тих, хто підтримував антимайдан, у місцевому медіа-просторі не помічається. Глибоких політичних дискусій щодо майбутнього України в регіоні немає. І не стільки через відсутність якісних медіа-майданчиків, скільки через відсутність попиту в абсолютної більшості кандидатів у депутати та тих політичних сил, котрих вони представляють, вести відкриту інтелектуальну змагальність методом політичної дискусії.
Через масове збідніння людей, скорочення ринку реклами та непомірно велику кількість місцевих ЗМІ, більшість із них ледь животіють за рахунок фінансової підтримки власників. Єдина можливість для них заробити — вибори. До того ж сьогодні основні учасники виборчих перегонів — представники потужних фінансових груп чи осіб, й не намагаються проводити агітацію «чисто» — через передвиборчі фонди. Звідси і засилля «джинси». Як з цим боротися? Створювати незалежні від місцевих фінансових потоків ЗМІ, допомагаючи ефективним медіа-менеджментом чи державні медіа. На Закарпатті є приклад інтернет-видання, створеного за європейські кошти. Оскільки мова йшла про старт-ап, наразі видання тримається на ентузіазмі, який має здатність вичерпуватися.
На моє тверде переконання, сьогодні держава мусить продемонструвати соціуму готовність до чесного та якісного з ним спілкування. Державний сегмент в інформаційному просторі повинен чітко контролюватися й працювати на інтереси державної безпеки, просвітництва, виховання. Особливо, коли йдеться про стан фактичної війни, в якому перебуває країна.
У Закарпатті народжені революцією молоді обличчя не зникли. Більшість із цих людей (принаймні, в обласному центрі) ідуть на вибори під партійними прапорами. Їхня участь сприймається як політична агітація.
На запитання: «Чи бачите ви щоденну роботу журналістів з суспільством, щоб потім знову не доводилось виходити на майдани?» — відповім так: я бачу суцільне розчарування соціуму і страх перед зимою. Коли люди щодня думають про те, як вижити, їх важко зацікавити стратегією і перспективами. Патріотичний потенціал Закарпаття має на фоні України свої особливості. Тут, радше, варто говорити про локал-патріотизм. Зважаючи на висловлені у першому реченні відповіді, щоденна робота із закарпатським суспільством має завдання стримувати невдоволення та підтримувати оптимізм і у власні можливості, й у реальне бажання майбутніх депутатів (здорового складу) змінити життя. У цьому сенсі щоденну роботу я бачу.
«УСЕ ТРИМАЄТЬСЯ НА МАЛЕНЬКИХ, АЛЕ ПРИНЦИПОВИХ ЛЮДЯХ»
Олександр ХОРУЖЕНКО, директор Центру досліджень регіональної політики м. Суми, координатор проектів Громадянської мережі ОПОРА в Сумській області:
— Української журналістики в регіонах немає. Тобто є якісь медіа-проекти, але вони зараз працюють як рекламні агентства, усі мріють і багато хто отримує контракти на висвітлення роботи політичних сил. Бо у них є гроші. Мабуть, зараз тільки у них гроші і є. Журналістику замінило медіа-позиціонування персонажів, їх виводять на ринок і продають. Як чіпси, або як зубний порошок. Без різниці.
Острівці журналістики як професії в Сумській області зараз дуже маленькі, і це все тримається на маленьких, але принципових людях. Ці люди — останній бастіон професії зараз у Сумах. Їх декілька. Вони викристалізовуються й, очевидно, не зійдуть із дистанції. Бо мали таку можливість і вистояли.
Реваншизму зараз інституційно ніхто не протистоїть. Хіба громадська думка, але і з нею скоро придумають що зробити. Реваншизм, як і відкат неминучий. Це з одного боку. З іншого боку, неминучим є і повний розвал цієї системи. На її залишках буде збудоване щось нове, от якраз цими декількома дуже цінними людьми, які сьогодні в меншості, але які правильно поводять себе в істерії масової скупки інформпростору. У такої матриці строк придатності вичерпається за 2-3 роки. Це стосується і політичних інституцій, і медійних груп. Настане час, коли події будуть змінюватися з калейдоскопічною швидкістю.
У регіоні медіа-майданчиків вистачає, є навіть доволі якісні модератори в середовищі експертів. Інша справа, що в суспільстві запиту на такий «продукт» немає. Його ніяк не може сформувати ні влада, ні бізнес, ні навіть позаекспертне громадянське суспільство. Хоч якою цінною була б, наприклад, дискусія між експертами про нові принципи формування міських бюджетів, чи системи муніципального транспорту, — рішення приймають політики під час голосування. Там зазвичай домінує виключно бізнес-логіка. І логіка наживи.
На мою думку, в країні потрібно законодавчо заборонити політичну рекламу на телебаченні, принаймні на центральному. І на радіо.
Регіональні телеканали тоді почали б створювати дискусійні та аналітичні програми, котрі були б вищими за якістю порівняно з рекламою, оскільки являли б собою не змагання політичних гасел, а змагання самих кандидатів.
Потрібен такий формат, який інформативно розкривав би те, що ці кандидати пропонують. В медіа-організацій є все для цього — і люди, й досвід, і глядач, і навіть потенційні учасники та споживачі такого продукту.
Потрібно поступово відмовлятися від такого «важкого наркотику», як «джинса» під час виборів. Переводити медіа спочатку на «легкі наркотики», а потім і взагалі відновлювати їхнє здоров’я, в тому числі й матеріальне.
Чому справжні лідери думок, зокрема народжені революцією молоді обличчя, зникли з мейнстриму? Тому що до виборів справді в навколополітичних колах світиться багато перспективних і симпатичних людей. Вони організовують акції прямої дії, контролюють бюджет і пропонують варіанти реформ місцевої політики. А потім відбувається незрозумілий гротеск. Перспективні кудись зникають, а на передній фон під прапорами популярних партій виходять/виводять якихось «інопланетян». Якісь дивні люди, з дивними обличчями і такими ж політичними гаслами. Їх вводять у медіа-позиціонування як побутовий товар, а не як представника якоїсь соціальної групи, інтереси якої він буде відстоювати. Йому нічого відстоювати, окрім інтересів свого спонсора-виробника цих політичних «чіпсів». Ясно, що молодим і красивим на цей час доводиться посунутися вбік, у кращому разі. В гіршому — їх легко можна дискредитувати, накидавши масу штампів і змусивши виправдовуватися. Все. Коло замикається.
«СФЕРИ ВПЛИВУ ПЕРЕМІЩУЮТЬСЯ У СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ»
Євген ЛОПУШИНСЬКИЙ, генеральний директор Полтавської ОДТРК «Лтава»:
— Вважаю, що українська журналістика в регіонах протистоїть реваншизму політиків та політичних сил, проти яких стояв Майдан, так, як і суспільство, — недостатньо. Більшість цих політиків розлізлася по існуючих і нових проектах навіть деяких демократичних сил, намагаючись сховатися. На жаль, поверховий аналіз як суспільства, так і ЗМІ, не дозволяє вчасно повною мірою реагувати на ці речі.
Взагалі фаховий рівень у місцевої журналістики дуже низький. Мушу відзначити, що це стосується і нас (телебачення). Рівень вкрай низький, ступінь дискусій і взагалі занурення в тему поверхове, фаховий рівень журналістів недостатній, є політична заангажованість, залежна від власника засобу масової інформації. Тому якісних медіа-майданчиків для глибоких політичних дискусій щодо майбутнього України, безумовно, дуже мало. На жаль, за півтора року цього змінити не вдалося. Якщо говорити про полтавський регіон, то я можу сказати, що після Революції Гідності ми отримали псевдогромадянське суспільство у вигляді деяких активістів. У журналістиці так само не відбулося якихось якісних змін. Не вистачає майданчиків, не вистачає спікерів, тих, хто може фахово говорити. Вони, можливо, відчувають певне розчарування і взагалі намагаються зараз не коментувати ці речі, тоді як псевдодіячі намагаються спотворити результати революції.
Щодо політичної «джинси», то ми намагаємося цього уникати. Хоча мушу з прикрістю констатувати, що в плані паркетних і протокольних сюжетів — вони поки що залишаються в наших новинах, що продемонструвало дослідження «Телекритики». Бути білим і пухнастим в цій ситуації й когось критикувати — не зовсім логічно. Як боротися? Для цього є відповідні контролюючі органи, зокрема Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, є Державний комітет телебачення і радіомовлення, є медіа-спільнота і, знову ж таки, відповідальність керівників редакцій. Але якщо ми аналізуємо комерційні ЗМІ, то тут є інша проблема: їхні власники є об’єктами політичного процесу. На жаль, я не назву жодного видання, теле— і радіо засобів масової інформації, які б на сто відсотків були незаангажовані та дотримувалися тих вимог законодавства і кодексу етики журналіста в частині саме боротьби з «джинсою».
На запитання, чи бачу щоденну роботу журналістів з суспільством, щоб потім знову не доводилось виходити на майдани, відповім так: напевно, замало працюємо у цьому напрямку. Особисто я її бачу, але, на жаль, вона не надто активна. Хоча, з іншого боку, ЗМІ втрачають свою вагу, наразі сфери впливу переміщуються у соціальні мережі, де кожен сам собі журналіст. Єдине, що в такому вирі думок і фактів важче зорієнтуватися, і якщо суспільство навчиться працювати з таким інформаційним масивом, то це збільшить роль соціальних мереж і зменшить роль журналістики в плані творення суспільної думки.
«БРАКУЄ ЕКСПЕРТІВ, ФАХОВИХ СПІКЕРІВ...»
Валентина ДУШОК, перший заступник генерального директора Черкаської ОДТРК «Рось»:
— Зараз протистояти реваншизму тих політиків та політичних сил, проти яких стояв Майдан, важко, тому що на вибори ідуть опозиційні партії, які офіційно зареєстровані Центральною виборчою комісією. Вони мають таке ж саме право брати участь у виборчих перегонах, як і всі інші партії. Тому на звернення політичних сил, мається на увазі замовлення щодо трансляції тих чи інших матеріалів, ми реагуємо позитивно, бо не маємо права відмовити. Що стосується позаполітичних програм, саме програми, які відбуваються на державне замовлення, то коли відбувається якась дискусія за участю представників політичних сил, ми їх теж запрошуємо, бо потрібно, щоб був забезпечений плюралізм думок.
Ми б і хотіли надати свій медіа-майданчик для глибоких політичних дискусій, але біда в тім, що бракує фахівців, які б могли доступно, фахово, з незаангажованих позицій вести цю дискусію. Тому проблем немає, майданчик є, студія є, є можливість запросити людей, які можуть брати участь у дискусії, але, на жаль, бракує експертів, фахових спікерів і в цьому є проблема. У нас транслюється програма «Країна, яка нам потрібна», і в рамках цієї програми ми запрошуємо різних людей, користуємося нагодою, коли хтось приїздить із Києва, або з іншого регіону, намагаємося надавати цей майданчик.
Не можу відповідати за всі регіональні засоби масової інформації, але стосовно нашого телеканалу, то ми намагаємося уникати «джинси». Тут є дві причини. По-перше, якщо ми не даємо це як «джинсу», а даємо як виборчий матеріал, за який отримуються гроші, то це саме момент, щоб заробити кошти, які ми потім використовуємо для розвитку нашої теле— і радіокомпанії. Але ж по-друге, до честі провладної партії, ми не відчуваємо від неї тиску. Тобто ми боремося якимись внутрішніми резервами проти «джинси».
Мені здається, що справжні борці вже зробили свою важку та відповідальну роботу на Майдані, і кожен почав займатися своїми справами. У нас залишилося декілька так званих спікерів, які визначилися зі своїм ремеслом, тобто ходити і розповідати. Зараз ми спостерігаємо, що кількість «майданівських» спікерів постійно збільшується, і, на жаль, є такий момент, що не всі з них брали у Майдані активну участь, як вони про це розповідають. Ми намагаємося дозовано подавати таку інформацію, щоб люди змогли фільтрувати. Але у наших програмах постійно присутні молоді обличчя, ті, що йдуть як кандидати в депутати, учасники АТО та інші.
Вважаю, що у цій дуже важливій справі, яка навіть може називатися просвітницькою роботою, держава має займати більш активні наступальні позиції. На рівні регіону ми не маємо можливості зняти патріотичні, високоякісні програми, фільми, щоб переконливо подати матеріал з позицією майстрів української думки: Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Бориса Олійника. Якби на державному рівні були такі тенденції, щоб централізовано продукувати ці матеріали, то на будь-яких умовах ми б працювали, бо я вважаю, що у кожному регіоні бракує таких матеріалів.
