Чи варто пройти психологічну підготовку перед поїздкою в гарячу точку, що стримує репортера перед обов’язковим одяганням бронежилета і каски, коли він іде за водою під імовірним обстрілом, чи варто видаляти з носіїв пам’яті всі фото- чи відеозаписи, який паспорт із собою брати — такі й низка інших питань виникали під час першої відкритої дискусії, яка відбулася в стінах Інституту масової інформації. Цей захід вирішили провести з метою привернути увагу до непідготовленості чи навіть певної безпорадності журналістів, які отримують редакційні завдання їхати на Донбас і зробити це з допомогою тих, хто там таки побував, а дехто буквально вирвався із смертельної небезпеки.
Запрошені спікери прийшли першими: фотокор і репортажист «ЛБ.юа» Макс Левін, оператор телеканала «2+2» та німецького ARD Іван Любиш-Кірдей та журналіст польського видання Tygodnikpowszechny Павел Пеньонжек. Згодом до розмови, участь у якій взяло близько 20 журналістів, долучився також Тимофій (Тім) Златкін, журналіст сайта Independent Massmedia LLP із Єнакієва — він лише нещодавно покинув зайняту сепаратистами територію через загрозу фізичного знищення. З боку ІМІ основними учасниками дискусії були виконавчий директор Оксана Романюк та психолог Валерій Луценко.
Кожен з очевидців АТО представив своє бачення ролі журналіста в зоні бойових дій. Можна сказати, що ці бачення досить різнилися між собою — з огляду на досвід кожного з учасників, а також морально-психологічного стану до, під час та після роботи в зоні АТО. Якщо говорити про четвірку журналістів, які вирвалися на авто із оточення під Іловайськом (серед них були Іван та Макс, котрий керував автівкою), то їхній моральний стан кілька годин після визволення був шоковим. «Ми не могли повірити, що живі», — розповідає Макс. Проте якщо він отямився буквально за кілька днів після повернення до Києва, то Іван досі не може говорити про ті дні й години без хвилювання. Для нього була важливою підтримка дружини, яка також є журналісткою — Марія Семенченко працює в газеті «День» і, за словами Івана, теж хоче поїхати в зону конфлікту: «Така вже у нас родинка…»
Павел Пєньонжек не виглядав шокованим, що не означає, що він не боявся бути в зоні конфлікту. Певний час разом із місцевими переховувався у підвалі, надолужуючи прогалини у власній російській. Проте вважає своїм обов’язком їздити й висвітлювати ці події, оскільки вибрав Україну як спеціалізацію у своїй журналістській діяльності (Павел був один із тих журналістів, котрі постраждали 1 грудня 2013 року під час розгону «Беркутом» на Банковій, і відтоді практично щомісяця приїздить в Україну). І їздитиме надалі. Солідарний з ним Макс Левін: «Минає час, і ти розумієш, що треба працювати далі».
Психолог ІМІ Валерій Луценко звернув увагу на те, що чимало журналістів «звикають» до стресу і починають поводитися необачно, тому він радить не відключати «лампочку небезпеки», тримати себе в тонусі «Якщо ви відчуваєте, що перестаєте боятися куль, якщо на вас не діють такі подразники, як звуки гармат, терміново полишайте лінію вогню. Робіть це на тиждень або два, аби не дати собі звикнути до небезпеки». Макс Левін підтвердив, що по собі він відчував таке притуплення, проте опирався цьому відчуттю: і сам одягав завжди каску та бронежилет, навіть коли ходив по воду, і вимагав цього від своїх колег (більшість журналістів, які загинули за цей час у зоні АТО, не мали на собі бронежилетів і касок, гинули від осколків). Він також навів приклад фотокореспондента Костянтина Чернічкіна, котрий на мітингу в Маріуполі повівся необачно, «нібито це було в Києві», в результаті потрапив під вантажівку і поранив ногу. Левін розповів, що для нього існують три маркери небезпечного місця роботи — умовно зелений, як на звичайному мітингу, жовтий — коли навколо агресивні люди, і червоний — як під час подій на Грушевського взимку. Чернічкін, на думку Максима, діяв за сприйняттям зеленого маркера.
Усі журналісти, котрі мали досвід спілкування з донбаськими сепаратистами, сходяться на думці, що головне — не подавати вигляду страху перед ними, знайти певні спільні точки дотику. Тимофій Златкін розповів, що знайти спільну мову з одним із чеченських бойовиків допомогла згадка про одне село в Чечні, знищене дощенту федеральними військами Росії. Проте труднощі так чи інакше виникають — чимало сепаратистів не знають про існування «акредитацій» від «ДНР» чи «ЛНР», утруднюючи пересування журналістів окупованими територіями (до речі, критика звучала й на адресу української влади: за словами Златкіна, він стикався з тим, що йому пропонували з’їздити в Київ до СБУ за акредитацією, щоб могти працювати на території рідної йому області).
Назагал останнім часом бути представником українських ЗМІ на контрольованих терористами землях просто небезпечно: чимало сепаратистів абсолютно впевнені, що всі українські медіа перекручують інформацію (що в умовах інформаційної блокади, яку створили лідери сепаратистів на контрольованих територіях, дозволяючи лише російські та місцеві підконтрольні ЗМІ, й не дивно). Тому наші спікери радять бути максимально обережними — відзнятий матеріал ховати якнайдалі, залишаючи в апаратах напівзаповнені карти пам’яті, з нейтральними фото чи відео. Носіям західноукраїнської реєстрації радять не брати в зону конфлікту внутрішній паспорт, а послуговуватися закордонним або журналістським посвідченням. Не привертати уваги своїм зовнішнім виглядом, з одягу мати не нові, а поношені речі. Якщо під час гарячих подій на вулицях Грушевського та Інститутській зовнішні журналістські відзнаки працівників ЗМІ слугували за мішень для беркутівців, то в зоні АТО — навпаки, краще мати написи ПРЕСА (PRESS), TV — на них обидві сторони конфлікту реагують адекватно. Не рекомендовано також носити камуфляжну форму — здалека вона може асоціювати журналіста з озброєним військовим.
Насамкінець виконавчий директор ІМІ Оксана Романюк зазначила, що в багатьох випадках не варто винаходити велосипед, а опановувати закордонний досвід. У багатьох редакціях існує або штатний психолог, або експерт із кризових ситуацій. Журналісти нерідко прибувають у зону лиха навіть швидше від силовиків чи медиків і бувають не в змозі тримати себе в руках, або ж емоційний зрив трапляється з ними пізніше. Наші ЗМІ поки що розраховують на моральну витримку своїх журналістів, не підозрюючи, що наслідки перебування журналіста в зоні військового конфлікту можуть бути різними і по-різному проявлятися. У цій ситуації над проблемами нового для України типу журналістів — військових репортерів мають замислитися і редакції, і медіа-спільнота, і самі журналісти.
