Сьогодні в українському сегменті мережі можна знайти чимало краєзнавчих сайтів. Багато хто з молодих (душею) українців просто подорожує власною країною, пізнає те, що десятиліттями а то й століттями приховувалося від нас, вони роблять гарні знімки та створюють цікаві аматорські документальні фільми. В умовах заблокованого інформаційного простору така громадська ініціатива — цілком природна.
Дізнавшись про чергову малознану перлину — дерев’яний храм святого Юра, що у Дрогобичі, ми вирішили, що цю пам’ятку наші читачі мають побачити очима Сергія Криниці. Автор знімку — якраз із тих, хто просто любить свою країну, подорожує нею та робить добрі знімки (до речі, таких знімків у Сергія дуже багато, їх можна побачити на сайті haidamac.org.ua).
— Українці мало знають самих себе напевно через те, що доволі мало цікавляться власною культурою, — припускає Сергій КРИНИЦЯ. — Брак часу, життєві проблеми мало спонукають до того, щоб захоплюватися ще чимось на кшталт мандрів. Ще одним фактором є засилля поп-культури, переважно російської та американської. Цю тенденцію можна змінити завдяки вихованню.
— Треба з юних літ вкладати у молодь любов до власної культурної спадщини, — сказав Сергій, коли «День» зателефонував йому, аби запитати, як, на його думку, підштовхнути українців до самопізнання?
Що ж стосується героїні знімку, то вичерпну інформація про церкву святого Юра Сергій подає на своєму сайті:
«Перші згадки про церкву св. Юра походять з 1496 р. Але попередниця нашого шедевру, на жаль, невдовзі згоріла під час татарського набігу (1499 р.). Нову ніби збудували 1525 р., але знову ті кляті татари...
Знову постала необхідність відбудови. Але ж церкву не обов’язково будувати заново!? Тим паче, якщо підрядник виставляє такий кошторис, що очі на лоба лізуть... Зате є сіль, яка, як відомо, певний час була еквівалентом вартості, тобто грішми.
От і купили жителі дрогобицького соляного передмістя вже стареньку по тих мірках церкву в селі Надієво. Не вірите, що церкву можна купити? Ще й як можна. Кажуть, що то була вельми розповсюджена практика. Купити, розібрати, перевезти і знову зібрати. Такий метод винайшли ще задовго до появи скансенів. Ту оборудку, втім чого оборудку, операцію купівлі-продажу, було здійснено 1656 р. (за іншими джерелами — 1657 р.). А село, між іншим, неблизько — аж біля Долини, тієї, що у Франківській області...
В результаті Надієвому не пощастило. Інакше їздили би ми помилуватися тим шедевром не в Дрогобич, а до них — на Франківщину.
Втім, можливо якраз пощастило церкві.
Адже відомо, що мала тоді вона, з дозволу сказати, трохи інакший вигляд. Зокрема, мала один шатровий верх і певно була не настільки вишуканою, як зараз. Від тієї церкви, за дослідженнями Г. Логвина, лишилися зруб бабинця та нави і фрагмент жертовника (північний бік вівтаря).
Далі церква зазнавала подальших перебудов та вдосконалень, тому можна вважати, перевезення пішло їй на користь.
Першим, що зробили дрогобиччани, встановили там новий іконостас — вже 1659 р. Це виглядає чудом, але він зберігся. Робота належить пензлю провідного іконописця Стефана з села Медики біля Перемишля.
1670 року постала нова дзвіниця. Спочатку вона мала такий само, як і церква, шатровий верх. А 1678 року взялися за перебудову храму.
Тоді було змінено восьмерик і главу центрального зрубу і прибудовано крилоси. Крилос — то такий собі маленький декоративний прируб.
Ґрунтовної перебудови храм зазнав після пожежі 1692 р. Тоді додали емпору (оту відкриту галерею над бабинцем) з Введенською каплицею, змінили бані на барокові, змінили опасання та вигляд крилосів. Шатрове завершення дзвіниці також замінюють на барокове.
Відтак до 1711 р. церква набуває вигляду, подібного до сучасного. Подальші зміни стосувалися скоріше заміни зношених елементів та ремонтів у 1823, 1825 та 1833 роках.
Окремо слід сказати про розписи храму. Найстаріші розписи — нави — виконано ще у 1656—1659 рр., ймовірно, під керівництвом автора іконостаса Стефана Медицького. На це вказує спільність розписів іконостаса та настінних розписів і, ймовірно, автопортрет серед ктиторських.
Втім розпис східної стіни нави приписують вже іншим авторам.
Восьмерик середнього верху і сам верх розписали 1678 р., хори — 1691 р., каплиці — 1711 р. Розписи бабинця — вже у 1714 р.
Відомий дослідник дерев’яної архітектури П.Юрченко писав: «...особливої уваги заслуговують розписи в церкві св. Юра в Дрогобичі. Розпис церкви св. Юра є типовим в тому розумінні, що кожна церква мала свою тематичну схему розписів, тут не було яких-небудь сталих, незмінних канонів. Тематичний зміст був довільним підбором однієї з основних ідей церкви, яку живописець по-своєму розвивав і своїм живописом промовляв до віруючих. Неф і бабинець церкви св. Юра розписані зверху донизу, і з особливою майстерністю написані сцени іконостасної, південної та північної стін. Живопис східної стіни, трохи закритий знизу надбудовою іконостаса, цікавий вмілим оперуванням засобами світлотіней та півтонів для виявлення форми, що в поєднанні з іконостасом справляє велике враження. Трохи іншою манерою, але також виразно і живописно, виконано сцени на північній стіні нефа, де використана чорна контурна лінія для чіткого окреслення форми. Живопис в церкві св. Юра вражає не стільки трактовкою окремих сцен, скільки загальним колоритом».
Церкві св. Юра пощастило. Хоча її й закрили 1961 р., вже у 1974—1975 рр. було проведено реставрацію колективом під керівництвом Івана Могитича.
Тут створено музей.»
«То ви ще сумніваєтеся, що сюди варто їхати?» — риторично цікавиться Сергій Криниця...
